Новини Одеси та Одеської області

Через пекло російського полону: солдат ВСУ розповів про тортури

Через пекло російського полону: солдат ВСУ розповів про тортури

Дмитро Рашкевич із Білгород-Дністровського опинився в російському полоні в перші ж дні війни. Згодом відбулася процедура обміну військовополоненими і ось, більш ніж півроку потому хлопець повернувся до рідного міста на Одещині.

Врешті-решт мікроавтобус під’їхав до головної площі Білгород-Дністровського. Позаду залишилися останні кілометри такої тривалої і вистражданої дороги додому. Ще мить й Дмитро опинився в обіймах матері, братів і нареченої Діани. Він – вдома, він повернувся до тих, кого не бачив майже півтора роки, стійко витримавши всі жахіття перебування в російському полоні.

Відрядження на південь та романтична пропозиція коханій

Коли в червні минулого року командир відділення однієї із частин Командування Сил підтримки молодший сержант Дмитро Рашкевич вирушав у чергове відрядження, то навіть й гадки не мав, яким смертельно небезпечним воно стане. Попередньо йому повідомили, що завдання вдалині від дому доведеться виконуватиме впродовж дев’яти місяців.

«Дев’яти, то дев’яти, витримаю», – лише подумав тоді наш герой. Тим більш, що подібний досвід в нього вже був, коли він тривалий час ніс службу в районі проведення АТО на сході країни.

Щоправда, цього разу йому належало вирушити не на «гарячий» схід, а в напрямку  відносно спокійного та мирного півдня. Для себе він все вже прорахував: «у березні закінчується відрядження, у квітні добігає кінця контракт із військом, роблю пропозицію Діані, одружуємося та разом вирушаємо до Чехії навчатися на підприємця та здобувати вищу освіту». Прорахував, але помилився…

Із запланованого Дмитро встигнув лише зробити пропозицію своїй коханій, яка приїхала до нього на Запоріжжя у вересні минулого року. Як романтично це було! Вона, Діана, стояла на березі Азовського моря й прислухалася до шуму хвиль. І тут появився він – у військовому однострої, шоломі та з автоматом через плече. Підійшов, став перед дівчиною на коліно, вдягнув їй на палець кільце та пообіцяв завжди бути для неї справжньою опорою й захисником. Тоді до його повернення з відрядження  залишалося близько пів року. Але, як виявилося,  до початку розв’язаної росією широкомасштабної війни – теж залишалося стільки же часу…

Дмитро та Діана

У перші дні війни опинився в глибокому російському тилу

– Нам не пощастило. Ми в перші ж дні війни опинилися в глибокому російському тилу. З одного боку рашисти обійшли Маріуполь, з іншого – подолали Перекопський перешийок і захопили Мелітополь. Як кажуть, кільце оточення закрилося. По суті, вихід був один: перевдягатися в цивільний одяг та залишати наше місце базування. Ми так і зробили, вирушивши до сусіднього Приморську. А там вже винаймали житло, маскуючись під звичайних «шабашників», – згадав Дмитро.

Десь до середини березня, створивши собі легенду, воїн-інженер перебував зі своїми побратимами в окупованому Приморську, постійно шукаючи шляхи виходу із оточення. Втім, час не працював на наших захисників. Загарбники вже захопили всі траси навколо морського узбережжя. Вікно можливостей відходу звузилося до мінімуму. А ймовірність викриття наших хлопців щодня збільшувалася. Їм конче необхідно було пробивати собі «зелений коридор» додому. І Дмитро разом ще з трьома бойовими товаришами пішки вирушив шукати щастя до сусіднього Бердянська.

Через командування своєї частини він вийшов на зв’язок із відповідними спеціалістами, які перебували у Запоріжжі. Завдяки їхній допомозі військовиків розмістили на конспіративній квартирі. А далі в житті Дмитра розпочалася підпільна діяльність зі своїми явками, паролями, схованками…

Як солдат перетворився на підпільника

Він не міг тривалий час ночувати в одному місці. Конспірація вимагала максимум уваги та концентрації. У Бердянську вже на всю «господарювали» окупанти та їхні поплічники-колаборанти. Було небезпечно. Смертельно небезпечно…

Звісно, що дуже важко усвідомити сам факт того, що за якоюсь злою іронією долі на своїй рідній землі ти маєш постійно від когось ховатися, уважно оглядатися на всі боки та засинати й просинатися з думкою про те, що зараз за тобою можуть прийти, кудись увести, допитувати й катувати…

Але у випадку Дмитра треба було не просто переховуватися, а й діяти. І він діяв! З метою подальшої ідентифікації крадькома фотографував поліціантів-зрадників, розклеював у людних місцях патріотичного змісту листівки, розселяв на конспіративні квартири переселенців з окупованого Маріуполя та виконував інший, покладений на нього спеціалістами, спектр завдань.

