Сім місяців на фронті під Херсоном. Лише сім місяців... Аж сім місяців... Хто як рахує. Був поранений, з шпиталю знову повернувся в 28 ОМБр імені Лицарів Зимового Походу. Поліг в пекельному бою під Правдино 16 вересня, замінивши загиблого командира. Сім місяців вважався зниклим безвісти...
Здавалося б, що про нього можна сказати особливого? Народився і все життя прожив в Одесі. Закінчив школу, відслужив строкову службу у прикордонних військах, довго обирав свій шлях… Коли пішов працювати реквізитором на Одеську кіностудію, багато хто здивувався — інтелектуал, знає і любить історію, музику, обожнює оперу, багато читає, чого ж обрав таку робочу спеціальність. А він навіть не пояснював, просто робив те, що подобалося.
Він був стрижнем процесу. З ним радилися і художники, і оператори, і артисти. І тепер режисери, актори, продюсери, переконують: ті фільми, що вийшли, без Тимофія були б іншими:
Богатир майже двохметрового зросту, красень — спокійний, розважливий, надійний, рукатий, все міг змайструвати, полагодити, налаштувати, приготувати. Хтось назвав його вікінгом, він тихо з посмішкою виправив: «Я — козак».
І щось було в ньому від козаків-характерників. Міг розмовляти з птахами і тваринами. Є фото, де він упіймав синичку, що випадково залетіла у вікно, хотів випустити, а вона вчепилася в руку і так сиділа тихо кілька хвилин. Навіть сільські кури на зйомках застрибували йому на руки і прихиляли голову.
Поважав почуття вірян, але завжди повторював, що сам він — особливої, козацької віри, бо тільки в ній немає заповіді «Не убий», тільки вона закріплює головний обов’язок чоловіка — нищити ворогів, щоб захистити свою родину і рідну землю.
А вже люди навколо одразу потрапляли в полон його неймовірної аури, ставали заручниками його посмішки і внутрішньої сили. Усі знали — для Тимофія слова «справедливість» і «дружба» мали особливу вагу.
Навіть не був знайомий з Тимофієм, коли той прийшов на допомогу їм, 14-літнім підліткам, до яких причепилися на вулиці п’яні чоловіки і почали бити.
— Ми ледь встигли заскочити до школи, де вчився Тимофій. Він почув цю історію й організував своїх друзів та сусідів, аби знайти кривдників. І таки знайшов їх, і такими словами пояснив, чому не можна бити дітей, що вони не просто розгубилися, а й трохи злякалися.
— Він захистив, по суті, незнайомих людей, а точніше принципи та правила, на яких виріс, — говорить Антон.
Вони познайомилися на авторинку, знайшлися спільні інтереси, почали спілкуватися.
— Він був мудрим не за віком. Саме Тимофій прийшов на допомогу, коли у мене почалася депресія через сімейні проблеми. Знаходив єдино вірні слова і аргументи, навіть свою маму під’єднав для психологічної підтримки, — згадує Олександр.
Він розповідає, що, коли, нікого не попередивши, поїхав на відпочинок до Туреччини, то Тимофій підняв на ноги всіх рідних і знайомих, навіть у поліцію хотів заявити: мовляв, пропала людина, не виходить на зв’язок.
— Коли я приїхав, ми довго розмовляли. Запам’ятай, сказав він, ти — мій друг і я ніколи не залишу тебе в біді.
Ніколи не залишу в біді…Оці слова — про головне в характері Тимофія.
Згадала зйомки фільму «Мій карпатський дідусь». Знімали у Верховині, у справжніх гуцульських хатах. Господарем однієї був Юрко. Місцевий чоловік — добрий, скромний, самотній, відкритий… Про таких кажуть «Божа людина». Усі бачили, що живе він дуже бідно. Співчували, жаліли його, а Тимофій вирішив допомогти. Оголосив збір коштів й ніхто зі знімальної групи йому не відмовив. Коли назбиралась потрібна сума — звернувся до дівчат-костюмерів, щоб допомогли вибрати теплий та якісний одяг і добре взуття. На гроші, що залишилися, закупив борошна, круп, цукру, овочів, олії та різних консервів.
І таких епізодів безліч, їх вистачить на цілу книгу. Бо він мав велике серце і безстрашну вдачу.
З Тімою познайомилася в 2017 році, на зйомках стрічки «Антон і червона химера».
— Він як добрий чарівник опікувався всім і усіма. Побачив, що члени знімальної групи між дублями перебувають під палючим сонцем. І незабаром з’явився тент, дбайливо і без зайвого шуму встановлений Тимофієм, — згадує Тетяна. — Він і лавочки для відпочинку перемістив у затишну тінь.
— Яскраво пам’ятаю одну довгу зміну. Після сьомого дублю однієї зі сцен була вже ніяка — втомлена, виснажена… Йдемо з партнером до вагончика і раптом чуємо: «Таня, Володя, а шашлик?» Це Тіма, — пригадує Таня. — Він не просто сам приготував надзвичайний шашлик, а й тримав його теплим, бо ж ті, що затримались, прийдуть голодні і втомлені.
— Він вважав, що мав про нас подбати. Особисто подбати… Так само, особисто, він дбав і про Україну… І зараз дбає — я це знаю, відчуваю…, — переконана Таня.
Костянтин отримав уламкове поранення обох ніг, коли почався мінометний обстріл — ворожий дрон засік наших хлопців.
— Я почав кричати, що я — 300-ий. На мій крик прибіг Тимофій, наклав турнікети, зрізав екіпіровку. Почав кликати хоч когось на підмогу, але навколо все ревіло від вибухів і його ніхто не почув.
— Підняв мене, закинув на плече і поніс… Під шквальним вогнем. Ми з ним не були близько знайомі, просто мені пощастило, що в той момент якісь вищі сили направили на поле бою саме Тимофія — міцного і духом, і статурою богатиря.
Костянтин залишився живим, йому навіть ноги врятували, зараз проходить реабілітацію. Коли дізнався, що Тимофій загинув, каже, біль був невимовний.
— Сергій, найменший з моїх братів, служив в одній роті з Тимофієм. Брат перестав виходити на зв’язок 2 вересня. Ми хотіли дізнатися хоч щось. Старший брат додзвонився до Тимофія, той сказав, що все уточнить і з нами зв’яжеться. Зателефонував через два дні й розказав, як загинув Сергій, бо знав: для рідних це важливо.
Під час пекельного бою, щоб вивезти з-під обстрілу своїх хлопців, Сергій притяг з того боку вороже авто. В нього і влучила міна. Як потім нам розказали побратими, керівництво вважало, що ризикувати ще чиїмось життям, аби забрати останки загиблого, не варто. Тимофій висловився коротко: «Це не по-людськи». І пішов, попри небезпеку, самотужки зібрав останки, і приніс в пакеті на нашу сторону.
— Тепер у нас є місце, куди можна прийти до загиблого брата. На таких, як Тимофій Бойко тримається і наша армія, і наша Україна, — переконана Марина.
Людмила Володимирівна слухала ці розповіді і не дивувалася, бо знає свого сина, виховала його таким — захисником, опорою, поборником справедливості і безоглядно відданим Україні. У них у сім’ї спілкувалися лише українською. Це — в Одесі.
Тимофій шанував матір, як заведено шанувати матерів в Україні, звертався на «ви». Де б не був, щодня обов’язково телефонував їй. Він пишався нею перед друзями, цікавився її журналістською роботою.
— Язик не повернеться назвати його маминим синочком, він був достойним сином своєї матері, схожим на неї і зовні, і внутрішньо — завжди про всіх піклувався.
Він зізнався матері, що нарешті поряд з ним жінка, яку він чекав усе життя. Вони були знайомі багато років, але жоден не наважився першим сказати про свої почуття. Коли ж наважилися, доля подарувала їм лише кілька місяців справжнього щастя.
Мама Тимофія, Людмила Бойко, одеська журналістка, теж так вважає, щобільше, переконана: її син і сьогодні воює разом з побратимами. Вона допомагає їм, чим може. Перший дрон з надписом «Побратимам Аякса від його мами» понад два місяці перебуває з хлопцями на бойовому чергуванні, на початку вересня в колишній підрозділ полеглого бійця прибув і автомобіль Ніссан Наварро, теж подарунок від мами Аякса. Це допомагає Людмилі Володимирівні жити далі і шукати сенс у своєму житті — без сина. Єдиного сина.
…Коли я сварила його, підлітка, за надмірну задерикуватість, він у відповідь терпляче пояснював: «Мамко, ну я ж Бойко! Розумієте – Бойко, тобто боєць».
* * * * *
…Мій батько народився на хуторі з промовистою назвою Козачий Яр. Я не знаю, хто й коли прийшов у цей порізаний ярами й вибалками край на півночі Одещини, не знаю, що за люди заснували це поселення, яким був той мій далекий предок, що проклав в масному чорноземі першу борозну… Як не відаю й того, за що саме його прозвали Бойком. Розумію тільки, що тоді прізвища давали не просто так, а за конкретні риси характеру, вдачі, за поведінку чи зовнішність людини.
Чому, ще нічого не знаючи про свій родовід, мій 10-річний син так вперто доводив мені, що він – боєць? Яким внутрішнім єством відчував свою спорідненість з тим козаком Бойком, який майже 300 років тому вирішив осісти на нашій благодатній землі для мирного життя? Як гени войовничого й вільнолюбного пра-пра-пращура вистрілили в моєму синові уже в космічну добу?
Можливо з часом наука знайде відповіді на ці питання. Я ж знаю лише те, що благородство, вірність, лицарство були притаманні Тимофію, як і загострене почуття справедливості, відповідальності. Бо «Хто, як не я, захистить вас, мамко?».
Коли після поранення син проходив реабілітацію, якось відпросився додому. Він лежав на ліжку, а я сиділа біля нього. Не втрималася, сказала: «Якби могла, я б заховала тебе у пазуху чи під спідницю, закрила б усі двері й вікна і нікуди тебе не відпустила». Тимко лагідно, але з крицею в голосі запитав: «І ви справді вірите, що таке може бути?». Більше цієї теми ми не торкались.
Війна дуже змінила сина. Балакучий оптиміст і жартівник, він став небагатослівним й жорстким. Лише двічі за увесь період боїв він нагадав мені себе, колишнього. Це коли збили з хлопцями ворожий безпілотник і коли вкрали у рашистів танк. Скільки тоді було хлоп’ячої радості, скільки емоцій!
* * * * *
Восени 2003 року Тимофія призвали на строкову. Його направили у прикордонні війська. Коли після навчання він потрапив на заставу, я поїхала його провідати.
Вибух емоцій, обійми, обмін новинами… Аж раптом, вмить посерйознішавши, син заявив: «Мам, ми, прикордонники, — щит держави, а всі інші роди військ — лише заклепки на ньому. Розумієте, ми повинні будь-що затримати ворога, навіть ціною власного життя, аби усі інші могли хоч трохи підготуватися і вступити в бій. Саме тому ми – щит».
Я хотіла підколоти свого «щита», та, глянувши на його обличчя, прикусила язика. Бо то були не просто красиві слова, почуті від когось, а те внутрішнє переконання, яке формується у людини раз і назавжди і від якого не відмовляються.
* * * * *
Це було до 2014 року. У Москві, на території заводу імені Ліхачова, знімали фільм.
Ну, про ставлення великоросів до інших націй відомо всім, що ж стосується пихатих й зарозумілих москвичів то тут й говорити годі. Якось один з них причепився до Тимофія, мовляв, говори по-людськи, а не по хохляцьки, тебе тут ніхто не розуміє.
«Не розуміє? Справді?» — тільки й перепитав Тимофій.
Невдовзі, коли вся група попрямувала на обід, він демонстративно пішов у душ. Помившись, попрямував до їдальні, на всю силу своїх потужних легень горлаючи:
Знов зозулі голос чути в лісі,
Ластівка гніздечко звила в стрісі
А москаль іде селом, співає,
Тьохнув постріл – і його немає.
Запанувала мертва тиша, бо й до найбільш «нерозуміючих» москвичів дійшло, про що ті слова.
* * * * *
— День 24-го лютого 2022 року Тимофій потратив на організаційні справи, а о 8-й ранку 25-го уже був у військкоматі, повністю одягнений, зі своїм бронежилетом, спальником, аптечкою та іншими необхідними речами. Пішов с дому зібраним, цілеспрямованим, вмотивованим. Як і тисячі інших добровольців, він потрапив на фронт в той складний період, коли там не було достатньо зброї, боєприпасів, належного зв’язку та порядку. Якось — а Тимофій телефонував щодня — він сказав: “Мамо, не страшно померти, але не хочеться бути бараном”.
І він почав діяти. Його друзі об’єдналися у волонтерську групу, яка опікувалася підрозділом Тимофія і яку він, по факту, очолив. Невдовзі у бійців з’явилися біноклі і рації, прилади нічного бачення і тепловізори, кілька автомобілів та багато чого іншого.
* * * * *
— 16 вересня зателефонував, як завжди. Розпитував про Жору — папугу, якого подарував мені, щоб було веселіше, про інші буденні речі. А в голосі бриніла нелюдська втома від безсоння, від важкого тягаря війни і від необхідності нести його ще довго, — говорить мама.
Це була остання розмова. Далі — повідомлення про зникнення безвісти, майже місяців пошуків й іскорка надії в серці: а може живий…
…4 липня Тимофія поховали в рідній Одесі з військовими почестями.
* * * * *
Командир відділення, командир БМП солдат Тимофій Бойко прожив на білому світі 37 років, залишивши по собі добру пам’ять, вдячність десятків людей, чудові фільми, у створенні яких брав участь, любов і відданість. Згорьована мама якось сказала: «Головне, щоб усі наші непоправні втрати не були марними. Аби Україна вистояла».
Читайте також:
Минулого місяця депутати Ренійської міськради ухвалили чергові рішення про виділення ділянок землі на березі Дунаю… Читати далі
Російські пропагандисти поширюють черговий фейк про те, що українська ППО нібито б'є по своїх житлових… Читати далі
В Одесі стануть платними майже 200 місць для паркування навколо парку Перемоги. Надходження від зборів… Читати далі
Необхідність роздрукувати книгу знайома багатьом: викладачам та студентам, вчителям та батькам школярів, молодим вченим та… Читати далі
Нещодавно "Одеське життя" розповіло про кілька аспектів землетрусу, що жахнув увесь світ, у Туреччині. А… Читати далі
Дитяча бібліотека №37 у Пересипському районі Одеси зазнала значних змін завдяки менторський підтримці Одеського художнього… Читати далі
Переглянути коментарі
СВЕТЛАЯ ПАМЯТЬ И ТИХИЙ ПОКОЙ ,СЛАВА ГЕРОЯМ,СЛАВА УКРАИНЕ !!!