Ця коротка розмова з генеральним директором Національного музею Революції Гідності, координатором заснованого на початку березня 2022 року Штабу порятунку спадщини Ігорем Пошивайлом відбулася на локації виставкового проєкту «Війна за ідентичність. Сила опірності культури» в Києві. У просторій залі галереї мистецтв «Лавра» представники музейної спільноти тоді зібрали не лише впізнавані свідчення перших тижнів і місяців повномасштабної війни, як-от півників з Бородянки й Мощуна.
Також виставкою хотіли засвідчити самопожертву українських волонтерів заради порятунку України, співвітчизників та культурних цінностей.
Серед подібних експонатів – обгорілий генератор. Пристрій серед іншого необхідного передала на запит Штабу порятунку спадщини Міжнародна організація швидкого реагування з питань культурної спадщини (CHIEF, Італія). Генератор везли у Чернігів, який торік у березні перебував у майже повній облозі, та планували передати місцевому історичному музею імені Тарновського, підвал якого слугував цілодобовим укриттям для кількох десятків містян. Неподалік Чернігова волонтерський гуманітарний конвой потрапив під обстріл росіян. Троє волонтерів загинули, четверо дістали поранення.
Залишки електрогенератора стали експонатом виставкового проєкту «Війна за ідентичність. Сила опірності культури». Фото Ірини Назарчук, січень 2023 р.
Експерти проєкту «Воєнні злочини в Україні: музеї та нематеріальна культурна спадщина під прицілом» правник Тимур Короткий та журналістка Ірина Назарчук запитали Ігоря Пошивайло:
– Яким є Ваше ставлення до так званої «концепції культурного геноциду» в її юридичному, соціальному, політичному аспектах? Чи можна говорити, що знищення культурної спадщини України є формою реалізації Кремлем геноциду українського народу?
– Переконаний, що спроби знищення української культурної ідентичності є складовою геноциду. Це ж не вперше відбувається. Так було і коли більшовистські війська Муравйова захопили Київ у 1918-му і вбивали містян лише за те, що вони були вбрані у вишиванки, і у 1930-хх роках, коли сталінський режим системно знищував українську інтелігенцію й культурну спадщину.
Ми чітко усвідомлюємо, що російсько-українська війна триває не з 2014 року. Століттями російська та радянська імперії здійснювали геноцидальні спроби, забороняючи українську мову, театр, україномовні спільноти та товариства, національне мистецтво і народну культуру – все, що є проявом української ідентичності. Не окремі епізоди, а системна цілеспрямована політика знищення нас як нації.
– Чи є на Вашу думку масовані російські удари по енергетичній інфраструктури України додатковими чинниками знищення української культурної спадщини?
– Вважаю, що так. Руйнування енергетичної інфраструктури унеможливлює повноцінне зберігання культурних цінностей.
Під час наших експедицій і допомогових дій закладам культури, особливо на деокупованій Харківщині, Чернігівщині, Сумщині, у Херсоні тощо ми по-перше, зіштовхувалися із фактом, що навіть документування пошкоджень і втрат, інвентаризацію цінностей неможливо проводити без електрики і тепла. Особливо, коли йдеться про масштабні процеси.
По-друге, у невеликих містечках і селищах ми бачили завдані збитки та пошкодження культурних цінностей непрямої дії. Коли, скажімо, обстрілом в музеї пошкоджена система опалення, що спричиняє підвищенню вологості в приміщеннях, розвитку грибка і цвілі, тобто загрожує експонатам.
Тому відсутність світла та тепла вважаю прямою загрозою знищення колекцій та історичних будівель. Навіть там, де обстрілів немає.
– Що мається на увазі, коли кажуть про «культурний лендліз» для України?
– По суті, на початку повномасштабного вторгнення рф в Україну це стало першою реакцією світу на втрати і загрози українській культурній спадщині.
Пакувальні матеріали, фондові меблі, захисне обладнання, осушувачі, зволожувачі, генератори, безперебійники, вогнегасники, гігрометри, спецодяг, реставраційні матеріали та багато іншого – до повномасштабної війни більшість всіх цих необхідних речей були або невідомі, або недоступні закладам культури України. Тож, міжнародні урядові та неурядові організації, інституції, окремі заклади культури чи приватні особи активно допомагали нам набути те, що необхідно для перших дій із порятунку культурної спадщини. Перемістити культурні цінності у безпечніші локації є частиною евакуаційної роботи, потрібно іще правильно запакувати їх, мати матеріали для цього, а також стежити за процесами зберігання.
Двометрова дерев’яна скульптура Тараса Шевченка – ще з часів Майдану. Тоді, щоб закінчити роботу, автор скульптури Володимир Заєць охоче віддавав молоток та різак усім бажаючим. Статуя стояла навпроти сцени на Майдані Незалежності в Києві. Тепер це музейний експонат. Фото Ірини Назарчук, січень 2023 р.
У перші тижні війни ми насамперед провели оцінку потреб, сформували запит, надіслали міжнародним донорам. І, чесно кажучи, були приємно шоковані швидкою реакцією. Глобальна допомога українській культурній спадщині перетворилася на своєрідну зброю для захисту державних і комунальних музеїв, бібліотек, архівів, і навіть приватних колекцій.
***
Публікацію створено в межах проєкту «Воєнні злочини в Україні: музеї та нематеріальна культурна спадщина під прицілом», що реалізується ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» – членом Коаліції «Україна. П’ята ранку» та здійснюється у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства» (впроваджується ІСАР «Єднання» за фінансової підтримки Європейського Союзу). Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Фонд підтримки фундаментальних досліджень» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу
