В'ячеславу Валерійовичу Тихня — 21 рік. Попри такий юний вік, до нього вже слід звертатися на ім'я-по батькові, адже він — учитель, дипломований педагог. Його спеціалізація — історія, економіка та право.
Із В’ячеславом ми познайомилися чотири роки тому, коли він, закінчуючи другий курс університету в місті Ізмаїл, проходив практику в рідній Ренійській школі №5.
Студент, який пересувається в кріслі колісному, міг отримати звільнення від практики, проте він категорично не приймає жодних поблажок. Своєму наставнику, вчителю історії Тетяні Михайлівні Кузнєцовій, молодий чоловік сказав: «Може, перший урок у мене не вийде ідеальним, але той урок, який я дам дітям, — урок мужності та віри — буде важливим».
Наталя Адамівна, мама В’ячеслава, почала возити сина до дитячого реабілітаційного центру Бориса Литвака з чотирьох років, хоча дорога з міста Рені до Одеси — не близька.
— Він спочатку навіть не сидів, голову не тримав, — згадує Наталя Адамівна. — Багато хто казав: «Навіщо ти їздиш в Одесу — він усе одно ходити не буде». Але ми продовжували їздити до його 16 років. Завдяки цьому центру Слава і дельфінарії відвідував, і на конях катався. Я навіть навчила сина їздити на триколісному велосипеді, він сам педалі крутив! Слава сам одягається, пересідає з крісла за робочий стіл. Він закінчив університет і на півставки працює технічним консультантом у Ренійському ліцеї №3, який краще за інших пристосований для маломобільних людей. Так, син працює поки що не за профілем — він обслуговує комп’ютери, веде сайт ліцею. Звісно, Слава мріє викладати, але поки що немає ставки. А в тому, що він хороший викладач, я не сумніваюся. Торік до нього звернулися три випускниці з проханням підготувати їх до тестування з історії. Слава займався з ними всього півроку, і вони склали тести на 180 балів і вище.
— У центрі імені Бориса Литвака я бачив багато чого, це було моральне загартування, мотивацією до дій стала сама ситуація, — каже молодий педагог. — Пам’ятаєте, як раніше дітей лякали: не будеш вчитися — підеш вулиці підмітати. А мені навіть це не світило — вулиці підмітати. Я розумів: активні ігри не для мене, у настільні довго не пограєш, комп’ютер теж набридав, а часу — хоч відбавляй. Залишалося одне — вчитися. Мені не було й шести років, коли я пішов у перший клас. Пам’ятаю, директор школи Тамара Сергіївна Струкова сказала: «Слава, ти — з нами!», і за лічені дні в початковій школі для мене був побудований пандус. Частіше вчителі приходили додому, але щойно дозволяла погода, я просився до школи, щоб побути на уроці, поспілкуватися з однокласниками. Потім директором школи стала Юлія Іллівна Недова, вона організувала навчальний простір у школі так, щоб для мене не було жодних перешкод. Я написав дослідження в рамках Малої академії наук на тему: «Захист прав інвалідів з Х століття — до сучасного періоду». У процесі збору матеріалів я не міг потрапити до районної бібліотеки. Вона для мене і сьогодні недоступна — немає пандуса. Однак бібліотекарі підбирали для мене літературу, і навіть найрідкісніші документи дозволяли брати додому. Мою дослідницьку роботу було визнано найкращою.
— Коли я вступав до університету, — продовжує наш герой, — діти з інвалідністю могли не складати ЗНО. Мене це обурило, як так: я одинадцять років навчався — і не буду складати ЗНО?!
Тим паче що на кону — золота медаль, адже у В’ячеслава з усіх предметів було «відмінно». На іспиті в Ізмаїлі він перехвилювався і трохи до десяти балів не дотягнув. На жаль, медаль було втрачено, але ж почуття власної гідності — дорожче!
Хай там як, балів цілком вистачило для вступу. Ба більше, молодий чоловік вирішив навчатися на стаціонарному відділенні.
— Так, я працював удома за індивідуальним планом, і в університеті думали, що складатиму заліки та іспити дистанційно, — згадує перший рік навчання В’ячеслав Валерійович. — Але я приїхав до університету. Розмітки немає, де пандус — незрозуміло. Підійшов до охоронця: «Мені на іспит треба, як зайти?». А охоронець у відповідь: «На іспит? Не сміши мене!» — «Я серйозно, мені треба на іспит!». Відкрили аварійний вихід: виявляється, там був пандус, просто ним ніхто ще не користувався. Коли я приїхав на наступний іспит, для мене вже і двері були відчинені, і розмітка зроблена.
Викладацький склад з усіх питань ішов на контакт.
— Я міг навіть зателефонувати ввечері, і мене консультували. А потім почалася пандемія — і всі студенти пішли в онлайн. Стало взагалі легко: сідаєш за комп’ютер і слухаєш лекції.
Як оцінює В’ячеслав своє місто — з погляду доступності для людей з інвалідністю?
— Якщо за 12-бальною системою, то з великою натяжкою на «вісімку», — каже наш співрозмовник. — Я був дуже радий, коли зробили прохід на набережну, який перетинає рейки, — тепер я можу бачити Дунай і кораблі.
В’ячеслав і його мама розповідають, що багато пандусів зроблено для «галочки» — крутий з’їзд, двері відчиняються на себе. Якщо замість пандуса — кнопка виклику, то це ще не означає, що вона працює.
— Скажу більше: буває замість кнопки — наклейка, імітація. Зі стіни однієї організації я таку наклейку просто стягнув, — каже наш співрозмовник.
— У нещодавно упорядкований парк ми з сином можемо потрапити тільки з чотирьох із тринадцяти входів через бордюри, — продовжує Наталя Адамівна. — Дуже часто доводиться пересуватися проїжджою частиною, бо на тротуар не «заскочити». Одного разу нас вилаяв водій: «Ви що, тротуару не бачите?!» А я у відповідь попросила його допомогти. Як він не крутив візок — не вийшло. Сподіваюся, надалі він буде лояльнішим до людей.
Довелося родині «повоювати» і за благоустрій під’їзду. Попри те, що живуть на першому поверсі, дві сходинки стали непереборною перешкодою.
— Пандус у поліклініку дуже крутий, забратися складно, — розповідає Наталя Адамівна. — Кабінети лікарів сімейної медицини — на третьому поверсі, а ліфт не працює. Чому не розташувати сімейну медицину на першому поверсі? Адже це не тільки людям з інвалідністю буде зручно, а й літнім.
Ще одне випробування, яке періодично мають проходити люди з інвалідністю, — лікарсько-трудова експертна комісія (ЛТЕК).
— Кожні п’ять років видають новий візок, але щоб його отримати, потрібно пройти ЛТЕК, а найближча — в Ізмаїлі, — розповідає Наталя Тихня. — У Славіка з вісімнадцяти років оформлено безстрокову інвалідність, але однаково для отримання візка потрібен висновок. Уявляєте, як буде хлопцям, які повернуться з фронту з інвалідністю?
Ще одна проблема — це те, як сприймають людей з інвалідністю.
— Я помічала, що багато хто боїться спілкування з такими як Слава: не знають, про що говорити і як говорити, — зізналася Наталя Адамівна. — Буває, йдемо вулицею — і перехожий нас роздивляється. Славік у таких випадках каже: «Я такий самий, як і ти, тільки не ходжу!»
В’ячеслав переконаний, що люди з інвалідністю мають жити на повну:
— У нас у країні з 2014 року триває війна, і герої, які віддали здоров’я за Батьківщину, вже серед нас, — каже історик. — Кожному з них — шана, повага і подяка! Кожен із них має знати: він потрібен Україні, вона піклуватиметься. Не скажу, що всі будуть із відкритим серцем, але якщо ти сам виявиш наполегливість, допомога буде надана. Я готовий поділитися своїм досвідом, пояснити всю «кухню», про яку не заведено говорити публічно.
В’ячеслав переконаний, що в Ренійській громаді давно настав час створити громадську організацію, яка об’єднуватиме людей з інвалідністю, і готовий увійти до її активу.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»
В Україні запустили нову програму допомоги для ФОПів із працівниками. Хто отримає виплати, скільки грошей… Read More
Зимові морози, ожеледиця та замерзлі водойми напряму вплинули на ціни й асортимент на ринках Одеської… Read More
В Одесі тривають відключення світла та негода, тож мобільні бригади соцслужб доставляють продукти й ліки… Read More
Пічки на дровах, нічні зміни кухарів, уроки при ліхтариках і генератори, яких бракує. «Одеське життя»… Read More
Перед стартом видобутку газу на шельфі Neptun Deep Румунія розгортає високотехнологічну систему виявлення загроз у… Read More
На початку ХІХ століття віспа була смертельною загрозою, а вакцина — новою ідеєю, якій ще… Read More
