Ключові моменти
- Випускники Ренійської школи №4 1970 року розповіли, як учителі вплинули на їхню долю та як змінилося ставлення до навчання за десятиліття.
- Старше покоління вважає, що сучасним дітям бракує працелюбності — вони залежать від гаджетів і шукають легких шляхів до знань.
- У минулому школярів виховували працею та прикладом учителів, нині ж батьки часто воліють «заплатити», щоб діти нічого не робили.
- Освітяни й колишні учні наголошують: сучасним дітям складно бачити майбутнє, а педагоги залишаються головним моральним орієнтиром.
Діти сприймають школу як покарання
Володимир Бєлали, мешканець села Лиманське Ренійської громади:
– Значну роль у моїй долі відіграла Бінора Григорівна Лужецька, яка викладала історію. Я навіть вступав до Кишинівського університету на історичний факультет, але на іспиті з французької отримав двійку. Істориком не став, але все життя захоплююсь цією наукою. Якщо дивлюся фільми, то лише історичні. Вступив до Кишинівського сільгоспучилища і все життя пропрацював агрономом. Коли у мене в підпорядкуванні було близько шістдесяти трактористів та комбайнерів, часто згадував та брав приклад з учительки фізики Катерини Петрівні Строя, яка була до нас дуже строга і вимоглива – до механізаторів потрібен був такий самий підхід.
Якщо порівнювати сучасних школярів із дітьми нашого покоління, то це – небо та земля. Ми любили вчитися, і до нас вчителі висували високі вимоги. А зараз діти сприймають школу як покарання. Я думаю, що педагогам зараз дуже важко працювати – у дітей занадто багато прав.
Виховують гаджети
Марія Алинчан, мешканка міста Вулканешти (Молдова):
– Мені у школі дуже подобались уроки математики, яку читало подружжя Марашлець – Іван Федорович та Ганна Володимирівна. Я мріяла стати математиком, але не вдалося. Проте закінчила економічний факультет політехнічного інституту та все життя пропрацювала у державному банку Молдови. Закінчила кар’єру на посаді директорки філії у Вулканештах.
Якщо порівнювати покоління дітей, то скажу так: нас виховувала переважно вулиця, а зараз дітей більше «виховують» гаджети.
Батьки вважають за краще заплатити
Валентина Бартян, мешканка міста Рені:
– Педагогами були дві мої тітки, і вони відмовляли мене від кар’єри вчителя – ця робота забирає весь твій час. Незважаючи на вмовляння, я вступила до Кишинівського педінституту імені Йона Крянге, на математичний факультет. Коли проходили практику, методисти завжди дивувалися: «Валю, звідки ти знаєш, як треба вести урок?». А я просто робила так, як мої вчителі у школі. Краще за наших вчителів не було і немає.
Як чудово викладали математику Ганна Володимирівна Марашлець та її чоловік Іван Федорович! Щодня – щось нове. Ми випускали математичні стінгазети, розгадували математичні кросворди та ребуси. Моє життя було пов’язане з царицею наук: я працювала на кафедрі математики педінституту, потім – в інформаційно-обчислювальному центрі Ренійського порту, в банківській сфері.
У часи нашого дитинства школярів виховували працею. Ренійська школа №4 мала велику ділянку землі, у кожного класу – свій наділ. На цьому городі діти сіяли, пололи, збирали врожай. А скільки квітів було у школі! Ми діставали відрами воду з криниці і поливали їх. Після закінчення навчального року ми своїми руками робили ремонт у школі – білили, фарбували, наводили лад. А зараз батьки обурюються, якщо дітей просять щось зробити у школі. Вони краще зберуть гроші і заплатять, щоб хтось інший навів лад. Школярі навіть не прибирають у своїх кабінетах після уроків.
Жили ми бідно, але мали дитинство
Валентина Гусак, мешканка міста Страшени (Молдова):
– Своїх вчителів, чесно кажучи, я не запам’ятала. Я, дівчинка із села Фрікацей, вісім класів вчилася у місцевій школі, середню освіту отримувала, як багато інших дітей із сіл, у міській школі. А жили ми в інтернаті. Середня освіта дозволила продовжити навчання: я все життя пропрацювала на залізниці на керівних посадах.
Усі кажуть, що час нашого дитинства був важким. Так, жили бідно, але ми мали дитинство. Батьки цілими днями були на роботі, а на нас залишалося господарство – вівці, корови, поросята. Та ми завжди знаходили час погратися з друзями. Із улюблених ігор були хованки – розбігалися по всій окрузі.
У мене виросла донька – вона не має подруг. Замість них – мобільний телефон. І у всіх моїх знайомих діти теж так ростуть – із телефонами замість живого спілкування.
Зараз дітям дуже важко – вони не бачать майбутнього
Ксенія Сари, мешканка міста Рені:
– Протягом багатьох років після закінчення школи я підтримувала зв’язок із моєю вчителькою Бінорою Григорівною Лужецькою – вона для мене була другою мамою. Якось на уроці фізкультури мені стало погано. У той час мама тяжко хворіла, і всі турботи про моє здоров’я взяла на себе вчителька. Вона відвела мене до лікарів. Коли поклали в лікарню, Бінора Григорівна щодня мене відвідувала.
Наші вчителі виховували в нас насамперед людяність, порядність, чуйність. Якщо в людини трапилося лихо, горе, старші казали: треба допомогти.
Якщо порівнювати покоління школярів, вони відрізняються тому, що відрізняються часи. Я вважаю, що час нашого дитинства був золотим, бо була стабільність. Ми знали, що після школи безкоштовно здобудемо професію, гарантовано отримаємо робоче місце. А зараз дітям дуже важко – вони не бачать майбутнього. Люди живуть сьогоднішнім днем – невідомо, що буде завтра.
Один телевізор на всю вулицю
Афанасій Брагар, мешканець міста Рені:
– Першою вчителькою була Поліна Петрівна – прізвище, на жаль, забув. Але пам’ятаю, як вона проводила уроки: до кожного підходила, підказувала, допомагала. Ми плакали, коли прощалися з нею у четвертому класі. Наші вчителі були вимогливими, навчали нас працьовитості, старанності. Після школи я працював на цілині, потім повернувся до рідного Рені та сорок років пропрацював водієм на підприємствах міста.
Якщо порівнювати покоління учнів, то у нас було складніше життя. Прийшов зі школи, треба було в першу чергу виконати завдання, яке дали батьки – фрукти зібрати, грядки прополоти. Потім – нагодувати свійських тварин. Ми не знали, що таке телефони, у нашій родині навіть телевізора не було. На нашій вулиці телевізор був тільки у дядька Сави – і ми бігали до нього дивитись футбол. А зараз таке враження, що діти народжуються із телефонами в руках.
Але нашим дітям та онукам дісталися інші випробування – війна. Слава воїнам, які нас боронять. Хочу, щоб скоріше закінчилася війна, щоб не гинули наші діти та онуки.
Не знають таблицю множення
Анастасія Андріївна Лисенко все життя викладала математику. Вона вже давно на заслуженому відпочинку, але й досі до неї ходять діти – підтягти непростий предмет. Ми попросили педагога порівняти покоління учнів та педагогів.
– І зараз є школярі, які старанно навчаються, але більшість сучасних дітей не тягнуться до знань, а шукають якогось легкого шляху вирішення питань, – каже Анастасія Андріївна. – У мене є учні сьомих та восьмих класів, які не знають таблиці множення. Вважають так: є калькулятор, гаджети – для чого вчити напам’ять таблицю? За такого підходу до навчання в голові мало знань залишається – прикро.
Коли я працювала у школі, для нас учні були як рідні діти. Якщо хтось у моєму класі повівся не так, як треба, то колеги казали: «Ваш Валера…» чи «Ваш Ваня…». І вони справді були і є всі мої діти. Дуже приємно, що колишні учні мене не забувають, запрошують на зустрічі, телефонують, вітаються на вулиці – ми постійно спілкуємось.
Нещодавно випускники Ренійської школі №4 1970 року зібрались на зустріч – вперше через 55 років після отримання атестатів про середню освіту. Кожному було про що розповісти. Наприклад, Михайло Тофан сорок чотири роки водив локомотиви, а Михайло Бунулу ще й досі працює у Ренійському порту: його, неперевершеного майстра з ремонту портового обладнання, запрошують на допомогу. Колишні учні дякували своїм вчителям, які були для них другими батьками та дали путівку у життя.
Читайте також:
- В Рені до вчительки приходять вихованці, яким по 70 років, а учень-хірург врятував їй життя
- Учитель із Болграда увійшов до десятки найкращих педагогів України
- День вчителя: одеські чоловіки розповіли, чому пішли працювати у школи
Анонсне фото ілюстративне, взято з відкритих джерел
