Закордонна преса продовжує приділяти підвищену увагу темі війни в Україні. Сьогодні головні теми огляду: теракт в Оленівці; Туреччина як посередник; Атомна загроза для ЗАЕС.
«Corriere della Sera» – «Парад із захопленими в російської армії танками»
Велика Британія «The Independent» – «Ми чули крики ув’язнених»
The Independent знайшла докази можливих військових злочинів в Оленівці, де в липні внаслідок ракетного обстрілу загинули 50 людей. Бел Трю розмовляє із деякими із цивільних осіб які тримались там.
Правозахисні групи закликали до термінового розслідування одержаних даних.
У полі солдати-сепаратисти, що сильно хвилюють від морозу, вручили своїм трьом українським бранцям по лопаті і наказали копати собі могили. Трьох чоловіків — усі цивільні гуманітарні волонтери — було зупинено на контрольно-пропускному пункті під час спроби врятувати членів родини з обложеного Маріуполя. Солдати з підтримуваної Росією Донецької Народної Республіки відвели їх із зав’язаними очима на ділянку свіжої землі поряд із двома акуратними хрестами.
«Вони сказали нам, що хлопці, які поховані там, теж сказали, що вони добровольці, але коли перевірили їхні мобільні телефони, вони виявилися «військовими», — розповідає Аркадій, 31-річний професійний альпініст, описуючи початок своїх випробувань у березні. Це спричинило його зникнення більш ніж на 100 днів у маловідомій тоді в’язниці під назвою Оленівка.
— Що сталося з похованими там людьми, вони не сказали, — тремтячим голосом продовжує Аркадій. «Вони просто повторювали: «Тепер ці двоє чоловіків сплять. Продовжувати копати.'”
Це було лише за кілька тижнів після вторгнення Володимира Путіна до України. Аркадій із Маріуполя каже, що він та двоє його друзів намагалися вдруге вирушити до стратегічно важливого прибережного міста, щоб врятувати родичів. Їх зупинили солдати, відвели до занедбаного будинку, де побили, змусили спати в ямі на вулиці за мінусової температури, морили голодом і два дні змушували копати собі могили.
«Вони постійно загрожували вбити нас; ми не знали, чи збираються вони це зробити. Ми просто продовжували копати», – каже він. Зрештою, чоловіків уникли страти, натомість на них одягли каптури та наручники, побили та возили між кількома переповненими убогими центрами тримання під вартою. Зрештою їх привезли до Оленівки, на південь від окупованого Донецька.
Серед тисяч ув’язнених чоловічої та жіночої статі, які перебувають у слідчому ізоляторі в ході конфлікту, були українські солдати, які в травні здалися Росії після протистояння на маріупольському металургійному заводі «Азовсталь», зокрема, за словами свідків, громадянина Великобританії Джона Хардінга.
Стара споруда, що розрослася, була невідома в усьому світі до ранку 29 липня, коли в результаті вибуху загинуло не менше 50 українських військовополонених; Росія та Україна звинуватили один одного у нападі. Громадянські інтерновані кажуть, що після того, як вони потрапили в полон, вони не мали прямого зв’язку із зовнішнім світом.
«Моя мати нічого не знала майже місяць, – розповідає The Independent Аркадій, звільнений кілька тижнів тому. Вона дізналася лише через когось ще, хто був звільнений. Олексій, який до війни керував ІТ-компанією, також був заарештований окремо при спробі врятувати мирних жителів Маріуполя. Він каже, що втратив зв’язок із своєю родиною «з першого дня». «Нам ніколи не звинувачували жодних офіційних звинувачень, — каже він. -Ми просто зникли».
Росія категорично і неодноразово заперечувала, що її сили або підтримувані нею сепаратистські війська порушили міжнародне право в Україні. Натомість вони звинуватили Київ у навмисному інсценуванні очевидних військових злочинів, щоб зганьбити репутацію Москви і досягти успіху.
Але місячне розслідування The Independent виявило докази можливих порушень міжнародного права та потенційних військових злочинів, включаючи тортури, насильницькі зникнення, довільні затримання та примусову працю.
The Independent провела більше десятка інтерв’ю з нещодавно звільненими цивільними особами, а також із членами сімей тих, хто, як вважається, все ще утримується в Оленівці, а також з активістами, затриманими та підданими тортурам у центрах утримання під вартою в інших південних містах, українськими офіційними особами, а також міжнародною та місцевою владою, правозахисними групами, які стежать за зниклими безвісти.
Свідчення також ставлять під сумнів версію Москви про події 29 липня: Україна обстріляла власних військовополонених в Оленівці, щоб змусити їх замовкнути про злочини, скоєні Києвом.
Аллан Хогарт, голова відділу політики та державних справ Amnesty International у Великій Британії, сказав, що свідчення містили «надзвичайно тривожні твердження» про дії, які, якщо буде доведено, що вони мали місце, можуть бути кваліфіковані як військові злочини. «Російська військова влада має терміново їх розслідувати. Згідно з Женевськими Конвенціями, із захопленими комбатантами та іншими захищеними особами слід завжди звертатися гуманно», — сказав пан Хогарт.
«Насильницьке зникнення, відмова в їжі та воді, примусова праця і, звичайно ж, будь-які види фізичного насильства — все це серйозні порушення міжнародного гуманітарного права і, ймовірно, будуть військовими злочинами. Ми глибоко стурбовані цими жахливими повідомленнями та можливістю того, що Росія та її маріонетки в Донецькій Народній Республіці вчиняють широкомасштабні військові злочини проти сотень і, можливо, більше –в’язнів, які утримуються в жахливих умовах».
Human Rights Watch не коментувала прямі висновки, але задокументувала десятки випадків тортур, незаконного затримання та насильницького зникнення мирних жителів на окупованому півдні країни. Рейчел Денбер, заступник директора відділу Європи та Центральної Азії, сказала, що хоча закони війни дозволяють сторонам війни інтернувати цивільних осіб у некримінальні місця ув’язнення, якщо вони становлять серйозну загрозу безпеці, це не дає їм «карт-бланш» за зловживання.
Про Оленівку відомо небагато – інформація жорстко контролюється – але відомо, що в середньому в установі одночасно утримується близько 2500 українців. За словами чиновників і затриманих, в’язниця була побудована для втримання лише половини цієї кількості.
Людмила Денісова, колишній Уповноважений з прав людини в Україні, стверджує, що в якийсь момент там могли навіть перебувати до 5000 громадян. Серед них близько 1,5 тисячі захисників Маріуполя, які здалися в травні, за словами колишнього командира полку «Азов» Аркадія Жоріна. За даними The Independent, наразі перебуває близько 100 інтернованих цивільних осіб, у тому числі вагітна жінка, майже всіх з них заарештували на блокпостах або під час так званого «процесу фільтрації» в Маріуполі та його околицях.
Троє колишніх затриманих, яких ми опитали, розповіли, що в травні вони коротко зустрілися та поговорили з британським громадянином Джоном Хардінгом, родом із Сандерленда, який воював у полку «Азов», коли потрапив у полон до російських ставлеників. Вони сказали, що він виглядав розгубленим і що він страждав від втрати пам’яті через вибух незадовго до захоплення.
Усі четверо колишніх ув’язнених, з якими ми спілкувалися, були піддані численним побиттям і допитам після прибуття, позбавлені доступу до достатньої кількості їжі та води та змушені жити в переповнених убогих камерах без електрики та водопроводу в розпал зими. Вони сказали, що їх також змусили відремонтувати кілька крил закладу без компенсації, що могло бути прирівняно до примусової праці, ще одного потенційного злочину.
Вони описали, як бачили, як військовополонених били металевими прутами, дерев’яними палицями та стволами рушниць. Одного з цивільних помістили в «дисциплінарний» карцер на три дні після того, як він запитав, чому його тримають.
Оленівка опинилася в центрі уваги через вибух 29 липня, в результаті якого, за даними Росії, загинули 53 солдати, більшість з яких здалися в травні після 80-денної облоги розгалуженого металургійного комбінату «Азовсталь». Росія поклала відповідальність за загибель на Україну, стверджуючи, що Київ використовував поставлену США HIMARS (високомобільну артилерійську ракетну систему), намагаючись перешкодити своїм військам розкрити ймовірні злочини, які вони скоїли.
Але українці заявили, що це була навмисна атака під «фальшивим прапором», щоб заплямувати Київ і приховати зловживання, скоєні Росією та її ставлениками проти українських громадян, які утримуються у в’язницях.
Але українці заявили, що це була навмисна атака під «фальшивим прапором», щоб заплямувати Київ і приховати зловживання, скоєні Росією та її ставлениками проти українських громадян, які утримуються у в’язницях. Американські офіційні особи погоджуються, повідомляючи ЗМІ, що розвідка показує, що Москва збирає сфабриковані докази, щоб причетність України. Глава ООН Антоніу Гутерріш оголосив про місію зі встановлення фактів інциденту, але мало надії на те, що правда з’явиться.
Минулого тижня Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) заявив, що йому досі не надано доступу до військовополонених, які постраждали від нападу на Оленівку. Співробітникам було дозволено двічі відвідати це місце в травні, але МКЧХ сказав, що на той момент їм не дозволили отримати прямий доступ до військовополонених окремо, що закріплено в третій Женевській конвенції.
«Я пам’ятаю, як один раз приїздив представник Червоного Хреста, але їм дозволили відвідувати лише ті території, які ми відреставрували та відбудували», – розповідає Пилип, ще один колишній цивільний в’язень Оленівки. Аркадій каже, що їх змушували прибирати тюрму, коли були «особливі» відвідувачі. «Коли приїхали журналісти чи Червоний Хрест, нам нарешті дали гідну їжу. Усе мало бути бездоганним».
В’язні Оленівки прозвали його «привітанням». Із заклеєними очима, чорними мішками для сміття на головах їх затягнули в підвал у Старобешеве, містечко приблизно за 28 миль на південний схід від Оленівки. Там, у розпал зими, на замерзаючому бетоні їх змушували стояти на колінах у напруженій позі півтори години. Троє цивільних, опитаних The Independent, кажуть, що їх побили майже до втрати свідомості, коли російські солдати кричали на них питаннями та образами.
Зрідка солдати притискали до голови холодні стволи рушниць, погрожуючи розстрілом. За словами колишніх затриманих, більшість тих, хто утримувався російськими та сепаратистськими силами на блокпостах навколо Маріуполя, піддавалися цій рутині, перш ніж їх зрештою доставили в Оленівку, де вони знову були змушені пережити чергову «вітальну вечірку». «Вони знов так нас прийнали», — каже Олексій, якого вперше затримали 28 березня на блокпосту біля Нікольського, північно-західного в’їзду до Маріуполя. «Ми чули звуки стрілянини, вони погрожували нам зброєю».
«Іноді ми чули крики інших, яких катували», — додає Віталій, водій вантажівки, який об’єднався з Олексієм за день до того, як вони вирушили у свою злощасну подорож. «Нам сказали: «Бажання бути волонтерами з вас виб’ють».
Філіп, довоєнний підприємець, був заарештований окремо в один день з Віталієм та Олексієм, коли намагався виїхати з Маріуполя з врятованими мирними жителями. Він описує таке ж лікування. Він розповідає, що через місяць після перебування в Оленівці його три дні тримали в одиночній камері на першому поверсі «ДІЗО» – двоповерхового «дисциплінарного» блоку в південно-східному куті закладу.
Там, каже Філіп, його били і морили голодом. «Вони везуть вас сюди, щоб принизити і розчавити», — додає він. «Я постійно питав охоронців, що я зробив? Я не знаю, чому я там був. Я цивільна особа, мене ніколи ні в чому не звинувачували і ні в чому не звинувачували».
Усі четверо чоловіків кажуть, що, незважаючи на знущання, до них ставилися набагато краще, ніж до українських військових. «До приходу бригади «Азов» у травні на наших очах відбувалися побиття військовополонених. Ми бачили, як це було погано», – розповідає Олексій, описуючи люті атаки, під час яких військовополонені падали. Після того, як прибула сотня бійців «Азову», кімнати тортур передали в ДІЗО. «Нам сказали, що їх будуть бити пістолетами, ногами, дерев’яними палицями та металевими прутами. Що тільки доводилося передати», – додає Олексій.
Вони спали вночі, затиснуті по 20, іноді навіть 50 осіб у камері, розрахованій не більше ніж на шість ув’язнених. Затримані кажуть, що сиділи, зігнувшись на бетонній підлозі, по черзі відпочивали. У кутку кімнати, де ніколи не вимикали світло, був тюремний туалет. Але оскільки на той момент в Оленівці не було водопроводу, то це був просто бак для нечистот.
Спочатку їм давали лише два літри питної води та шматок хліба на день, щоб ділити між собою, – розповідає Олексій. І
тому їм довелося імпровізувати. «Нам вдалося отримати ще одну пластикову пляшку води. Завжди, коли у нас була можливість, коли нас відправляли на роботу, ми наповнювали її краденою водою», – каже він.
Усі четверо колишніх в’язнів кажуть, що Оленівка була покинутою руїною, коли вони прибули. «Коли ми приїхали в Оленівку, там не було ні ліжка, ні посуду для приготування їжі. У небагатьох будівлях були вікна, стіни поламані, електрики не було. На морозі це був кошмар», — пояснює Філіп. «Охоронці запропонували нам пофарбувати стіни та вікна казарми, почистити та відтерти камери, покласти цемент на стіни та підлогу», – додає він.
Першим проектом, за який вони взялися, Філіп каже, був ремонт частини в’язниці, відомої як «бараки». Пізніше тут розміщувалися бійці полку «Азов» і тут Олексій, Віталій і Філіп спілкувалися з Джоном Гардінгом.
«Казарми» — це п’ять двоповерхових споруд на західному фланзі в’язниці, у кожній з яких є невеликий дворик для прогулянок у клітках, який може вмістити кілька сотень людей. Вони були зарезервовані для військовополонених, але цивільним особам, які працювали над ними, було дозволено залишатися там, оскільки умови були дещо кращими, ніж у камерах у ДІЗО або в сусідній двоповерховій будівлі суворого режиму під назвою «УУК», де їх утримували з перервами.
Олексій каже, що переїзд до казарми через кілька тижнів після ув’язнення був першим моментом, коли він побачив небо. Як ІТ-фахівця, його виділяли на конкретну роботу. Через місяць після ув’язнення його покликали допомогти адміністративному персоналу в’язниці впоратися з комп’ютерним вірусом у системі, де він дізнався, яка безгрошів’я у в’язниці. Йому вдалося укласти угоду з охоронцями, в якій він забезпечив покупку принтера і ноутбука в обмін на один телефонний дзвінок родичам.
«Це була середина квітня. Єдиний номер, який я запам’ятав напам’ять, – номер моєї колишньої дружини: це був би перший раз, коли моя сім’я напевно знала, що я живий», – каже він.
Водночас 39-річна дружина Віталія Тетяна каже, що останнє смс від чоловіка отримала 24 березня, коли він їхав у бік Маріуполя. Лише 30 квітня їй зненацька зателефонувала жінка, яка нещодавно звільнилася з Оленівки. «Вона сказала, що термін «фільтрації» мого чоловіка продовжили на два тижні, і сподівається, що він скоро вийде. Але це виявилося неправдою», – розповідає Тетяна з Польщі, де вона зараз проживає. «Але принаймні я знав, що він живий».
Перше запитання колишніх арештантів після нападу було: навіщо в’язні опинилися в тому районі (бараку) Оленівки?
Усі чоловіки, які переглянули опубліковані в російських та українських Telegram-каналах відео наслідків вибуху, кажуть, що це була порожня промзона на північ від тюремних камер, де ніхто не жив. Це узгоджується з власним дослідженням The Independent відео, розміщених в Інтернеті, і супутникових знімків.
«Змушували в’язнів працювати в цій зоні, але там ніхто не спав, там не так було облаштовано», – розповідає Аркадій. Також Олексій каже, що для проживання вона не була облаштована. «Думаю, росіяни спеціально перекинули їх на цю частину, щоб там убити», – додає Олексій.
Представники української розвідки, військових і органів безпеки стверджують, що місце вибуху було обладнане для розміщення в’язнів лише за два дні до нападу. Після цього затриманих з «Азовсталі» спішно переселили – це, на їхню думку, є доказом того, що це був зрежисований, навмисний напад. Перевірити це твердження неможливо, але експерти ставлять під сумнів наратив про те, що український ракетний удар став причиною масових вбивств.
Шість спеціалістів, які досліджували доступні зображення, повідомили газеті The Washington Post, що удар виявився несумісним з атакою, здійсненою високомобільною артилерійською ракетною системою, через відсутність слідів від осколків або кратерів і мінімальне пошкодження внутрішніх стін. Вони також сказали, що видимі ознаки інтенсивної пожежі суперечать пошкодженням, завданим найпоширенішою боєголовкою HIMARS.
Аналітики розвідки з відкритих джерел, зокрема Еліот Хіггінс з Bellingcat і незалежний датський аналітик Олівер Александер, також висловили занепокоєння з приводу збурень землі, які з’явилися на супутникових знімках приблизно за 10 днів до вибуху. Олександр сказав, що це могли бути заздалегідь вириті могили. Ці порушення на землі розташовані в зоні, яку ув’язнені називають «сад», на південь від основної частини в’язниці. Здається, вони були відкриті безпосередньо перед вибухом, а потім прикриті через день після нападу.
Колишні затримані підтвердили The Independent, що сад був порожній, за винятком сміттєвих звалищ, з моменту їх ув’язнення до 4 липня, хоча це неможливо перевірити.
Родини затриманих «Азовсталі» в Оленівці відчайдушно шукають інформацію та провели демонстрації у Львові, вимагаючи втручання ООН та МКЧХ. Вони хвилюються, що, навіть якщо їхні родичі пережили вибух, якщо це був інсценований напад під помилковим прапором, він може повторитися.
«Важко пояснити, наскільки жахливо я себе почуваю. Ми не знаємо, що робити, у нас немає інформації, ми не знаємо, до кого дзвонити», – каже Карина, чий брат – 31-річний військовий медик, який під час останнього стоянки був відряджений на «Азовсталь». .
Вона попросила не розголошувати його особу, побоюючись найгіршого: його імені немає в списку загиблих, але вона хвилюється, що він може бути наступним. Вона дізналася, що її брат був в Оленівці в червні, і пізніше він на частку секунди з’явився на відео, опублікованому в російських групах Telegram, знятому російським ЗМІ, якому, як здається, провели екскурсію по казармі.
The Independent зміг повідомити їй більше новин про її брата, оскільки він коротко зустрівся та поговорив з Віталієм та Олексієм у в’язниці. Вони також підтвердили, що місце зйомки відео було виявлено в казармі. Востаннє вона розмовляла з ним за кілька тижнів до 29 липня під час короткого телефонного дзвінка, який, можливо, організував Червоний Хрест.
«Він говорив тихо, ніби хтось поруч намагався підслухати. Постійно говорив, що в тюрмі повно людей, наприклад, вагітні жінки, поранені та медперсонал з Маріуполя», – розповідає Каріна. «Він постійно запитував: «Як у 21-му столітті це нормально, коли до вагітних цивільних медиків ставляться як до військовополонених у в’язниці?»
Для сімей оленівських ув’язнених їхні близькі одного дня просто виїхали і зникли. 30 березня син Людмили Діма надіслав їй однорядкове смс з проханням помолитися за нього та його дівчину, коли вони під’їжджатимуть до Маріуполя, звідки він сподівався врятувати їхніх бабусю та дідуся.
54-річна жінка сказала йому, що любить його і що він для неї «найдорожче». Він відповів, що впевнений
все було б добре, і що якби їх зупинили на блокпосту, вони б не намагалися продовжити шлях до Маріуполя. Але він більше не писав повідомлення. Його телефон більше не вмикався. До цього дня вона не почула від нього жодного слова.
Як і багато батьків, Людмила провела останні кілька місяців у гарячкових спробах зрозуміти, чи жива її єдина дитина. «Два тижні я нічого не знав. Потім мені зателефонувала незнайома людина і повідомила, що їх усіх зупинили в Мангуші [за Маріуполем] і тримають у полоні в місті Докучаєвську».
Невідомий абонент, очевидно, був звільнений, але був надто наляканий, щоб сказати більше, і поклав трубку. Пізніше дівчину Діми відпустили з додатковою інформацією: їх вивезли в місто Донецьк на 10 днів. «Дуже складно отримати будь-яку інформацію.
Тому родичі, які захопили дітей, збираються разом і обмінюються інформацією в мережі. З цього я зрозуміла, що його забрали в Оленівку», – розповідає Людмила.
На відміну від Віталія, Олексія, Пилипа та Аркадія, Діму так і не звільнили; він більше ніколи не з’являвся. Наразі нікого з його співкамерників не звільнили, щоб повідомити подальші новини. Людмила припускає, що Діма залишається за ґратами в Оленівці, але ніхто не знає, в якому він стані. «Наскільки ми розуміємо, його та інших людей з ним звинуватили в тероризмі і їм повідомили, що їм дадуть 20 років ув’язнення». вона каже.
Її свідчення підкреслюють, що Олексій, Пилип, Віталій та Аркадій – одні з небагатьох щасливчиків. Четверо затриманих були серед близько 20 осіб, яких раптово звільнили 4 і 5 липня. «Я не знаю, чому мене звільнили, — каже Аркадій. «Після 100 днів перебування там вони сказали: «Ви не терористи і ви вільні».
Залишаються сотні, якщо не тисячі затриманих, багато з яких, можливо, досі не мали зв’язку з родичами. Юрій Бєлоусов, український прокурор, який розслідує ймовірні військові злочини проти українців, каже, що на гарячу лінію національної поліції було повідомлено щонайменше 12 500 випадків зниклих безвісти людей. «Справжня цифра набагато більша, тому що не всі подають заяви, тому вони не будуть зареєстровані в базі даних».
Філіп каже, що цивільні в Оленівці, які були військовими або працювали в міліції, особливо хвилювалися, що ніколи звідти не вийдуть. «У в’язниці ми створили групу, яка підтримувала один одного, але були люди, які ізолювали себе, занурившись у глибоку депресію», — каже він. «Один колишній прикордонник, якого я знаю, повністю розладнався, і він знову і знову повторював: «Я проведу тут 25 років». Моє життя закінчилось. Моє життя закінчилося».
Олексій та Віталій кажуть, що досі борються з фізичними та емоційними шрамами перебування за ґратами. Олексій каже, що зуби зіпсовані від побоїв, поганого лікування та поганої їжі. «У мене також проблеми з артеріальним тиском. Важко пересуватися на великі відстані», – додає він. Водночас Віталій каже, що страждає від нестерпних головних болів, а тривалий час користуватися телефоном і комп’ютером важко. «Ми весь час дуже втомлені», — додає він.
Але частина процесу зцілення полягає в рішучості продовжувати волонтерство. «До того, як мене забрали, я був координатором у пункті прийому біженців з Маріуполя. Я ще хочу цим займатися», – каже Олексій, виступаючи з Польщі, де він зараз одужує. «Це був би один із способів використати мій досвід, через що я пройшов, з користю».
Тим часом сім’ї, які все ще чекають новин, застрягли у певному пеклі – прокручуючи соціальні мережі, шукаючи хоч проблиск своїх зниклих близьких. «Я одна на світі і не знаю, що робити», — каже Людмила, заливаючись сльозами. Зараз вона живе сама в тихій хатинці на північ від Києва. Весь день, кожен день вона шукає в соціальних мережах будь-яке слово про свого сина.
«Одного дня моя єдина дитина пішла рятувати свою бабусю і не повернулася. Будь ласка, допоможіть мені знайти мого сина».
Нідерланди. «Het Parool» – «Піврору війні. Для українських біженців «дім» відчувається все далі й далі»
«ARA» – «Ризик ядерної катастрофи в Україні зростає»
Працівники Запорізької електростанції попереджають про загрозу артобстрілів
Москва і Київ звинувачують один одного, а Ердоган пропонує виступити посередником
Підпис під фото: ЕЛЕКТРОСТАНЦІЯ ПІД КОНТРОЛЕМ РОСІЇ
Російський військовий патрулює периметр найбільшої в Європі Запорізької АЕС, яка досі частково працює українською технікою і зараз знаходиться практично на передовій.
Швейцарія «Blick» – «На фронті війни»
Blick отримав фото поля бою – прямо на передовій на Донбасі. Щодня там гине до 200 українських військових.
На фото: Українські фронтовики на перекурі.
Ворог лише за кілька сотень метрів. Ні до кого нема жалю. І це може статися з ким завгодно. Подивіться на українських бійців на Донбасі
Проти російськими нападниками стоять українські військові. Лишилася тільки ненависть – і лайка: «сволота».Належним чином невблаганні і напрочуд успішні
Армія наступає, хоча на папері росіяни переважають. Як це роблять українці?
Які тактики, засоби і хитрощі вони використовують?
І хто ці люди, які ризикують своїм життям, щоб захистити та відвоювати свою батьківщину?
Blick отримав фото поля бою – прямо на передовій на Донбасі. Щодня там гине 200 українських військових. Бійцям 79-ї бригади ЗСУ, з якими був Блік, поки що пощастило. Зі свого складу поки що втратили лише одного товариша.
Туреччина «Daily Sabah» – «Туреччина пропонує дипломатичну допомогу для припинення війни Україні»
Туреччина продовжуватиме сприяти вирішенню війни в Україні шляхом дипломатії та переговорів, заявив президент Ердоган після зустрічі у Львові, повторивши запрошення Анкари прийняти лідерів Росії та України для мирних переговорів.
«The Washington Post» – Побоювання ядерної катастрофи зростають
Сім’ї тікають, а світові лідери напружені, оскільки Росія та Україна попереджають про напад на електростанцію
54-річний Сергіль Ардольянова обіймає своїх доньок Інну, 31 рік, і Машу, 10 років, перед тим, як вони евакуювалися із Запоріжжя, Україна. Росія та Україна обмінялися звинуваченнями в тому, що інша сторона планує атаку під «фальшивим прапором» на сусідню АЕС.
Підготував Сергій ЧЕРНЯВСЬКИЙ
