1 квітня, у День сміху, складно не згадати про одну з візитівок нашого міста – унікальний одеський гумор. Але який він, які у нього особливості? Ми попросили городян пояснити особливості місцевого гумору та сказати щось «по-одеськи».
Федір Миколайович:
– Ну що я можу сказати по-одеськи? «Шаланди повні кефалі до Одеси Костя привозив». А мені вже самому не до гумору. У мене весь одеський гумор тепер – мій собака.
Світлана Анатоліївна:
– Сказати щось по-одеськи? Я не зможу, мабуть. Я не вмію. Хіба що: «Ну я вас благаю». В принципі колись був одеський гумор. Зараз уже, на мою думку, люди не дуже гумором займаються. Це було таке специфічне змішання національностей, ви ж знаєте.
Ігнат:
– Одеський гумор виникає за ситуацією, це ж не про те, що треба чекати з хвилини на хвилину, коли одесити щось видадуть. Це річ мимовільна, несподівана. У цьому її цінність! Особисто я по-одеськи навряд чи щось скажу. Тих одеситів, які це вміли, зовсім мало залишилося, а наслідувати їх немає сенсу. Це наші дідусі, бабусі ще можуть щось таке видати.
Ірина Миколаївна:
– Сказати щось по-одеськи, мабуть, зможу, але так одразу не виходить. Я думаю, справжній одеський гумор досі існує. А як же без гумору в такий важкий час? Ми без нього, мабуть, не змогли б вистояти. У одеситів певне ставлення до життя, не таке, як у решти, мені так здається.
Віктор:
– Я думаю, що одеський гумор існує, адже ми живемо у багатонаціональному місті. Через велику кількість національностей, які тут жили та живуть, їхній гумор поєднався в один. Думаю, переважно це єврейський гумор. Деякі корінні одесити досі спілкуються за допомогою єврейських слів. І я сказав би, що ці слова самі по собі смішні, насправді. Якщо взяти ці слова, змішати зі звичайними та додати жарти, вийде дуже гарний одеський гумор. Такі можна спробувати сказати щось по-одеськи. Є в мене анекдот:
– Мойшо, у мене така справа, я на пляж збираюся. Що мені такого вдягнути, щоб усі ахнули?
– Ну Розо, ну вдягніть ковзани. Так на пляжі точно все ахнуть.
Домінік:
– На Гуморину ми не ходимо, бо там якось нудно, але саме собою одеське спілкування – дуже цікаве. Я колись давно була в Білорусі, то там мене просили: «Ну поговори з нами. Ти так гарно говориш, зовсім не так, як ми!». Отже, мабуть, у нас усіх є щось одеське, хоча я взагалі болгарка. А чисто по-одеськи я нічого не скажу: не хочу псувати враження, яке справляють справжні одесити.
Ірина Анатоліївна:
– Такі сказати вам щось за Одесу-маму? Наш Жванецький – одесит, його гумор був, є та буде. Він з Одеси, із Фонтану, із Привозу нашого рідного. Завжди так було: якщо хочеш щось знайти в Одесі, піди на Привоз. Жванецький черпав гумор і на Привозі, зокрема. Він завжди ходив зі своїм гарним портфелем і з «талмудом» – зі своїм великим зошитом – і все за всіма записував. А Одеса завжди була яскравим містом: одні євреї як розмовляли! У нас тут своя, одеська, мова. А одеський гумор нас рятує і допоможе нам перемогти.
Олександр Борисович:
– Сказати щось по-одеськи? А що ви хотіли почути? Є ось анекдот: «Росіяни кажуть: «Вань, ти сидів у тюрмі? Так? І я сидів. А Петько не сидів, треба його підставити. А євреї кажуть: «Ізю, слухай, Хаїм вийшов, треба йому допомогти». Я думаю, що одеський гумор існує, це не придумано. Все-таки у місті було 130 національностей, і кожна надавала якогось колориту Одесі. Тут були і євреї, і румуни, і болгари. Кожен був зі своєю певною мовою. Звичайно, що люди спілкувалися між собою. Так з’явилася наша, одеська, мова. Багато хто нею пишається. Все ж таки анекдоти та приказки – з побуту. Просто хтось потім це складає так, щоб було смішно, а хтось ні. Ось і сьогодні дуже багато національностей згуртувалося, і ми всі пишаємось людьми, які нас захищають. Ми хоч і говоримо російською, але все одно віримо у перемогу України. Можливо, саме до 1 квітня вона й не відбудеться, але, я вважаю, треба бути оптимістами.
Читайте також:
