Поза зоною досяжності
Подружжя Альони Бобрової і Віталія Гіренка живе в місті Ізмаїл. Віталій служив у Прикордонному загоні.
Час від часу прикордонники з Ізмаїла несли вахту на острові Зміїний. Так сталося и напередоднi повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 року Альона зателефонувала чоловікові, але він просив її не хвилюватися.
– Віталій хотів мене заспокоїти, переживав за мій стан, бо я носила нашу дитину. Він писав, що то просто були попереджувальні постріли і відповідав: «Все нормально. Не переживай», – згадує Альона. – Зв’язок був до 17-ї години цього дня.
Потім були довгі години інформаційного вакууму. Чоловік був поза зоною. А згодом Президент України повідомив, що всі прикордонники загинули і що їх усіх нагороджено посмертно.
– Мені стали телефонувати родичі і знайомі, запитували, чи я чула, що сказав Президент, підтримували і співчували. Я не хотіла вірити, що ось так, у перший день війни, російська орда може обірвати життя мого коханого. Я ридала цілу ніч. А вранці приїхав мій тато і забрав мене зі старшим сином до себе. Я була на сьомому місяці вагітності, – розповідає Альона.
«Про тих, про кого мовчать»
Потім почався розшук. Альона шукала і вірила, що її Віталій живий. Так натрапила на російський канал «Подари надежду» і там побачила відео, як військовополонених зі Зміїного знімають із судна і садять в автобус Севастополь – Одеса. Жінка впізнала серед них свого чоловіка.
– Я зраділа, що чоловік живий. І подумати не могла, що він буде у полоні так довго, – ділиться Альона.
Жінки військовополонених створили групу «Про тих, про кого мовчать». Всі разом їздили в Київ, до координаційного штабу поводження з військовополоненими. Їм казали, що про всіх знають, все тримають на контролі. За кожного борються.
Жінки ж виходили на мирні акції, щоб повернути додому українців. Виходив і старший син – йому дванадцять років і він підтримує маму і кожен обмін чекає на Віталія.
Невідомо, куди відправлять, – по етапу чи на обмін
Згодом на контакт з Альоною вийшли представники російського каналу «Подари надежду» і запитали, чи хоче вона поговорити зі своїм чоловіком. Зв’язок був по телеграму. Відчувалася скутість Віталія під час розмови – зрозуміло, що його попередили, про що можна говорити, а про що ні. Обоє пораділи цій короткій зустрічі.
– З офіційних джерел ми не дуже можемо почерпнути якусь інформацію. В основному розповідають хлопці, які повернулись із полону. Вони зв’язуються з нами, розказують про життя за гратами, – розповідає Альона.
Ніхто не знає, кого і коли обміняють. Просто заходять в камеру і називають прізвища тих, кому потрібно вийти. Інші лише здогадуються, куди кого відправили – по етапу чи на обмін.
Віталій Гіренко був у колоніях Курська і Оскола. А 9 грудня минулого року, якраз коли йому виповнилося 40 років, його перевели з Олексіївки в Тулу. Хлопці казали, що бачили у нього шрами після побоїв.
Єдиний зі Зміїного, кого не обміняли
– Коли я дізналася, що мій чоловік – єдиний із захисників Зміїного, якого не обміняли, впала у розпач. Це був просто шок. Ми надіялись, що всіх обміняють. Їх було 80 військових і двоє цивільних. Нам обіцяли за всіх. Чому його залишили там одного, ніхто не може пояснити.
Дуже переживає за свого сина і за всіх, хто там перебуває, мама Віталія. Щоб хоч чимось допомогти нашим військовим, вона ходить плести маскувальні сітки. І дуже сподівається на скору зустріч із сином.
Наразі Альона та мати Віталія знову збираються до координаційного штабу поводження з полоненими, щоб нагадати про тих, про кого мовчать.
У полоні дізнався про народження сина
Дружина пише листи своєму коханому щомісяця. Відправила майже півсотні листів, однак не знає, чи він їх отримує. Знає лише, що він отримав фотокартку свого сина, якого ще ніколи не бачив. Сестра чоловіка Світлана звернулася до їхнього уповноваженого з прав людини. Тоді йому передали фотографію. Так Віталій дізнався, що у нього народився син.
– Ім’я дитині вибирали на сьомому місяці вагітності. На цьому наполягла я. А Віталій казав: «Куди ти поспішаєш, ще є час». Зійшлися на імені Дмитро. Планували, що Віталій повернеться з вахти і піде зі мною на партнерські пологи, – розповідає Альона.
За три роки українських військовополонених всього один раз відвідали представники Червоного Хреста. Просто росіяни їх ігнорують, каже жінка. Зате у нас вони регулярно відвідують російських полонених.
– Наша зустріч буде найбільшим щастям. Я буду плакати і зацілую його. Зараз стримуюсь, стараюсь не плакати, щоб маму Віталія не тривожити. Ми всі дуже чекаємо на його повернення, – каже Альона. – А ще переживаю за те, як ми будемо жити, коли Віталій повернеться. Адже ми більше у розлуці, ніж у шлюбі. Він за ці роки багато пережив. Кажуть, що деякі ламаються. Але дуже надіюсь, що ми разом знайдемо сили для відновлення.
Читайте також:
