Ключові моменти:
- Чому вулиця Ванцетті з’явилася в Одесі та ким насправді були Сакко і Ванцетті.
- Коли та на якій підставі вулицю перейменували на честь Миколи Куліша.
- Як життя і творчість Куліша пов’язані з Одесою.
- Чому ім’я драматурга стало частиною сучасної політики деколонізації України.
Перейменування вулиці Ванцетті стало частиною масштабного оновлення одеської топоніміки. Остаточне рішення було ухвалене 26 липня 2024 року розпорядженням начальника Одеської обласної військової адміністрації Олега Кіпера №694/А-2024 у межах реалізації українського законодавства про деколонізацію та усунення символіки, пов’язаної з тоталітарними режимами. До цього нові назви розглядала історико-топонімічна комісія Одеської міської ради.
Цей матеріал ґрунтується на біографічних даних Миколи Куліша, архівних відомостях про процес Сакко і Ванцетті, офіційних документах щодо перейменування одеських вулиць, а також на авторському дослідженні Валерія Боянжу.
Чому вулиця Ванцетті в Одесі отримала нову назву
Влітку 2024 року вулиця Ванцетті у Київському районі Одеси отримала нову назву — на честь відомого українського драматурга Миколи Куліша. Рішення місцева влада ухвалила в межах процесу деколонізації.
Відверто кажучи, мене — херсонця — здивувало інше, столітньої давнини, рішення одеської влади назвати вулицю лише ім’ям Бартоломео Ванцетті, відокремивши його від соратника — Ніколи Сакко. Це італійські робітники-емігранти та політичні активісти (анархісти), кримінальна справа яких у 1920-х роках у США стала одним із найгучніших і найрезонансніших судових процесів.
Обох за одним і тим самим обвинуваченням у 1927 році стратили на електричному стільці, після чого «все прогресивне людство» (особливо в особі СРСР) взялося увічнювати їхню пам’ять. Саме тоді, ймовірно, в Одесі й з’явилася вулиця Ванцетті.
Не знаю, чому проігнорували Сакко. Хоча в Херсоні була «спільна» вулиця Сакко і Ванцетті — зараз вона теж перейменована й носить ім’я Миколи Садовського — видатного українського актора, режисера та театрального діяча кінця XIX — початку XX століття. Тож Сакко і Ванцетті були нерозлучні, як пиво з таранькою. А ще найбільша в СРСР олівцева фабрика також носила їхнє спільне ім’я — Сакко і Ванцетті.
Обидва вихідці з Італії стали широко відомими після того, як у 1920 році в США їм висунули обвинувачення у вбивстві касира та охоронця взуттєвої фабрики. 15 квітня 1920 року в місті Саут-Брейнтрі двоє невідомих напали на касира й охоронця, які перевозили зарплату робітникам. Було викрадено близько 15 тисяч доларів, обох службовців застрелили.
Обвинувачення стверджувало, що Сакко був одним зі стрільців, а Ванцетті брав участь у нападі та втечі злочинців. Злочин, за версією слідства, скоїла група італійських анархістів. Процес став знаменитим тому, що докази були суперечливими: свідки давали різні показання, алібі підсудних частково підтверджували інші люди, експертиза зброї викликала суперечки, а захист наполягав, що присяжні й суддя були упередженими через антиіммігрантські настрої.
Водночас не можна сказати, що обвинувачення було цілком безпідставним. У Сакко під час затримання справді був пістолет тієї ж моделі, з якого, за версією обвинувачення, було випущено одну зі смертельних куль. Однак питання, чи доводило це його провину, і досі залишається предметом дискусій серед істориків.
Ну а Радянському Союзу вся ця історія знадобилася, щоб гучно заявити, ніби на «загниваючому Заході» немає правосуддя, а є лише кривосуддя. Про те, що незабаром почалося в самому СРСР, у криваві НКВСівські 1930-ті роки, ми не раз писали: страта (більш чи менш обґрунтована) двох італійських анархістів була «дитячими забавками» порівняно з мільйонами безвинно знищених «homo soveticus». Про це — трохи нижче, в розповіді про долю Миколи Куліша…
Для повноти картини маю додати, що з перейменуванням у Херсоні вулиці Сакко і Ванцетті стався, як кажуть в Одесі, «кіпіш», і я, херсонський журналіст, тоді висвітлював цю тему. У лютому 2016 року було ухвалено рішення про перейменування цієї вулиці, а вже в серпні того ж року його скасували після судового позову мешканців, які наполягали, що Сакко і Ванцетті не були комуністичними діячами.
Вулицю виключили зі списку тих, що підлягали перейменуванню. А вже 26 лютого 2021 року Херсонська міська рада ще раз (!) підтвердила скасування перейменування. Рівно через рік на вулицях Херсона з’явилися рашистські танки…
Підсумкового документа про перейменування цієї херсонської вулиці громадськість так і не побачила. Але сьогодні це вже, мабуть, дрібниці. Головне, щоб сама вулиця залишилася. Хоча, можливо, її вже й немає в приватному секторі — орки могли стерти її з лиця землі: вона розташована біля самого Дніпра, у зоні постійних обстрілів…
«Одеське життя» підготувало Повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлено). Сподіваємося, він стане вам у пригоді.
Микола Куліш: чому саме його ім’ям назвали вулицю в Одесі
Далі — про Миколу Гуровича Куліша, який народився 1892 року в Чаплинці (боляче писати, що цей районний центр Херсонщини, куди я протягом 20 років після закінчення Інституту зв’язку їздив обслуговувати апаратуру телеретранслятора, нині окупований ордою).
Із 1905 року Куліш навчався в Олешківському міському училищі. Це сусідній із Чаплинкою районний центр, місто-супутник Херсона, розташоване просто навпроти, на лівому березі Дніпра. Там теж поки що господарюють дикуни й із суто дикунською тупістю те, що залишилося від міста, називають Альошками. Олешки — це історична козацька назва міста, що походить від слова «олешшя» — лісиста або заболочена місцевість, багата на вільху.
Першими творами Куліша були сатиричні вірші, фейлетони та епіграми, що з’являлися на сторінках учнівських рукописних журналів, ініціатором і редактором яких був він сам. У 22 роки подав документи до Новоросійського (Одеського) університету на філологічний факультет, був зарахований на перший курс, однак у серпні 1914 року його мобілізували.
Його направили до Одеської школи прапорщиків, а після її закінчення — на фронт. У 1915—1917 роках він перебував на передовій, кілька разів був поранений і контужений. Продовжував писати, переважно вірші та невеликі драматичні сцени. Деякі його поезії друкувалися в армійській газеті, а одноактні п’єси розігрували самі солдати. У липні 1919 року, перебуваючи в Херсоні, сформував у складі Червоної армії Дніпровський селянський полк, який згодом обороняв Херсон і Миколаїв у боях із денікінцями.
Після демобілізації керував органами народної освіти в Олешківському повіті. Склав перший український буквар для дорослих — «Первинку», до якого включив твори класиків української літератури, а також деякі власні.
Організовуючи школи, багато подорожував півднем України. Під час голоду 1921—1922 років усіляко намагався допомогти школярам і учням. Події цього періоду відобразив у документально-нарисовій повісті «По весях і селах», опублікованій в одеському педагогічному журналі «Наша школа» (№№ 3, 4, 5 за 1923 рік). У 1922 році працював інспектором шкіл у губернському відділі народної освіти в Одесі.
У 1924 році написав п’єсу «97», у якій розповів про голод 1921—1922 років на Херсонщині. Постановки цього твору на харківській сцені принесли Кулішу загальне визнання. В Одесі він став членом письменницької спілки «Гарт».
У 1925 році переїхав до Харкова, плідно співпрацював із трупою театру «Березіль» та його режисером Лесем Курбасом, поступово став однією з центральних постатей українського літературного, громадського та мистецького життя.
Із початку 1930-х років зазнавав жорсткої політичної та естетичної критики. Після нетривалої поїздки Херсонщиною, побачивши Голодомор 1933 року, почав розчаровуватися в революційних ідеях. На Першому всесоюзному з’їзді радянських письменників у 1934 році Куліша оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом.
У грудні 1934 року його заарештували органи НКВС, звинувативши у причетності до націоналістичної терористичної організації та зв’язках з ОУН. У березні 1935 року виїзна Військова колегія Верховного суду засудила його до 10 років таборів. На Соловках Куліш утримувався в суворій ізоляції. 3 листопада 1937 року за постановою особливої трійки НКВС його розстріляли в урочищі Сандармох у складі так званого «Соловецького етапу», під час якого було страчено 1111 осіб.
У творчій спадщині Куліша залишилося чимало визначних творів. Серед них п’єса «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар’єристів, «Патетична соната» (1929), що показує боротьбу трьох сил у 1917—1918 роках — комуністичної, білогвардійської та національно-патріотичної. Його п’єсу «Мина Мазайло» (1929) я, великий шанувальник Херсонського обласного драматичного театру, бачив двічі в постановці цього театру, який, до речі, з 1990 року з честю носить ім’я Миколи Куліша. Цю виставу тут ставили у 2007 та 2015 роках — відповідно до 115-ї та 120-ї річниць від дня народження драматурга.
Вона більш ніж актуальна сьогодні: харківський службовець Мина Мазайло хоче змінити своє українське прізвище на більш «милозвучне», на його думку, російське — Мазєнін, оскільки вважає, що українське прізвище заважає його кар’єрі.
Сам Мина та його дружина підтримують зміну прізвища, син Мокій, навпаки, захоплюється українською мовою та культурою й вважає відмову від прізвища зрадою власного коріння. Донька Рина дбає насамперед про сімейний спокій і власні інтереси. У гості до них приїжджають тітка Мотя з Курська та дядько Тарас із Києва, які займають протилежні позиції, перетворюючи сімейну сварку на суперечку про мову, культуру та майбутнє України…
Раніше ми розповідали, чому одеський 2-й Колгоспний провулок став провулком Ейзенштейна і до чого тут Потьомкінські сходи.
Читайте також: Одеський художник замість радянської підпільниці: як вулиця Лізи Чайкіної стала вулицею Божія
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