Він допомагав їм, а відповідні спеціалісти із Запоріжжя своєю чергою мали передати Дмитрові пакет документів, скориставшись якими наші воїни-інженери мали евакуюватися на підконтрольну Україні територію під виглядом цивільних мешканців.

Молодший сержант Рашкевич терпляче чекав. Документи вже начебто були готові та ось-ось він мав їх отримати від одного із зв’язкових. Але той чомусь на зв’язок не виходив.

– З-поміж моїх товаришів по службі зі мною тоді залишалися Микола та Сергій. Максим раніше повернувся до наших хлопців до Приморська. А тут якраз рашисти відкрили «зелений коридор» для евакуації мирних мешканців до Запоріжжя. Обидва мені і кажуть, мовляв, давай, командире, спробуємо, це шанс. Якось виплутаємося: скажемо, що документи втратили внаслідок бойових дій. Ризикована, звісно, була ідея. Але хлопці на цьому наполягали. Ми вигадали правдоподібну легенду, я видалив все зайве з їхніх мобільних телефонів. Здавалося, що ми реалізували всі застережні заходи. Але, на превеликий жаль, наша операція провалилася, – каже Дмитро.

Сам командир відділення з ними не поїхав. Він просто не мав права цього робити. Адже неподалік, у Приморську, перебували ще шестеро його бойових побратимів. І кинути їх напризволяще він не міг. О сьомій ранку він вивів Миколу та Сергія у визначене місце, міцно потиснув руку, сподіваючись на якнайшвидшу зустріч на Одещині, проводив колону з українськими переселенцями, а о шістнадцятій зв’язок із хлопцями зник.

У Дмитра й донині нема інформації про їхнє точне місце перебування. Він лише знає, що хлопців зняли з автобуса й вони потрапили в полон.

Після цього він наодинці ще понад два тижні перебував у Бердянську, продовжуючи свою підпільну діяльність в окупованому місті. Знов постійно змінював місця проживання. А коли якось зайшов на одну із конспіративних квартир, аби забрати деякі власні речі, сусіди йому повідомили, що сюди приходили та розпитували про те, хто тут мешкає.

Увечері 27 квітня він щойно завершив свою розмову з мамою – Іриною Олександрівною. Поклав слухавку, замислився. І за якусь мить його важке мовчання обірвав телефонний дзвінок. Це телефонував товариш по службі, який повідомив, що у Приморську ворожі війська здійснюють облави. Тому вони вирішили евакуюватися до Бердянська й треба їх зустріти.

– По голосу відчувалося, що мій товариш нервував. Відтак, певні підозри виникли. Але я все одне я пішов «зустрічати» своїх побратимів. Вірніше, як згодом виявилося, не їх… Адже ще вранці всі шестеро моїх побратимів вже були затримані росіянами в Приморську. А вже ввечері схопили й мене. Кільце, як кажуть, закрилося… Але я ні на кого не ображаюсь. Знаю, що той фатальний дзвінок мені було зроблено під тортурами, – згадав Дмитро.

Душили пакетом, били струмом та гумовими кийками

Наступні три дні молодшого сержанта тримали в поліцейському відділку Бердянська. Тримали й катували…

За словами Дмитра, його душили пакетом та били струмом і гумовими кийками. Від фізичного болю хлопець кілька разів втрачав свідомість. А його обливали водою й знов били, й знов душили…

– Під час допитів я був обмотаний електричними дротами, прив’язаний до стільця наручниками, а ноги пов’язані будівельними стяжками. Своїх катів я не бачив, бо на моє обличчя вони натягнули маску. Та й самі вони теж перебували в балаклавах. Під час допитів росіяни чомусь імітували кавказький акцент, хоча, як я зрозумів, насправді були особами слов’янської національності. Навіщо вони це робили? Напевно, задля того, щоб за певних обставин я їх в майбутньому не впізнав, – каже воїн-понтонер.

Із використанням методів фізичного насильства першого дня допити тривали до глибокої ночі. Що пережив за ці години Дмитро – важко передати. Вони вибивали від нього свідчення на себе та на своїх товаришів по службі, питали про ділянки мінування місцевості, якість бункери, склади зі зброєю, секретні лабораторії та несли іншу нісенітницю. Намагалися навіть «навісити» на молодшого сержанта знищення російського військового корабля, який був потоплений наприкінці березня в порту Бердянська, мовляв, що саме він виконував роль навідника. Але, попри все, Дмитро тримався!

Лише наступного дня, коли рашистам вдалося розблокувати мобільний телефон нашого воїна та виявити у файлах месенджера його світлини у військовому однострої, він, фізично й морально виснажений та спустошений, зізнався, що є військовослужбовцем.

Виводили на «розстріл»

А згодом Дмитра перевели до Бердянської виправної колонії, в якій на той час вже три дні утримувалися шестеро його бойових побратимів.

Спочатку молодшого сержанта тримали  в камері з іншими полоненими. А згодом, коли її подальше використання стало неможливим, Дмитра «переселили» в «одиночку», де тримали його товариша по службі Олександра.

Там вони в подальшому вдвох й коротали час тривалі понад три місяці. Вірніше, не коротали, а мучилися в неволі під наглядом росгвардійців. Умови були жахливими: карцер 2х2 метри, решітчасті вікна й ні ковтка свіжого повітря. І так день у день…

– Лише тричі на добу відкривали віконце, куди нам протягували їжу. Якщо, звісно, це взагалі можна назвати їжею?.. Зазвичай нас годували кашею без смаку, яку іноді «прикрашали» фрагментами м’ясних консервів. Прогулянок взагалі не було. Лише коли раз на тиждень через внутрішній дворик нас виводили помитися, вдавалося вдихнути повітря. Але в лазню нас водили лише впродовж місяця. Потім і цієї можливості позбавили. Тож голову мили в камері під краном холодною водою, – розповів молодший сержант Рашкевич.

І часто він чув, як у сусідні камери приводять когось нового. Чув їхні крики через побиття. Крики, які він вже ніколи не забуде та які й донині іноді сняться йому вночі. Самого Дмитра в колонії теж ще кілька разів били електрошокером. Ще під час допиту в поліцейському відділку 25-річному чоловікові зламали ніс та вибили зуб. Виводили його і на «розстріл».

Вірніше, імітували: вдягнули на обличчя маску, завели в якусь кімнату, а потім кинули під ноги петарду. Як кажуть, не гребували ані фізичними, ані психологічними тортурами.

Шлях додому лежав через Севастополь

Але десь в середині серпня в його душі запалився промінчик надії. І невипадково. Адже в українських військових стали перепитувати, які під час затримання в них були з собою речі й документи, аби скласти їхній докладний опис.

– Звісно, що це справило на нас позитивне враження. Думок, що я ніколи не повернуся додому в мене взагалі не виникало. Але вже здавалося, що нас визволять лише тоді, коли Бердянськ буде де окупований Силами оборони України. А тут така приємна новина – перепитують про речі, відтак, можливий обмін… Після цього ми щодня чекали на цю мить, але впродовж місяця нічого не відбувалося. А, здається, 7 вересня нам врешті-решт повідомили, що завтра ми переїжджаємо до іншого місця. Так і сталося. О дев’ятій ранку нас вивели з камер, міцно перев’язали руки, заклеїли скотчем очі, розмістили у кузові вантажівки та під наглядом двох озброєних рашистів повезли в невідомому напрямі, – поділився спогадами Дмитро.

Як виявилося, шлях їм лежав до Севастополя, якого вони, виснажені нелюдськими методами транспортування, дісталися того ж дня пізно ввечері.

Сам молодший сержант Рашкевич до цього ніколи не відвідував Крим, але через решітчасті казармені вікна майже одразу зміг упізнати знайомі зі світлин севастопольські пейзажі. Ще місяць вони перебували в полоні на кримській землі, розміщуючись в казармі. На прогулянку їх не виводили, але годували вже краще та не знущалися. А рано-вранці 13 жовтня їх знов розмістили у вантажівці та повезли на обмін. Вони йшли через міст повз один одного: визволені захисники України та повернені з нашого полону окупанти. росіяни сіли на той самий КамАЗ, який доставив для обміну наших хлопців, а захисники України у комфортабельний автобус.

Ось і все – муки Дмитра та його шістьох товаришів по службі залишилися позаду. Шкода, що разом з ними не повернулися Микола та Сергій, які так хотіли прорватися через «зелений коридор» до своїх ще в квітні…

Три тижні разом зі своїми побратимами Дмитро провів у відповідному Центрі реабілітації на Полтавщині та десять днів тому повернувся додому.

Зараз він перебуває у місячній відпустці за хворобою, проводить час із мамою –  Іриною Олександрівною, двома рідними братами-підлітками та нареченою Діаною. Він щасливий! Вони всі разом дуже щасливі! Щоправда, весілля поки відкладається до Перемоги, поїздка до Чехії з метою вступу до навчального закладу – теж. Молодший сержант Рашкевич залишається у війську. В нього свої рахунки з цією війною та зі своїми напасниками-окупантами…

На знімках: молодший сержант Дмитро Рашкевич з мамою та нареченою Діаною.

Вячеслав ДІОРДІЄВ; Фото Володимира ВІВАТА

Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram каналі! Новини, фоторепортажі та історични факти про Одесу.
Читайте нас у Viber! На каналі «Комуналка» розповідаємо про комунальні платежі, тарифи, пільги та субсидії.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Висловіть вашу думку. Це важливо.
Підписатися
Сповістити про
guest
0 коментарів
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
Ще за темою
Всі новини
Вибір редакції
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: