9 жовтня в Одеському музеї західного і східного мистецтва відкрилася виставка «Бойчукізм як культурне явище: вплив на сучасність».
Журналістка «Одеського життя» Марія Котова побачила, як молоді митці переосмислюють спадщину Михайла Бойчука та його учнів — художників, яких радянська влада розстріляла, а їхню мистецьку школу намагалася викреслити з історії.
Сьогодні, коли війна знову забирає культурні надбання, виставка порушує питання про те, як зберегти українську мистецьку традицію та передати її наступним поколінням.
Ключові моменти:
- Михайло Бойчук створив мистецьку школу, яка поєднала українські традиції з новаторством.
- Радянські репресії знищили засновника школи, його учнів і значну частину їхніх творів.
- Попри втрати, принципи бойчукізму продовжують жити у творчості сучасних художників.
- В Одесі молоді митці показують, як ця традиція розвивається під час війни.
Особлива історія бойчукізму
У бойчукізму особлива історія. У ній — прагнення створити самобутнє українське мистецтво, трагедія Розстріляного відродження, знищені твори й перервані долі. Але є в ній і те, чого не вдалося знищити: художня думка, пам’ять і здатність кожного нового покоління говорити зі світом власною мовою.
9 жовтня виставка відкрилася в Музеї західного і східного мистецтва в Одесі. Вона пропонує подивитися на спадщину Михайла Бойчука не як на завершену сторінку історії мистецтва, а як на живу традицію, що продовжує розвиватися в роботах сучасних митців.
У 1937 році радянська влада розстріляла Михайла Бойчука та його учнів. Разом із художниками намагалися знищити цілу мистецьку школу — її ідеї, естетику, прагнення до самобутності української культури. Минуло майже дев’ять десятиліть, але історія знову нагадала про себе страшним чином.
У 2024 році російська ракетна атака зруйнувала корпус Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. У будівлі зберігався фонд робіт бойчукістів і випускників Академії. Твори, які пережили десятиліття, опинилися перед загрозою нового знищення.
Так історична пам’ять перестає бути чимось далеким. Вона входить у наше сьогодення — через втрати, руйнування і водночас через рішучість зберігати своє.
Бойчукізм – не стиль, а спосіб мислення
Михайло Бойчук прагнув поєднати традиції українського мистецтва, спадщину Візантії та Київської Русі з новітніми європейськими тенденціями. Він мислив мистецтво цілісно: як єдність образу, простору, композиції та матеріалу. Його учні продовжували цей пошук, формуючи власну школу, в якій народні традиції не суперечили новаторству, а ставали основою для нього.
«Бойчукізм не є стиль, а лише принцип свідомо і грамотно оперувати художньою формою», — так сформулював суть цього явища учень Бойчука Іван Падалка.
Саме ця думка стає ключем до виставки. Що залишається від мистецької школи, коли її засновника вбито, учнів репресовано, а твори знищено? Чи може художній принцип пережити власну епоху й заговорити мовою нового покоління?
Кураторки виставки пропонують шукати відповіді в роботах сучасних митців. Їх цікавить не механічне відтворення прийомів бойчукістів, а те, як успадковані ідеї змінюються, пристосовуються до нового часу й набувають іншого звучання.
Мистецтво, яке продовжує жити
Живопис і графіка, мозаїка й емалі, текстиль і костюм, скульптура та рельєфи, ювелірні вироби, інсталяції й артоб’єкти — виставка об’єднує різні види мистецтва та художні практики.
Особлива увага приділена декоративним технікам, збереження яких було важливим для бойчукістів. Завдяки зусиллям Володимира Прядки в Академії імені Михайла Бойчука відновили викладання ткацтва, килимарства й гончарства, створили нові майстерні.
У цьому є особливий сенс. Традиція живе не лише в музейних експонатах і мистецтвознавчих текстах. Вона продовжується тоді, коли хтось знову бере до рук інструмент, опановує давню техніку, експериментує з матеріалом і створює власний твір.
Водночас молоді художники працюють у реальності, яка мало нагадує спокійні умови для творчості. Війна, вимушене переміщення, втрата домівок, загибель близьких, мобілізація, еміграція, постійні обстріли й блекаути — усе це впливає на їхнє життя та мистецтво.
У цьому кураторки вбачають болісну паралель із долею бойчукістів. Ті також пережили руйнування культурних інституцій, знищення творів і репресії. Вцілілим художникам доводилося шукати способи вижити й працювати в умовах, коли вільна творчість ставала небезпечною.
Проте між поколіннями існує не лише схожість досвіду втрат. Їх об’єднує прагнення продовжувати творити, передавати знання й не дозволяти обставинам остаточно визначати майбутнє українського мистецтва.
Одеса відроджує власне українське коріння
Для Одеси ця виставка — ще й нагода поговорити про українську культурну спадщину на півдні, де імперські міфи десятиліттями намагалися привласнювати історію, визначати ідентичність міста й відсувати українське на другий план.
Сьогодні, коли деколонізаційні процеси змінюють наше ставлення до минулого, особливого значення набуває повернення імен, мистецьких шкіл і культурних явищ, які свого часу намагалися викреслити з української історії.
Не випадково кураторська концепція пов’язує бойчукізм із ширшим феноменом Розстріляного відродження, що виріс із культурного піднесення доби Української революції 1917–1921 років. Це історія про людей, які прагнули створити модерну українську культуру й заплатили за це надзвичайно високу ціну.
Але це також історія про спадкоємність. Про те, що знищення митців не означає остаточної перемоги над їхніми ідеями. Що кожне нове покоління може повернутися до перерваної розмови й продовжити її вже власними словами, образами та формами.
― Виставка «Бойчукізм як культурне явище: вплив на сучасність» не пропонує сприймати минуле лише як трагедію. Вона запрошує побачити в ньому джерело сили й творчої енергії. Адже бойчукізм сьогодні — це не тільки пам’ять про розстріляних художників і втрачені твори. Це ще й мистецтво, яке народжується зараз, попри війну, руйнування та спроби позбавити українців їхнього культурного коріння, ― розповідає кураторка виставки Вікторія Кравченко.
Історію можна спробувати знищити. Але якщо її ідеї знаходять продовження в нових поколіннях, вона не закінчується. Вона змінюється, розвивається і знову промовляє до нас — уже мовою сучасного мистецтва.
Раніше ми розповідали про Одесу, яку можна потримати в руках на незвичайній виставці до 40-річчя музею Блещунова.
Читайте також:
- Їй аплодував світ і Одеса, а радянська влада забрала все: доля Соломії Крушельницької
- Режисер Любомир Левицький: «Кіллхаус» — фільм, де знімалися справжні генерали та спецпризначенці
Фото авторки
