Новини Одеси та Одеської області

Війна очима очевидців: як одеситка виживала в окупованому Гостомелі

Війна очима очевидців: як одеситка виживала в окупованому Гостомелі

Привіт я з України! Одеситка, яка нещодавно жила у мальовничому затишному передмісті Києва – у Гостомелі. Так, у тому ж Гостомелі, лише за 10 км від столиці. Так, одеситка, яка вільно спілкується українською і якій ніхто ніколи не забороняв спілкуватися рідною російською мовою. Я вижила в цьому пеклі і зараз хочу розповісти всьому світу про 14 днів виживання. Це буде невеликий пазл у масштабній картині геноциду та руйнування моєї країни.

24 лютого 2022 року. Розбудив мене телефонний дзвінок подруги о 5:30 ранку: «Інно, прокидайся, війна». Я не одразу розумію, про що вона говорить. Яка війна? Тиша, спокій, люди сплять… Зробила ранкову каву, відкрила Гугл. Мозок каже, що це марення, такого не може бути. А потім… З вікна своєї кухні я побачила маленьку чорну мушку, потім ще одну стала придивлятися. Гелікоптери. Над вершинами дерев. Штук 30, може й більше. І нереальні для мешканців звуки – звуки вибухів. Бомбардування та висадка десанту на військовий аеродром. Ще не можу зрозуміти, що це реально. Поки перед моїми вікнами я не побачила винищувач. Я завмерла і не могла рухатися. А потім другий винищувач. Сріблястий такий. Кілька годин провела на підлозі, бо страшно. Ночувала теж на підлозі, готова будь-якої миті бігти до підвалу.

25 лютого 2022 року. Мости довкола Гостомеля підірвані, щоб відрізати ворога від столиці. Виїхати нікуди неможливо, та й небезпечно – чути, як усюди точаться бої. Літають ворожі гелікоптери, обстрілюють аеропорт. До цього дня була незнайома з більшістю сусідів. З цього дня ми стали однією великою родиною. Ми перенесли ковдри до підвалу і влаштували собі спальне місце. Тоді я востаннє мала світло та опалення. Адже цього дня Ірпінь, Гостомель та Буча залишилися без світла. Ніч у підвалі, не пристосованому для людей. Дихаємо холодним повітрям та цементним пилом. 50 осіб різного віку та статі. Наймолодшому жителю нашого підвалу лише 4 місяці.

26 лютого. Чоловіки знайшли генератор, налаштували на наші три підвали дроти, щоб можна було заряджати телефони. У більшості квартир нашого житлового комплексу є Покровські електричні плити. У мене газова, ми цілий день на моїй кухні готуємо гарячі страви та кип’ятимо воду для чаю. У моєму будинку на п’ятому поверсі мешкає керуюча магазином Лоток, який розташований на першому поверсі одного з будинків. Вона відкрила магазин і дозволила всім забрати по підвалах їжу. На сусідній вулиці ще один магазин – Фора – і кілька сусідів вирушили туди, щоби зробити запаси продуктів. Адже стає зрозумілим, що ми тут поки що відрізані від зовнішнього світу, а треба, тим більше, що тут багато маленьких дітей. На виході з магазину чують вертоліт, який починає стріляти по людях, що виходять. Дивом втікають звідти. Ми сидимо в підвалі і чуємо, як ворожий вертоліт літає між нашими будинками.

27 лютого. Всі навчилися розрізняти за звуком, що й звідки звучить – коли б’ють гради, ховаємось у підвал, мінометний вогонь із боку поля – ховаємось у підвал. Якщо не дуже гучні вибухи, вже стоїмо нагорі та дихаємо. Повз вуха одного хлопця пролетіло щось і розірвалося за 50 метрів від нашого підвалу. На перших поверхах кількох квартир вилетіли вікна.

Далі усі дні злилися в один. Постійні обстріли, немає світла, в один будинок щось прилетіло і розірвалося. Почалася пожежа, яку нікому гасити і нічим гасити, адже вода також закінчилася. Бачимо, як палає склозавод метрів за 500 від нас. Чуємо, як там точаться бої. Більшу частину часу сидимо у підвалі – старі та малюки, жінки та чоловіки, три собаки та кілька кішок. Вже не відчуваємо цементного пилу. Коронавірус знищений раз і назавжди в окремо взятому підвалі. Продовжую бігати додому гріти чай та варити суп для мешканців нашого підвалу. Усі за цей час стали рідними одне одному, підтримуємо та не дозволяємо розпачу нас здолати. Жартуємо, слухаємо новини по радіо, раз на добу запускаємо генератор і заряджаємо гаджети. Частіше не можемо, бо немає бензину, на якому він працює. Неймовірні люди! До нас прорвався мер із волонтерами та двічі привозив їжу, воду та ліки.

Якогось дня у нас раптом сталося диво – з’явилося світло. А з ним і нові звуки – звуки наземної техніки, що рухається. Сидимо у підвалі як миші, прислухаємось. У кількох будинках є система відеоспостереження і в нашому підвалі чоловік, що її обслуговує. Він підключився до камер, і ми побачили, що до першого під’їзду п’ятого будинку зайшла група невідомих людей. Повідомляємо нашим. Аж раптом світло зникає, тепер уже назавжди. Весь вечір і ніч чуємо рух танків, БМП та ще чогось.

Ми з сином на кухні, гріємо воду і тушкуємо м’ясо для мешканців нашого підвалу. З вікна кухні бачу, як від клубу до будинку рухаються озброєні люди. Штук 20 По телефону повідомляю, що бачу. Потім зауважую, що зник прапор України перед клубом. Розумію, що Гостомель окуповано. І раптом мій будинок здригається від потужного вибуху. Нас із сином змітає у ванну. Розуміємо, що у підвал просто не встигнемо. У перервах між вибухами та обстрілами відкриваю повідомлення від сусідів із підвалу: не виходьте, на будівельному майданчику ворожий снайпер. Поранено одного із сусідів, прострілено ногу. Його вдалося перетягнути до підвалу. Ми вдома, рухаємось між ванною та кімнатою. Іноді підповзаю до вікна на кухні подивитися, що відбувається зовні і чи можна (встигнемо) бігти до підвалу, який у сусідньому будинку (у моєму його фактично немає). На майданчику перед клубом два БТР або БМП (не знаю, як вони правильно називаються) маневрують. Виїжджають на дорогу, стріляють і знову ховаються під стіни будинку. Наважуюсь підійти до вікна та зробити фото – єдине, що змогла зробити. Придивляюся і бачу, що під бомбардованим будинком два танки, прямо під під’їздом. Не наші, ворожі. Ближче надвечір змогли втекти в підвал.

Ранок наступного дня розпочався з чергового шоку. Під кожним під’їздом нашого комплексу “Покровський” – ворожа броньована техніка. І багато, дуже багато окупантів зі зброєю. Усі вікна перших поверхів вибиті, двері під’їздів відчинені, у кожному будинку вони – вороги. Вибивають двері квартири. Як вони сказали – перевіряють, де ховаються українські солдати та шукають заховану у квартирах зброю та вибухівку. Ні тих, ні іншого у нас зазвичай нема і ніколи не було. Але розмовляти там не було з ким. Я встигла у свої двері і тим самим зберегла їх неушкодженими. Квартиру обшукали та дозволили в ній бути. Прозвучала фраза «Нічого собі як ви тут шикуєте та шикарно живете!». Цю фразу вони говорили всім. Так, я шикарно жила, доки ви не прийшли мене звільняти. Жителям іншого підвалу пощастило менше. Їх усіх вивели у двір, обшукали їх та підвал, забрали телефони та всі гаджети переїхали БТРом. Або танком: так і не навчилася розрізняти цю техніку з літерою V. Генератор ворог забрав собі, облаштували собі штаб на 5-му поверсі. Попередили, що ходити можна лише вдень. Спробували нам сказати, що все добре, і вони нас прийшли звільнити. Не знаю, звідки в нас, у жінок, ця нерозважлива сміливість взялася. Бо і я, і мої сусідки так їм і сказали: а чи можна ви звільните нас від вас? Ви прийшли до нас додому, ми вас не кликали. Ми були вільні. Ідіть геть.

Наступного ранку я не впізнала своєї квартири. У ній все перевернуто, всі речі з шаф кинуті на підлогу, меблі винесли на сходи і залишили там. Найменші залишки їжі зникли. На кухні відкрита пляшка Prosecco, розлита в нові чашки та фужери, але не випита – не пішло. Знайшла дивом цілий шматочок сиру та 2 кг картоплі. Ура! Води вже немає, її треба десь шукати, десь там, де чути бій. За певними ознаками розуміємо, що у сусідньому підвалі «підлога». Але довести не можемо.

Раптом зникає газ – перебили трубу. Приїхали інші солдати, здається чеченці. Дозволили вдень розводити багаття. Так під постійним обстрілом і жили. Чоловіки облаштували “мангали”, жінки готували їжу та всі гріли воду для чаю. Наш поранений у підвалі не дозволив його ні евакуювати, ні наших лікарів до нього пустити. Привели свого лікаря. Чи не лікаря. Обробили рану, дали антибіотика та пішли.

Щодня приходили нові солдати. Щодня обстріли. Під виглядом необхідності зарядити ICOS, бігала до свого автомобіля і трохи заряджала телефон. Свій та сусідів. Інтернету не було. Мобільний зв’язок ворог глушив, вони поставили якусь спеціальну машину прямо перед моїм будинком. Коли вдавалося, відправляли смс рідним та друзям одним словом: «живі». Періодично між будинками літав ворожий гелікоптер. І винищувач. Було дуже шумно. І страшно.

За два дні до евакуації снаряд прилетів до сусіднього будинку. У мене на виду. Тому що саме у цей момент я заряджала телефони у машині. Так я отримала новий досвід – як за 1 секунду вимкнути двигун, закрити автомобіль та добігти до укриття. Тепер я це вмію.

Різні групи ворогів казали нам різні речі. Спочатку – про те, що вони нас звільняють, потім – що у всьому винен наш президент, потім – щоб ти їхав негайно до Білорусі. Останні – здається вагнерівці – взагалі нічого не говорили. Мовчки принесли нам два буханці хліба. І цукерки дітям. І пачку цигарок чоловікам. Мера нашого розстріляли. Разом із волонтерами. А потім ще й заміняли тіло.

А потім настав перший день евакуації. Усі, хто мав автомобілі, забрали людей і поїхали на місце збору. Під дулами автоматів та танків. Інші йшли пішки. Було видно, як вони не хочуть нас випускати з Покровського. Адже ми були їхнім живим щитом. Довга колона автомобілів і нереальна картина людей, що йдуть. Картинка як за часів другої світової. Але ні, на жаль, це 2022 рік. Режиму тиші немає, постійно йде обстріл та бомбардування прямо поруч із нами. Ближче до 5 вечора звістка – евакуацію зірвано, ворожий БТР заїхав на єдиний цілий місток, через який ми мали евакуюватися і вибухнув. А може, й підірвали. Не знаю. Разом із трьома іншими машинами знаходимо місце на ніч. Дорослі, діти, коти. Менше ніж за кілометр черговий вибух і черговий будинок палає. Палає всю ніч.

Вранці їдемо на місце збору для евакуації. Зелений коридор не дає ворог. По нашій колоні автомобілів починається шалений обстріл. Сховатися по суті нема куди. Але всі вціліли. Люди панікують, хто вирішує їхати хоч кудись, покладаючись на вдачу. Нарешті, близько першої починаємо рух. Назад, повз наший ЖК. Якого майже немає. Бачу, що в моєму будинку вже немає даху та п’ятого поверху. Їдемо повз розстріляні цивільні автомобілі, повертаємо біля знищеного і розбитого склозаводу та ринку, знову розстріляні автомобілі, намагаюся не дивитися навколо, бо в руках кермо. Сусіди кажуть, що там усюди були трупи. Чесно – не бачила, дивилася на багажник автомобіля переді мною. Помаранчевий Chevrolet Авео. Повземо через ворожі блокпости. На черговій зупинці хтось каже, що в мене пробите колесо. Із сусіднього мікроавтобуса хлопці міняють його на запаску за рекордні 5 хвилин. Спасибі їм!! Їдемо вулицями розгромленої Бучі. Вже на виїзді за 200 метрів від мене вибухає вантажівка окупантів. Сам навмисно – не знаю. Постраждали всі автомобілі та люди, які на той момент були поруч. Мені пощастило, ми неушкоджені. Їдемо через купу блокпостів ворога, і я вже вголос молюся. Щоб дістатися до наших. Щоб не потрапити під обстріл. Щоб вистачило палива. Мій автомобіль обшукували лише один раз. Пощастило. Пощастило бути жінкою за кермом, з чорним від багаття обличчям і двома великими карими очима. Щоразу перед черговим ворожим блокпостом я завмирала, але мені просто показували: їдь далі. Не можу передати відчуття щастя, коли я нарешті побачила попереду український прапор та відомий усьому світові напис про російський корабель. Наші! Вирвалися! Врятовані! Ще трохи і все, у Києві.

Нам дали притулок неймовірні люди. Біженці із Білорусі. Які у 2020 році втекли від репресій. Нагодували, обігріли, підтримали. Ангел Тамара – волонтерка – знайшла тих, хто вивезе нас подалі від вибухів на захід країни. Ангели за кермом – вони провезли нас через півкраїни БЕЗКОШТОВНО! Весь час питали, як почуваємося. Дякуємо їм!

Зараз я в безпеці, як це можливо. Знайшли притулок у дуже класних людей. Два дні і дві ночі я сплю в ліжку, без взуття та верхнього одягу. Без шапки та рукавичок. Дихаю. Ще за звичкою прислухаюся до звуків навколо та з полегшенням чую тишу. Зі мною документи, ноутбук, телефон і той одяг, у якому я вибігла з дому до підвалу 25 лютого. Але це все пусте. Будемо жити. Все буде Україна!

PS. Поки писала цю розповідь, зателефонувала сусідка – дружина пораненого з нашого підвалу. Вони евакуювалися і його вже успішно прооперували у Білій Церкві. Ми всі на зв’язку. Усі вибралися. Всі у безпеці.

На відео перша міна, що залетіла у двір; чоловіки, що налагоджують генератор; перша бомбардування ЖК і захід їхніх танків.

14.03.2022

Авторка Інна Нестоїтер

Фото та відео Інни Нестоїтер

 

Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram каналі! Новини, фоторепортажі та історични факти про Одесу.
Читайте нас у Viber! На каналі «Комуналка» розповідаємо про комунальні платежі, тарифи, пільги та субсидії.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Висловіть вашу думку. Це важливо.
Ще за темою
Всі новини
Вибір редакції
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: