Ключові моменти:
- 16 січня в Україні відзначають День кіборгів — захисників Донецького аеропорту, які тримали оборону протягом 242 днів.
- Матеріал оновлено до пам’ятної дати та містить реальні свідчення українських військових — учасників оборони ДАП.
- Кіборгами назвали оборонців аеропорту самі бойовики, не вірячи, що люди можуть витримувати такі умови боїв.
- Публікація базується на розмовах із пораненими бійцями, які проходили лікування в одеському військовому госпіталі.
Кіборги Донецького аеропорту увійшли в новітню історію України як приклад надлюдської витримки та військового братерства. Протягом 242 днів українські військові тримали оборону в умовах постійних атак, нестачі ресурсів і безперервної загрози життю.
Цей матеріал базується на безпосередніх розмовах із учасниками бойових дій, які після поранень проходили лікування в 411-му військовому госпіталі в Одесі. Їхні свідчення — це не узагальнені міфи, а живі, перевірені історії очевидців, що дозволяють зрозуміти, якою була реальність оборони аеропорту.
Авторка публікації зібрала ці розповіді, щоб зафіксувати не лише військові факти, а й людський вимір війни: страх, втому, сумніви, гумор і внутрішню готовність іти до кінця.
Довідка ОЖ: Хто такі Кіборги
В Україні «кіборгами» називають українських військових, які обороняли Донецький аеропорт у 2014–2015 роках. Ця назва виникла не як офіційний термін, а як визнання їхньої надлюдської стійкості: противник не вірив, що люди можуть так довго тримати оборону в умовах постійних обстрілів, руйнувань і нестачі ресурсів.
Самі ж оборонці наголошують — вони були звичайними людьми, яких об’єднали відповідальність, взаємна підтримка та усвідомлення, що за їхніми спинами — країна.
«Онтаріо»: «Не знаю, як вони трималися»
— У мирному житті я був мисливцем, а на фронті став снайпером-розвідником. Під час завдань інколи доводилося по п’ять годин лежати в холодній брудній багнюці й мокнути під безперервною зливою. Після цього форму доводилося викидати — вона просто розлазилася на тілі. Дякую волонтерам, які одягали нас з ніг до голови…
Там не працював жоден український телеканал. Лише «росії» й «новоросії». Спочатку було смішно, потім усі починали злитися, а далі це просто пригнічувало. Найстрашніше — те саме дивилися місцеві жителі. Потім хлопчаки на велосипедах під’їжджали з криками: «Ви — укри. Скоро ми з вами покінчимо». Або, наприклад, бабуся підходить, просить якихось продуктів. Ми даємо їй тушонку, крупи, а вона бере й примовляє: «Щоб ви всі здохли».
Ми стояли за 900 метрів від злітної смуги Донецького аеропорту. Чим могли, допомагали хлопцям спочатку в старому терміналі, потім — у новому. Їм було дуже складно. Нас лише обстрілювали, а їх постійно атакували. Ми чули по рації їхні переговори. Не знаю, як вони трималися.
На кожному посту ми тримали «питомців» — собаки й коти добре відчувають обстріли. Іноді чуєш вибухи й не знаєш, чи прилетить до нас «подаруночок», чи ні. Тоді дивишся на них. Сидять спокійно — можна не хвилюватися, шмигнуть в укриття — треба швидко ховатися. Найкращим «датчиком» була наша вагітна кицька — вона жодного разу не помилилася.
Десь із 28 грудня, після перемир’я, «накривали» дуже сильно. З 5:00 до 19:30 — як за графіком. У новорічну ніч теж не обійшлося без «привітань». Вони нас — за московським часом, ми їх — за київським.
Олександр Некреч: «Ми були готові до всього…»
— Я завжди вважав себе патріотом, тому не зволікав із походом до військкомату. Ні вперше, ні вдруге мене не взяли. Але я звик добиватися свого й незабаром потрапив до підрозділу «Донбас», де пробув два місяці. А коли з’явилася можливість, то всією ротою разом із командиром ми перейшли до 93-ї механізованої бригади ЗСУ. У 42 роки я склав присягу й пишаюся цим.
«Донбас» у Збройних силах став державою в державі, і я бачив, наскільки ми відрізнялися від строковиків, із якими ділили одну будівлю. Ми були готові до всього, чекали наказу, а вони — пиячили й ставили запитання, кому й навіщо все це потрібно. Було важко на них дивитися й розуміти, що вони зовсім не мотивовані виконувати свій обов’язок.
Усе сталося саме так, як я й уявляв собі захист Батьківщини: накази, наступ, вибухи… І якби я заздалегідь знав, чим усе закінчиться, знову став би добровольцем. Бо така роль чоловіка — захистити свою землю.
Ми рушили до аеропорту під масованим вогнем. По нашому БТРу били з усього, чим тільки можна. А потім прилетіла міна, яка посікла уламками 15 людей. Я навіть не встиг вистрілити. Але наші залишилися там і вели бій ще 10 годин, і принаймні 17 січня вони відстояли аеропорт. Того дня було троє «двохсотих» і з пів сотні поранених.
Війна — це страшне слово. Це все дуже важко. І з’являється дедалі більше запитань. Наприклад, чому ми опинилися в аеропорту, а не в монастирі, як передбачалося. Але, з іншого боку, там був такий самий бій, а може — і гірший. Ніколи не знаєш, де й коли може обірватися твоє життя…
Читайте також: Від штурмовика до титанового кіборга: як війна змінила життя ветерана з Любашівки
