Ключові моменти:
- Ярове має одразу три історичні назви
- Село заснували болгарські переселенці у XIX столітті
- Тут досі зберігають унікальні культурні традиції Буджаку
- Попри війну село бореться за майбутнє дітей
Чому місцеві досі називають Ярове Гюльменом і Дюльменом, як селу вдалося зберегти школу, чому тут святкують навіть під час війни та що найбільше турбує його мешканців? Щоб знайти відповіді, журналістка «Одеського життя» Юлія Валієва побувала в Яровому, поспілкувалася зі старостою, медиками, педагогами, працівниками культури й жителями села. Саме їхні історії, спостереження та факти стали основою цього репортажу.
Виганяли то до Румунії, то на Урал
У двадцяти з лишком кілометрах від селища Бессарабське, на південному заході Одещини, по обидва боки мілководної річки Киргиж-Китай розкинулося село Ярове. Але місцеві його часто називають інколи Гюльмен, а інколи Дюльмен.
Село будувалося в одній балці з селами Вільне і Твардиця, але коли в тій місцевості почалася епідемія лихоманки, люди перейшли на інший бік річки. Переселилися вони на цілину, де панували суховії, спекотне літо і холодна зима. Займалися землеробством, скотарством, птахівництвом, виноградарством, як і решта народів, що населяли Буджак.
За часів окупації Румунією у селі працювали церква, початкова школа. А після встановлення радянської влади з’явився перший колгосп. На початку Другої світової війни село знову перейшло румунам. Молодь мобілізували на будівельні роботи до Румунії.
Після встановлення радянської влади ярівчанам спокійніше не стало – мешканців звинуватили в зриві посівної та посібництві ворогу і багатьох із них вислали в Сибір та на Урал. Деяким заможним родинам вдалося втекти до Румунії.
Після війни в селі організувались три колгоспи, але вони не врятували селян від голоду 1946-1947 років. На початку шістдесятих, коли болгар було реабілітовано, частина мешканців повернулася в Ярове. Поступово село почало розвиватися – були побудовані двоповерхові школа і Будинок культури, дитсадок, ФАП, запрацювало сільгосппідприємство «Яровський».
«Одна біда – порожні хати»
Ярове зустрічає відвідувачів добре облаштованою парковою зоною із дитячим та спортивним майданчиками та квітучими клумбами.
Тут усе поряд – школа, Будинок культури, крамниці, кафе, дитсадок, будівля старостату і офіс сільгосппідприємства. Поряд із церквою – альтанка, де можна відпочити, далі – стадіон, школа, ФАП. І всюди – клумби з трояндами: недарма село називають Дюльмен.
– У нас гарне село. Одна біда – порожні хати. Майже у половині будинків ніхто вже не живе, – розповідає Петро Кічук, староста Яровського старостату. – Хоча ми тримаємося, налаштовуємося на позитив. До війни встигли зробити капремонт фельдшерського пункту, два роки тому відкрили станцію пожежної безпеки «Ярове», що обслуговує п’ять сіл – Вільне, Рівне, Виноградівку, Лужанку, Ярове.
У селі налагоджено водопостачання, є вуличне освітлення.
– У нас навіть вуличні дороги хороші, а для сіл це рідкість. Щоправда, до Бессарабського «фури» дорогу розбили. З Ярового щодня їздять автобуси на Одесу та Бессарабське. Все в нас є, тільки роботи не вистачає і молоді. Взагалі ситуація жахлива – з початку цього року у селі народився лише один малюк. Село вимирає, – зітхає Петро Кічук.
Побудував церкву в пам’ять про батька
Багато хто чув про унікальну місцеву церкву імені Георгія Переможця. Вона має чудовий дерев’яний різний іконостас, також вирізану з дерева велику ікону Георгія Переможця.
Тут ми зустрілися з відомою у цих краях людиною – Дмитром Чиканчі. Дмитро Дмитрович вже 45 років працює в сільгосппідприємстві «Яровський», з них 25 – директором. Саме завдяки його ініціативі у 2012 році була побудована ця церква.
– Я родом з Виноградівки. Мій батько Дмитро на початку шестидесятих захищав Виноградівський храм, коли його наказали зруйнувати. За це батька посадили у в’язницю. Після його смерті я дав собі слово побудувати церкву.
На місці нової церкви колись розташовувалась крамниця, від неї залишилися лише стіни. Керувати будівництвом допомагав священик з Виноградівки – отець Олег.
– Люди допомагали, чим могли – хто килими приніс, хто старовинні ікони, а хто просто працював на будівництві. За рік ми звели чудову церкву, облаштували територію, вийшло гарно, – каже Дмитро Дмитрович. – Тепер завжди перед початком жнив освячуємо техніку. Запрошуємо панотця і на свято збору врожаю.
Не вистачає ліків, адже аптеки немає
Ярівський фельдшерсько-акушерський пункт також весь заквітчаний трояндами. Після капремонту ФАП виглядає гарно, має зручний пандус. Тут працюють медсестри сімейної медицини Олександра Дундер і Тетяна Беріл та молодша медсестра Лідія Пєнкова.
За словами Олександри, у ФАПі є все необхідне для надання первинної медичної допомоги. Єдине, чого не вистачає, – це аптеки.
– Добре, що є достатньо ліків з гуманітарної допомоги. В селі більше половини людей похилого віку, викликів вистачає. Старенькі не можуть самі поїхати в Бессарабське, доводиться нам докуповувати необхідне, – кажуть медсестри.
Школу відстояли, але дітей дедалі менше
У перший рік великої війни школу в селі через недостатню кількість дітей позбавили статусу «ліцей». І тоді яровчани почали боротися: писати листи, звернення, стукати в усі кабінети, щоб статус повернули. Але з часом дітей стало ще менше, і коли постало питання взагалі зробити школу початковою, мешканці села не поступилися – Яровську гімназію зберегли.
– Ми єдина школа в громаді, де, крім обіду, є й гарячий сніданок. Обіди безкоштовні, а ось сніданки оплачують батьки – це рішення батьківського комітету, – розповідає Лариса Числаджі, директорка гімназії.
У вересні до школи підуть всього 45 дітей. З них – дев’ять першачків. Вже зараз у школі немає другого та шостого класів. І цьогоріч тут було лише три випускники.
Поряд зі школою розташований дитсадок «Ромашка», який відвідують 13 дітей. З метою економії взимку садочок переводять у шкільну будівлю.
Тут співають чотирма мовами
Яровчани не просто шанують традиції, вони живуть ними. Навіть діти тут знають усі народні свята, «коли можна працювати на городі, а коли ні». А ще люди тут дуже талановиті. У Яровському Будинку культури аж два колективи носять звання народного – танцювальний «Азалія» і фольклорний «Гюльмянка». Ці колективи виступали на сценах Австрії, Болгарії, Молдови, неодноразово ставали лауреатами конкурсу «Таланти твої, Україно».
Понад пів століття Будинком культури керує Матрона Занфірова.
– Колективу «Гюльмянка» вже майже п’ятдесят років, а вік його учасниць – за шістдесят. Ми співаємо народні пісні болгарською, українською, молдавською, гагаузькою мовами. Танцювальному колективу «Азалія» трохи менше – тридцять років. Керує колективом хореограф Тетяна Топал. В репертуарі болгарські, українські та сучасні танці, – розповідає Матрона Занфірова.
В країні війна, навіщо свята?
У селі святкують все – від Різдва до Лазаровдня (болгарське народне свято).
– А головне наше свято – День села, яке ми відзначаємо на Георгіїв день, 6 травня. В цей день на стадіоні проводимо фестиваль, збираються багато гостей. Неодмінним є частування – великі казани курбана і наша традиційна страва – «агнешка дроб-сарма» (каша з булгуру з баранячими тельбухами), – веде далі директорка. – Щоб приготувати цю кашу, ми запрошуємо найкращих кухарів села. І, звичайно, яке ж свято у Буджаку без вина та ярмарку?
– За гроші, що отримуємо під час свят, збираємо посилки і відправляємо хлопцям на фронт – сьогодні сорок наших односельців воюють, – зітхає пані Матрона. – Мене іноді питають: в країні війна, навіщо свята? А я вважаю, саме зараз вони дуже потрібні, щоб відчути єдність з односельцями і не залишитися на самоті із тяжкими думами й тривогою.
Цікавий факт
У села Ярове є власний герб і гімн «Ах, Гюльмян», слова і музику до якого написала місцева письменниця та краєзнавиця Марія Дєнєва.
Довідка «ОЖ»: Звідки пішла назва?
За переказами, спочатку село хотіли назвати Казаяк, адже місцевість була схожа на лапу гусака (турецькою лапа гусака – казаяк). Але село із такою назвою вже було поряд із Чадир-Лунгою. Тому його назвали Гюльмен, на честь рідного села у Болгарії. В цій місцевості росло багато диких троянд. Знов-таки турецькою троянди – дюлем, тому прижилася й назва Дюльмен. Так з’явилися і досі використовуються дві назви – Гюльмен і Дюльмен.
- У 1830 році 88 родин з болгарського містечка Гюльмен (зараз Роза) оселилися в Буджацьких степах.
- У 1918 році Бессарабія була окупована Румунією.
- У 1944 році була встановлена радянська влада.
- У 1945 році село перейменували на Ярове.
Раніше ми розповідали, що у селах на Одещині закрили школи й садки – як сьогодні виживають Червоне та Єлизаветівка.
Читайте також, як у громаді на Одещині кожна гривня людей перетворюється на три: досвід Буджака.
