«Небайдужі учні»
Капці, поспіхом накинутий верхній одяг, і лише у декого телефон… Мало що підступний шахед залишив від їхнього улюбленого двору та дому, де все було таким рідним: охайно посаджені квіти, дружні сусідські посиденьки та відремонтовані з любов’ю квартири. А ще смертоносний дрон залишив по собі спогади палаючих стін, відчуття безмежної тривоги за рідних й наростаюче хвилювання від невідомого «завтра».
Коли бачимо на фото чи відео згорьованих одеситів, які за мить опинилися просто неба після ворожих атак, ми, звісно, співчуваємо, когось із нас «пробиває» на скупу сльозу, у голові рояться думки про допомогу. Втім, коли дізнаємось, що з нашими рідними цього разу все добре, порив співчуття поволі згасає. Це нормально, бо так влаштована людська психіка, яка у момент стресових станів вмикає алгоритм максимального збереження.
Допомагають здебільшого родичі, друзі, волонтери та колеги, а ще… колишні учні, які надають розголосу історіям постраждалих одеситів.
«Випускники 121-ї школи (ліцею) та 21-ї гімназії добре знають Тетяну Андріївну Шолпан, нашу медсестру.
30 квітня дім її родини в Одесі був знищений ударом російського шахеда. Все, що вони мали, зруйновано: квартира, речі, документи. На щастя, тьотя Таня та її чоловік вижили. Вона була в Києві на обстеженні, а він дивом встиг сховатися в підвалі.
Тетяна Андріївна все життя дбає про інших. Тепер допомога потрібна їй.
Ми збираємо кошти на відновлення житла та документи. Якщо можете – підтримайте фінансово або порадою. Кожна гривня, кожне поширення має значення.
У пості відзначаю знайомих зі школи, щоб здобути ширше охоплення допису. Пост узгоджений з родиною Шолпан. Разом ми сила. Дякуємо за підтримку!»
https://www.privat24.ua/send/gvtzy
Анастасія, авторка цього допису, розповідає, що Тетяна Андріївна була більше, ніж просто медсестра. Там, де щось могли не помітити вчителі чи батьки, вона завжди була поруч.
– Ми завжди відчували, що її мета – це передусім зрозуміти і допомогти. Вона знала не тільки про наші хвороби чи спеціальні потреби, вона знала також про наші досягнення і щиро вболівала за наші успіхи. У шкільних коридорах вона завжди зустрічала нас із усмішкою. Бувало, що хтось погано почувався, бо був голодний, але не мав грошей, щоб купити щось у шкільному магазині, – і тьотя Таня завжди, тихо і непомітно, підтримувала таких дітей. Це щира, добра і дуже чесна людина, якій я завжди буду вдячна.
Анастасія прагне зробити все можливе, аби хоч якось полегшити життя пані Тетяни, яка весь час допомагає дітям залишатися здоровими і веселими.
«Бог захистив мене двічі»
З Тетяною Андріївною, шкільною медсестрою, що пропрацювала не один десяток років на улюбленій роботі, ми зустрічаємося поблизу зруйнованого будинку, куди зараз навіть зайти небезпечно. Дощі та зливи останніх днів значно прискорили руйнацію помешкання.
– Ніколи не думала, що почую: «Ви живі? Де Ви? Ваш будинок палає!». Це дуже страшно! – згадує події тієї ночі Тетяна Андріївна. – Я тоді поверталася потягом з Києва, і після цього дзвінка одразу почала телефонувати чоловікові. Він спочатку не брав слухавки – ці миті були одними з найстрашніших у моєму житті. Це вже потім я дізналася, що просто не було зв’язку.
«Ми мешкали ось у цій квартирі, останній поверх», – показує рукою на понівечені очі будинку пані Тетяна.
– Не залишилося нічого – ні речей, ні документів, навіть підлога прогоріла, а улюблений інструмент Валентина Івановича (мого чоловіка) сплавився в один шматок непридатного нині залізяччя. Він цим інструментом усім сусідам допомагав, ремонтував, лагодив, будував. Адже до цього 40 років пропрацював електромеханіком на Укрзалізниці, все вміє.
Зараз він на пенсії, але, за словами дружини, чоловік енергійний, без діла сидіти не може – займається волонтерством, допомагає цивільним мешканцям звільнених населених пунктів Миколаївської та Херсонської областей.
– У нас такий дружний будинок був, усі якось разом і в горі, і в радості, майже 30 років у ньому прожили. От зараз мріємо, щоб разом із сусідами і в новому будинку жити. 2023 року біля нас шахед вже влучав, шибки повилітали і вирва велика у дворі була, слава Богу без загиблих того разу обійшлося. Мене тоді, як і під час цього прильоту, вдома не було, напевно, Бог береже.
Війна – горе спільне
У кожної родини цього та інших будинків схожі історії – приємні, працьовиті, добрі люди, які опинилися у біді. Вони все життя чесно і самовіддано працювали для людей, міста, країни, допомагали іншим.
А зараз, варто тільки подивитися навколо, – поблизу, на жаль, стає все більше людей, які втрачають рідних, залишаються без дому, майна, звичного упорядкованого життя. Вони тримаються, продовжуючи працювати, виховувати дітей і онуків, допомагати іншим, але кожен з нас також може надати їм посильну допомогу, і справа тут не завжди у грошах. Комусь треба вигуляти песика, комусь подарувати кімнатну квітку замість втраченої у полум’ї, комусь – полагодити кран на зйомній квартирі, а з кимось просто поговорити «за минуле й пережите» за чашкою чаю.
Перемогти ворога й пережити війну можна лише разом – як би пафосно це не звучало.
Повідомлення про бажання й варіанти негрошової допомоги залишайте у коментарях, а щодо матеріальної підтримки – номер рахунку розміщений нижче.
https://www.privat24.ua/send/gvtzy
Читайте також:
