Олені 41 рік, зараз вона військова медикиня на Харківському напрямку. До війни жила у Дніпрі, працювала на виробництві й разом з чоловіком дбала про двох дочок. З початком повномасштабної війни Олена із чоловіком вступила до лав ЗСУ, а згодом до них приєдналася старша дочка. Своєю історією Олена поділилася з редакцією «Одеського життя» і розповіла, як війна змінила життя її родини.
Олена (в окулярах) за роботою. З колегами рятує життя
У родині Олени розуміли, що рано чи пізно в Україні розпочнеться повномасштабна війна. Адже її чоловік був в АТО, але зазнавши поранення і III групу інвалідності, звільнився з військ у 2016 році. Сама Олена за першою освітою – медична сестра, хоча в мирному житті працювала не за професією. Під час АТО волонтерила у шпиталях.
– У перший день війни чоловік розбудив мене зі словами: «Альоно, прокидайся, нарешті почалося…». Ми одразу зібралися і пішли до військкомату. Але нас нікуди не брали, враховуючи мою медичну освіту і воєнний досвід чоловіка. Навіть пробували потрапити у військові підрозділи. Коли чоловік знову пішов до військкомату, його вже взяли до війська.
Чоловік Олени прослужив півтора року і звільнився, отримавши вже II групу інвалідності. Зараз захисник намагається відновити своє здоров’я. Олену натомість не брали у військо рік через те, що вона має маленьку дитину: молодшій дочці було чотири роки.
– У військкоматах на мене дивились, як на «ненормальну», казали: «Мамаша, що ви тут робите?». Розуміючи, що ходити далі немає сенсу, я влаштувала дитину в садок і пішла працювати.
А потім минув рік війни, з’явився кадровий голод, не з першого разу, але Олену взяли до лав ЗСУ. На роботі та вдома вона сказала, що їй вручили повістку.
Після мобілізації Олена потрапила в бойову бригаду. Прийшла туди в березні, а в червні вже вийшла в зону бойових дій, де працювала на евакуації інструктором.
– Було важко звикнути до життя без дітей. Це сильно пригнічувало. Умови та люди не бентежили. До всього можна звикнути, тим паче коли знаєш, для чого це робиш. Хоча спочатку у зоні бойових дій було незвично: немає душу, води, туалету, шукаєш собі їжу.
Наразі Олена — анестезистка, операційна медсестра і помічниця хірурга. Бо на фронті ти маєш адаптуватися до будь-яких умов, бути усім, робити все і одразу.
Незабаром на фронт вирішила піти й старша дочка Олени – Дарина. Коли почалася війна, дівчині було вісімнадцять років, вона вчилася в одному з одеських коледжів. Попри те, що квартира, яку Дарина винаймала, була близько до місць прильоту, додому вона не збиралася.
– Я їй тоді казала: «Дитино, може поїдеш додому?» А вона відповідала: «Та яка різниця, скрізь «бабахають». Але коли поблизу неї в районі Аркадії стався ще один прильот, донька сказала: «Все, мамо, я додому».
Через деякий час Дарина вступила до лав Національної гвардії України. Батьки її відмовляли, але вплинути на рішення не змогли. Дарина служила, поки не зазнала поранення у квітні 2024 року: поряд з нею розірвався касетний боєприпас, і їй в голову влучив уламок.
– Донька була близько 20 днів у комі, лікарі не могли вивести її зі сну. У день поранення мені казали, що не варто сподіватися – вона не доживе до ранку. А я відповіла: «Ага, звісно, чекайте».
Зараз Дарина пересувається за допомогою колісного крісла. Одна рука не працює і, ймовірно, не буде працювати. Але дівчина не здається і плідно працює, аби стати на ноги і знову піти захищати Україну.
Сама Олена бачить свою сім’ю два рази на рік. Зазвичай, вони або пишуть, або телефонують одне одному. Медикиня зізнається, що в таких умовах часу й бажання довго спілкуватися немає. Хоча дітей дуже бракує.
Олена каже, що в умовах війни їй дуже пощастило з колективом. З нею також служать ще четверо жінок.
– Я працюю з дійсно інтелігентними людьми: лікарями і просто освіченими хлопцями та дівчатами. Ми збираємося разом на дні народження, обов’язково купуємо подарунки. Наприклад, на Різдво зробили свій вертеп: придумали костюми, співали, ставили сценки. Було весело. Іноді, коли стає нудно, дивимося фільми або граємо в настільні ігри.
Попри постійний порятунок наших захисників і тих, хто постраждав через війну, колеги Олени також підтримують одне одного морально.
– Особисто мене те, з чим я стикаюся кожного дня, не дуже обтяжує. Я усвідомлюю, що тим, хто лежить переді мною на операційному столі, набагато гірше. Проте був момент, коли мені було дуже важко: в результаті обстрілу до нас потрапила дитина, вона сильно кричала. І тоді я спіймала ступор, чуючи дитячий крик – мені потрібно було зібратися з силами. Дитина згодом померла, – з сумом згадує Олена.
Крім того, у тяжкій буденності фронту рятує «чорний гумор» та проговорення своїх відчуттів з іншими. Олена каже, що це також допомагає у спілкуванні з військовими, які пережили ампутацію.
– Ампутація – наша постійна справа. Люди, які пережили таке, можуть довго не виходити зі стану шоку. Хтось плаче, хтось приймає свою долю, а хтось, навпаки, каже: «Фух, нарешті для мене війна закінчилась». І хоч ми не психологи, ми намагаємося допомогти хлопцям словами, – розповідає Олена.
Війна в Україні змусила багатьох з нас змінити сприйняття життя. Що зрозуміла Олена, то це те, що не варто сподіватися на швидке закінчення війни. Що більше сподівання, то сильнішим буде розчарування. Для багатьох хлопців і дівчат війна ніколи не закінчиться.
– Ми всі мріємо повернутися додому, але чи потрібні ми будемо комусь? Коли мені було 35 років, на ринку праці я вже чула: «Ви для нас занадто стара». Тому з тривогою думаю про те, як я повертатимуся, за що годуватиму своїх дітей, як забезпечуватиму їх тощо.
Аби наблизити перемогу у цивільному житті, Олена радить молоді, та й взагалі українцям не бути аполітичними. Цікавитися своєю національною ідентичністю, вчити рідну мову, розвиватися.
– Зараз наші діти платять за те, що ми свого часу не цікавилися своєю країною. Говорили, що від нас нічого не залежить, боялися висловити свою думку. Мені шестирічна дитина каже: «Мамо, коли закінчу школу, я теж піду воювати». Розумієте? А я не хочу, щоб наші діти воювали. От і все.
Читайте також:
Із серпня та жовтня 2025 року до програми «Доступні ліки» включають нові препарати – від… Read More
Сьогодні, у суботу, 19 квітня 2025 року, напередодні свята Великодня Україна та Росія провели великий… Read More
Завтра, в неділю, 20 квітня 2025 року, у день, коли християни відзначатимуть велике та світле… Read More
Іван Гончарук – юний футболіст із Балти – загинув під час відпочинку в літньому спортивному… Read More
У п'ятницю російський лідер Володимир Путін зробив гучну заяву про тимчасове "великоднє перемир'я" на фронті.… Read More
Черемушки — легендарний спальний район Одеси, що приховує безліч таємниць і пам'яток! У новому відео… Read More
