Пошуковці Воєнно-історичного центру «Пам’ять і слава» виконують найважливішу місію — знаходять тіла загиблих героїв та з почестями ховають їх за понад сімдесят років після другої світової війни.
Вже понад десять років минуло відтоді… А перед очима й досі постає та зворушлива картина: біля лісосмуги заплакана старенька жінка, ставши на коліна, вперше в житті обійняла руками могилку свого батька, який загинув навесні 1944 року під час визволення Одещини від нацистських загарбників.
І, звісно, що ніхто із пошуковців тоді навіть не міг припуститися думки, що вони витягуватимуть з-під землі вже тіла онуків і правнуків бійців 40-х років минулого століття: українців, які б’ються за рідну землю, та росіян, які стали загарбниками й принесли в нашу країну смерть й страждання.
На Одещині відшукали понад 400 солдатів Другої світової війни
— Особисто я став займатися розкопками тіл загиблих воїнів ще за радянських часів, будучи 12-річним школярем. Спочатку займався цим, відвідуючи туристичний клуб. А згодом, в 2007 році, ми створили пошуковий Воєнно-історичний центр «Пам’ять і слава», який з першого дня його існування я й очолюю, — розповів голова центру Леонід Ігнатьєв.
За його словами, відтоді на теренах Одещини та інших регіонів України активісти цієї громадської організації відшукали понад 400 солдатів Другої світової війни, тіла яких згодом були з почестями віддані землі. Багатьох з них вдалося ідентифікувати, а багатьох через певні обставини, пов’язані з часовими показниками після загибелі, на жаль, — ні.
З 2014 року ідентифікують захисників України
Але настав 2014 рік, і за 70 років після Перемоги над нацистами, на українську землю знов прийшла війна, викликана вторгненням вже не німецьких, а російських загарбників. Знов нашій землі залишалися лежати тіла нерозпізнаних захисників, яких обов’язково треба розпізнати, передати рідним і з почестями поховати. Саме з цією метою тоді і було започатковано гуманітарний проєкт «Евакуація 200», до якого одразу долучилися і професійні пошуковці центру «Пам’ять і слава». А за кілька місяців після початку широкомасштабного російського вторгнення проєкт перейменували на «На щиті».
Вони – це 16 сміливих, вольових, об’єднаних спільною благородною ідеєю людей, які готові шукати полеглих за будь-яких умов.
— Загалом до нашої команди може приєднатися кожний охочий. У нас не існує якихось дуже серйозних критеріїв відбору. Але перед тим, людина перш за все, має перепитати в самого себе, чи здатна вона займатися такою, м’яко кажучи, специфічною діяльністю, як пошук і ексгумація тіл загиблих? Тому з кожним, хто поповнює наші лави, ми обов’язково проводимо бесіду, аналізуючи, чи витримає людина таке фізичне й психологічне навантаження, — пояснює голова Воєнно-історичного центру.
Після російського вторгнення, вони були залучені на розкопках в Київській, Донецькій, Харківській, Миколаївській та Херсонській областях. І в середньому такі ротації тривають упродовж 10-14 днів щомісяця. Всі роботи щодо пошуку та упізнання тіл загиблих воїнів відбуваються під керівництвом Генштабу ЗСУ та Управління цивільно-військового співробітництва.
Загалом за рік після початку війни активісти центру «Пам’ять і слава» вже відшукали не одну сотню тіл загиблих. Причому не лише українських героїв, а й російських загарбників, які підлягають обміну відповідно до норм Женевської конвенції.
Переважно пошуковці працюють вже на деокупованих територіях, але трапляється й таке, що підіймати тіла доводиться у прифронтовій смузі. Якщо є така можливість, то, одразу після знаходження загиблого, прямо на місці триває його первинне упізнання: огляд, опис, фотографування тіла та вилучення документів і іменних жетонів з подальшою передачею їх до відповідних органів і родичам з метою ідентифікації.
Чому перейменували з «Евакуація 200» у «На щиті»
— Багато хто, напевно, знає про це стародавнє висловлювання «повертайся зі щитом або на щиті», що означає повернутися додому живим або мертвим. Згадуючи про нього, влітку волонтери звернулися до Генштабу ЗСУ з пропозицією про перейменування проекту з «Евакуація 200» саме на «На щиті». І, на мій погляд, ця назва більш відображає сутність й значення подвигу, який щодня здійснюють українські захисники й захисниці, — розмірковує волонтерка центру «Пам’ять і слава» Катерина.
До речі, вона є єдиною жінкою в цій організації. За фахом ветеринарний лікар, Катерина вирішила випробувати себе в Воєнно-історичному центру.
— Це було восени на Київщині. Ми тоді прочісували місцевість, де навесні тривали запеклі бої. Тривалий час ми обстежували певну ділянку, і, уявляєте собі, чомусь саме я знайшла в густій-густій траві цей клаптик матерії з дуже символічним написом «Нехай береже Вас Бог». Відтоді він є моїм оберегом, і я завжди його ношу із собою, — розповіла Катерина.
А ще вона згадала, як під час другої своєї ротації холоділо серце від побаченого на Харківщині.
— Їдеш автівкою, а навколо тебе – вщент зруйновані будинки, порожні села й селища. Десь призупиняєшся, і до тебе одразу біжать голодні тварини, — поділилася волонтерка.
Катерина з честю витримала і першу, і другу ротацію. А в перервах між пошуком і ексгумацією загиблих ще і доставала блокнот та накидала список спеціального обладнання, які потрібно придбати вже на наступну поїздку. А вже на місці, в Одесі, робила офіційні запити до представників великих торгових мереж та благодійних фондів, які, за можливості, завжди готові піти назустріч пошуковцям щодо задоволення їхніх потреб.
У пошуковця бите око
Вони працюють з ризиком для власного життя. Це ж поля, лісосмуги, заміновані протиборчими сторонами. Завжди поруч з пошуковцями перебувають і військові сапери, які йдуть попереду.
— Ми ніколи заздалегідь не знаємо, скільки загиблих перебуває в тому чи іншому місці. Зазвичай приїжджаємо на місця локації рано-вранці. Взимку темніє рано. Тож ми повинні впоратися десь до 15-ї години та вирушити на місце нашої дислокації. Влітку, навпаки, день триває довго, і ми маємо можливість перебувати на об’єктах десь до 7-ї вечора, — розповідає заступник голови Воєнно-історичного центру «Пам’ять і слава» Сергій Суднік.
За його словами, задля того, щоб відшукати тіла загиблих має бути певний досвід та бите око. Так, іноді на місці стихійних поховань солдати залишають певні позначки, написи. І на відміну від професійного пошуковця, звичайна людина може кілька разів пройти вздовж певного периметра, але навіть не розгледіти те, що відразу побачить пошуковець.
— Приміром йдеться про бугорки. Ми одразу розпізнаємо, де піднімалася земля, враховуючи те, що на цьому місці суглинок перемішаний із чорноземом, а верхній шар ґрунту знаходиться нижче. Та й навіть загиблого, що залишився лежати на землі, далеко не завжди можна легко помітити. Часто-густо його тіло зливається з місцевістю через той же одяг, — поділився нюансами заступник голови центру «Пам’ять і слава».
Працюють із ризиком для життя
На цій жахливій війні і їм, пошуковцям, доводилося потрапляти під ворожий вогонь. Минулого року на Миколаївщині, в ході однієї із експедицій на відстані близько кілометра від них було завдано авіаудару російським літаком. Але найнеприємніше в їхній повсякденній діяльності – це міни.
У березні цього року одразу шестеро пошуковців одягнули військовий однострій. На їх думку, це має піти на користь гуманітарної місії «На щиті». Адже це надасть їм можливість працювати ближче до лінії зіткнення, де робота цивільних заборонена.
Загалом пошуковці добре усвідомлюють, що, на жаль, після Перемоги над російськими агресорами, справ у них ще буде багато. Але загиблі українські воїни не мають повторити долю солдатів-переможців Другої світової й не повинні зі статусом «безвісти зниклих» десятиліттями лежати в полях і лісосмугах.
В’ячеслав Діордієв
Читайте також:
