Традиції та мрії: майстриня з Балти створює унікальні вишиванки

На власне весілля вишила близько двох десятків рушників

— Це ж так чудово, коли йдеш у магазин чи на базар у гарному вишитому вбранні. Хочу, щоб квітли вишиванками вулиці, щоб всі знали, що ми українського роду, — ділиться мріями Марія Стахівна.

Вишивка захопила Марію ще тоді, коли вона малою бігала до своєї хрещеної мами на годенки. Це були вечори, коли у хаті хрещеної збиралися дівчата: вишивали, в’язали, співали. 

– А мені так було цікаво те все. Тож хрещена і навчила мене вишивати, — розповідає Марія Стахівна.

А коли на уроках домоводства навчилась ще й кроїти і шити, то поєднала свої уміння, які набули витонченості і переросли у майстерне хобі.

Дівчина вишивала рушники, серветки, наволочки. Коли зустріла свого Миколу і він запропонував одружитися, перед нею постало відповідальне завдання — виготовити близько двох десятків рушників. То була перша серйозна робота. І головне – усі рушники відрізнялися, бо мали різне призначення на весіллі.  

Чому весільний рушник не можна зшивати?

– Треба було прикрасити коровай, вшанувати ікони, перев’язати нанашок і старост, дружок, з’єднати руки молодят, отримати благословення батьків. Є й правила до самого весільного рушника. Візерунок на обох кінцях повинен мати відмінності. Вишивати треба на цілому полотні, бо рушник символізує сімейне життя та життєву дорогу молодих, тому не можна його зшивати. В композиції має бути хрест — він благословляє молодих на створення сім’ї. Це оберіг рушника і символ батьківської та материнської енергії. Я за три дні можу пошити і вишити вишиванку, — ділиться своїм умінням жінка.

Золоте весілля влаштували діти

— Батьки жили на Вінниччині. Тато працював завучем у профтехучилищі, а мама – вихователькою. Там народилася я, а через чотири роки і мій брат Толік. А потім ми переїхали до Балти, бо тут жила вся родина, — розповідає донька майстрині Ольга Черненко. – Наші батьки, їхні теплі стосунки були взірцем щасливого сімейного життя. На них хотіли бути схожими.

Той рушник, яким єднали руки подружжя, єднав їх і на золотому весіллі, яке влаштували для них діти. Цей рушник для сім’ї став оберегом і дорогою реліквією.

Гідними людьми виховали дітей — донечку Ольгу, яка сьогодні є редактором Балтської районної газети «Народна трибуна», і сина Анатолія — він працює в Києві у будівельній сфері.  

За методикою Вербецького навчаються й досі

У Балті Микола Вербецький, якого вже три роки немає з нами, працював начальником МТС, заступником начальника райсільгосптехніки. А потім перейшов до філіалу Одеського навчально-виробничого комбінату. Тут спеціальну освіту отримували люди зрілого віку, які пропрацювали багато років, а відповідної освіти не мали. Це були шестимісячні курси, що випускали по два-три класи за курс. 

– Тато розробив методички для навчання трактористів і електрогазозварювальників, за якими й досі навчаються у профтехучилищах, — розповідає Ольга. 

А Марія Стахівна до пенсії працювала вихователькою. 

Вишивання повернуло до життя

Робота, дім, домашні клопоти майже не залишали часу на хобі. А коли дванадцять років тому Марію Стахівну спіткала біда і їй довелось пережити непросту операцію, жінка повернулася до вишивання. Як каже донька, вишивка і стала початком реабілітації, одним зі стимулів повернення інтересу до життя.

Всі композиції жінка малює сама. За цей час вона вишила понад 300 робіт. Серед них чоловічі і жіночі комплекти для мистецького колективу «Перейм’яночка», для гурту «Надвечір’я» із села Йосипівка на Савранщині, для освітян Балтщини. Багато творчих колективів одягнуті у її дизайнерський одяг. До майстрині йдуть і модниці, щоб оздобити своє вбрання, пошити ексклюзивний одяг.

Мають вишиванки від матусі діти, а від бабусі — троє онуків та троє правнуків. Також всім онукам вишила Марія Стахівна рушники «На щастя — на долю».

Вміє жінка і гарно в’язати гачком та спицями. Але сьогодні, через проблеми із зором, мусить зробити паузу у своєму хобі. Радіє, що і в родині, і у знайомих є багато речей, що пронизані її любов’ю. 

— Українська вишивка – це оберіг  і справжній скарб українського народу. Тому дуже хочу, щоб всі жінки з гідністю носили красиві вишиті сукні, а чоловіки – вишиті сорочки. Щоб душа раділа, — ділиться бажаним Марія Вербецька.