«Ми вчимо один одного»: як трудовик став креативним вчителем інформатики

— Професію вчителя я обрав свідомо. Тому вступив до Ізмаїльського педінституту на інженерно-педагогічний факультет, спеціальність «Трудове навчання і основи економіки». А от інформатиком став випадково. По розподілу я потрапив у Бородінську школу, пару місяців працював трудовиком. Якось підходить до мене директор школи Марія Іванівна Мілошева і каже: «Нам привезуть 14 нових комп’ютерів, готуйся, будеш викладати інформатику». Я був шокований — у мене самого тоді комп’ютера не було, телефон кнопковий, в інституті трохи були спроби, але то таке… Пояснюю ситуацію, а вона мені: «Нічого, вчись, у тебе два місяці». Так і почав. Потім навчався на курсах, самостійно також. Зараз у нашому ліцеї два комп’ютерні класи з 25 комп’ютерами.

— Зараз такий час, що здається, ніби діти народжуються з гаджетами в руці. Чи буває таке, що учні знають те, чого не знаєте ви?

— Чому ні, світ дуже швидко розвивається, всюди не встигнеш. Моє завдання — навчити безпечному спілкуванню в мережі, розвити комп’ютерну грамотність, логічне мислення, навчити тим програмам, які знадобляться після школи. Сьогодні, щоб зацікавити учня, вчитель має бути креативним, здатним до сприйняття нової інформації, творчо мислити. Я ніколи не роблю перед учнями «вчений вид», якщо чогось не знаю – ми пізнаємо це разом, я вчу їх – вони вчать мене. Пояснюю дітям, що комп’ютер значно полегшує життя, але це – не сенс, і не треба своє життя робити залежним від віртуального світу. Програміста, можливо, я не вирощу, але мої учні вміють працювати з текстами, робити презентації, таблиці, працювати з графічними редакторами.

— Ви ще й класний керівник 6-го класу. Побалакала з вашими учнями, і вони вам дали цікаву характеристику.

— Знаєте – це не перше моє класне керівництво, але до цих дітей я відчуваю батьківські почуття. Можливо, тому, що взяв їх одразу після НУШ. До речі, в мене є випускники, які вже воювали, є й такі, що воюють зараз. Ми спілкуємось.

Класне керівництво – це велика відповідальність. Найперше треба бути психологом. Мене радує, що в нашому ліцеї немає розподілу між собою дітей по соціальному статусу, немає булінгу. Зараз дітей приваблюють в однолітках особистісні якості і вміння. І це здорово.

— І ще два питання: педагогічні колективи в основному жіночі. Чи не відчували ви на собі гендерної нерівності? І взагалі, як живе зараз сільський вчитель?

— Ви мене насмішили своїм питанням (сміється). Ні, з гендерною політикою в нашому дружному колективі усе гаразд. А те, що він на 90% жіночий, я відчуваю, коли мене як чоловіка колеги кличуть на допомогу – при оформленні кабінету або коли щось із технікою не так.

Щодо того, як живе сільський вчитель, то з фінансового боку – не дуже. Наприклад, коли я приїхав в Бородіно, 12 років винаймав житло, доки зміг назбирати на невеличку квартиру. Молодий вчитель сидить на копійках. У цьому році рівно 20 років, як я вчителюю, і зараз отримую 15-16 тисяч. Для села це ніби і непогані гроші, але оскільки я шість років тому одружився — у мене чудова донька Оля, добра дружина Ірина, — маленької квартири нам не вистачає. Хочеться мати свій будинок, та за вчительську зарплатню я собі дозволити цього не можу.

Читайте також:

• В Одесі дитячу бібліотеку перетворили на сучасний культурний хаб
• «Українська наука померла з голоду»: відомий одесит, ютубер і вчитель, розповів, якою має стати школа
• Веніамін Коломійченко: як у 86 років бути директором любашівського ліцею