Сергій Юрський: спогади одеського журналіста про Остапа Бендера

Юрський в Одесі: спогади журналіста «Вечірки»

Здається, це було вчора, ну позавчора. Або все ж у далекому 78-му, коли артист приїхав до Одеси. Виступав з концертами у філармонії. Читав таких несхожих Пушкіна і Бабеля, Твардовського і Жванецького.

Одесити вважали його «своїм». Після ролі великого комбінатора у «Золотому теляті». Краще за Юрського Остапа Бендера не зіграв ніхто. І зрозуміло, чому на його концертах яблуку не було де впасти.

У місцевій «Вечірці», де я працював, було своє «Золоте теля», сатирико-гумористичний клуб. І приїзд «Остапа Ібрагімовича» став для журналістів подією.

На відміну від блискучих фейлетоністів Семена Лівшина, Дмитра Романова та Віктора Лошака автором цього клубу я не був. І міг лише здогадуватися, чому ведучий «Золотого теля» Семен Лівшин запропонував мені написати про Юрського. Так би мовити, у два пера, разом із ним, із Семеном.

Перша зустріч із «сином турецько-підданого» склалося так тепло, що спілкування продовжили в дні інші. На весняних вулицях, у кіно, у затишних компаніях.

Конфлікт Юрського з радянською владою

– О, «Бехерівка»! – зрадів Сергій Юрійович, побачивши на нашому столику в барі чеський лікер. – Я пив його у Празі.

Проте не став згадувати, що був там 68-го, коли радянські танки увійшли до столиці. Не всі зустрічали квітами, як закликала влада. Були й сутички. Юрський ходив до лікарні здавати кров. Не хотів, щоб у Чехословаччині думали, що радянські – усі окупанти.

А на одеські гастролі, про які згадую, актор приїхав не за найкращих своїх часів: йому довелося піти з театру, де пропрацював 20 років. Владі не подобалося, що підтримував не її, а дисидентів. Причому відкрито. І «господар» Великого Драматичного Георгій Товстоногов був незадоволений: після того, як Юрський став не лише грати, а й ставити вистави, довкола нього групувалися актори.

У розмовах С.Ю. не приховував ставлення до того, що відбувалося у країні. Наче підтверджуючи, що свої, а не Бендера думки у фільмі озвучив: «У мене з Радянською владою виникли… серйозні розбіжності. Вона хоче будувати соціалізм, а я не хочу. Мені нудно будувати соціалізм». І на екрані у його Остапа така туга в очах. Навіть коли той усміхався.

І на концертах актор читав, усунувшись від «буднів великих будівництв». І глядачеві «піти на Юрського» означало скуштувати щось заборонене. А інші, особливо виховані Радянською владою, взагалі слухали його з відчуттям, що за це їх заарештують.

«Золоте теля» та його зв’язок з Кубою

Ще готуючись до першої розмови, ми із Семеном Лівшиним прочитали книгу Юрського «Хто тримає паузу». Першу з вісімнадцяти, решта вийшли потім. І при зустрічі виявилося, що автор писав її… прикутим до лікарняного ліжка. Роздуми про свою справу, які не відпускали навіть «по хворобі», були глибокі й точні. Професія, поглинувши актора, не залишала його недуги. І чи варто було дивуватися, що за такої самовіддачі для концертів своїх він підготував вісім програм – на 16 годин загалом. Семен підрахував, що якщо сісти з С.Ю. у поїзд, то він міг би вимовляти тексти цих своїх програм увесь час у дорозі – від Одеси до Києва. Адже такий величезний текстовий масив потрібно було, як мінімум, запам’ятати. Не кажучи вже про художнє читання.

Однак я не знав, що ще здивуюся феноменальною пам’яттю Юрського. Але про це згодом.

А тоді нас із Семеном цікавили подробиці. У тому числі й появи «Золотого теля» на екрані. Співрозмовник охоче розповідав, що після того, як кубинські кіношники показали на кінофестивалі свої «Дванадцять стільців», радянські колеги замислилися: чому б і нам не екранізувати наших Ільфа та Петрова. Однак у ЦК КПРС(!) довго не давали відмах. Зрештою, таки дозволили.

На головну роль у «Золотому теляті»  претендував не лише Сергій Юрський. У великого комбінатора могли перевтілитися одесити Микола Губенко та Борис Зайденберг. Інші відомі актори, включаючи Володимира Висоцького. Але Михайло Швейцер все ж таки вибрав Юрського, який блискуче зіграв Давида Маргуліуса в його фільмі «Час, вперед!».

Пішли із С.Ю. в кіно. На фільм про мафію. Зрозуміло, закордонною. Я намагався зрозуміти, хто там у них голова. Той, з бородою, шепнув Сергій Юрійович. І мав рацію. Як угадав, що ховав всю картину ватажка? «Його дублював Олександр Дем’яненко, – згодом пояснив Юрський. – А у Сашка такий голос, що одразу відчуваєш, якщо в чомусь винний».

У компаніях наш гість тримався делікатно. Більше слухав, аніж казав. У його мовчанні вистачало гідності. А не гренадерської гордості, яку в інших акторів доводилося спостерігати.

Зустріч Юрського та Жванецького у «Червоній»

У «Червоній» Сергій Юрський оселився разом із Михайлом Жванецьким. Зрозуміло, у рідному місті «приїжджий» письменник в інтуристівському цьому готелі лише вважався. І у розкішному номері на двох артист жив один.

Ох, як прискіпливо допитував його швейцар, коли ми якось після концерту прийшли. Хто та що? З якою метою? Мешканець відповідав спокійно і докладно. Здавалося, він обслуговував швейцара, а не швейцар його. Зрештою ми все ж таки змогли піднятися в номер. Хвилин за п’ять з’явився Жванецький.

– Як ви прорвали оборону? – Запитав я.
– Відразу скомандував «до ноги!».

Як були несхожі два ці таланти. Що поєднувало їх? Напевно, згодом у цьому розберуться дослідники. Як і з тим, що пов’язувало Сергія Юрського з Олександром Солженіцином, Йосипом Бродським та іншими відомими письменниками. А розмови про горезвісну некомунікабельність С.Ю. легко розбиваються про кількість його друзів та знайомих. Про кількість початківців, яким допоміг.

Коли з одним із них, Семеном Злотниковим, багатьма роками пізніше ми говорили про Юрського, Семен згадав, що перші свої розповіді показував С. Ю. Той порадив п’єси писати. Так і з’явився в драматургії талановитий автор, який, схоже, стає в ній класиком.

Особливості концертів Юрського

Пам’ятаю, після чергового одеського концерту Сергій Юрійович довго не міг заспокоїтися. «Сита, жирна публіка!» майже в сказі повторював він. Йому здалося, що в залі не так реагували на те, що хотів до глядачів донести. Хоча, як на мене, йому слухали, подих затаївши.

Але якщо вже про вимогливість його до публіки згадувати, то краще про те, не одеський концерт, де читав «Євгенія Онєгіна». Натовп тих, хто не потрапив до забитої до зали, зламав двері і прорвався. А артист на сцені вже промовив «голова перша». Але бунтарі ще не розсілися в проходах, на сходах. Шуміли.

Трохи зачекавши, Юрський сказав: Ні, так читати я не буду. І залишив сцену. А коли шум, нарешті, стих, повернувся. І продовжив читання… з другого розділу.

Юрський йшов проти політичної течії

Де тільки про нього не писали! Навіть Єврейська енциклопедія увагою не оминула. «Для мене це велика честь, — коментував Сергій Юрійович, — але укладачі помилилися».

Так, своїм багато хто вважав. Хто – після виходу на екрани фільму «Кохання та голуби», де він – дядько Мітя. Хтось – коли з’явилася кінострічка «Республіка ШКІД», де грав Вікніксора. Хто – з виходом фільму «Півтори кімнати». Там Юрський – Олександр Іванович, батько Йосипа Бродського…

Але для можновладців С.Ю. ніколи він не був своїм.

Після розпаду Союзу його дорікали: і та влада вам не подобалася, і цій незадоволені.

Так, був незадоволений. І захищав від розгрому телеканал НТВ і публічно виступав проти Чеченської війни. І закликав Путіна піти з влади. І війну з Україною назвав 2014-го жахом і мороком. Словом, крок за кроком йшов проти течії. Якщо рахувати їм вказівний начальницький перст.

Ішов — на відміну від інших відомих діячів російської культури, які виправдовували своє лакейство тим, що за ними театри і сім’ї.

І, на відміну від них, про Юрського у майбутньому скажуть, що рятував честь своєї країни під час її безчестя.

Для багатьох, незалежно від поглядів, він залишився у своїй країні великим актором. Його смерть вважають у Росії великою втратою. Навіть Путін висловив рідним співчуття, одним із перших. І на вершині Піраміди хочуть бути ближчими до великих. Можливо, і там мужність поважають більше, ніж улесливий «одобрямс».

Феноменальна пам’ять

…На одному з їх багатолюдних прийомів в одеських «Садах Перемоги» виділялася літня людина, що не втратила статності: проста пляжна його кепка не в’язалася зі світськими вбраннями оточуючих.

Я підійшов до нього:

– Ви мене, звичайно, не пам’ятаєте, а ось я пам’ятаю вас. І більше тридцяти років за вами стежу.
– Стривайте, ви…, – і Юрський назвав моє ім’я та прізвище.

З якою кількістю людей він спілкувався, подумав я. І як і раніше відмінна його пам’ять.

Ми говорили, наче бачилися лише вчора. Як тоді, наприкінці сімдесятих. Розлучатися з ним не хотілося. І я думав, ще зустрінемося. Однак та зустріч – на жаль – виявилася останньою.

Фото з архіву автора.