Ключові моменти:
- Кількість худоби в селах скоротилася приблизно на 60% за останні роки
- Серед причин — війна, нестача робочих рук і низькі закупівельні ціни
- Утримання корови або овець часто стає збитковим для домогосподарств
- Державні дотації є, але їх складно отримати через бюрократію
Щоб створити цей матеріал, журналістка «Одеського життя» Юлія Валієва відвідала декілька сіл Буджацької громади де поговорилаз людьми, які тримають або вже продали худобу.
Ми записали історії місцевих жителів, зокрема господарів із сіл Буджак, Євгенівка, Надрічне, а також поговорили з керівниками господарств і представниками громади. Свою позицію озвучили директор агрокомплексу «Фрумушика-Нова» Олександр Паларієв, заступник голови громади Федір Мунтян і ветлікар Микола Трифонов.
Зі слов співбесідників видання, відмовлятися від тримання худоби людей спонукають закупівельні ціни на молоко у порівнянні з вартістю сіна, кормів, ветеринарних послуг та інші витрати господарств.
Також ми розглянули умови державної підтримки: дотації на худобу (близько 2000 грн за голову), вимоги до ідентифікації тварин і подання заявок через Державний аграрний реєстр.
Один день у Бессарабії
Раніше ранок у бессарабському селі починався з брязкання дзвіночків, а сьогодні – із тиші. Поки молодь на фронті чи за кордоном, а ціни на сіно зростають швидше за закупівельну вартість молока, селяни один за одним продають худобу перекупникам за безцінь.
Чому тримати корову сьогодні стало «збитковим хобі», як бюрократія заважає отримати дотації та чи є шанс у легендарної бессарабської бринзи вижити в умовах великої війни? «Одеське життя» вирушило до Буджацької громади, щоб почути правду від фермерів, чабанів та звичайних господарів.
Так, колись я кожного тижня ходила до сусідки по молоко – її корова дає добре, смачне, і ціна всього 25 гривень за літр. Днями теж пішла.
– Усе, дорогенька, продала я свою Фроську, бо це така морока: сіна заготов, води наноси, на пасовище вижени, потім вимий, подої, чабану триста гривень в місяць заплати… А в мене вже сил немає. А раптом щось зі мною станеться, хто буде про неї піклуватися? От і продала.
– Хоч добру ціну дали?
– Та ні, перекупники за 20 тисяч купили. Це мені потім сказали, що дійна корова 30 тисяч коштує, але ж де в селі знайдеш покупця, у людей грошей немає – війна…
П’ять причин, чому люди не тримають живність
Хто бував у селі, той напевне прокидався вранці під брязкання дзвіночків, коли корови та вівці йшли на пасовище. Зараз таке можна побачити далеко не усюди – з початку війни кількість живності в домогосподарствах значно зменшилася. Не тільки корів, а і овець, кіз, коней…
Чому так сталося? Мешканці Буджацької громади назвали декілька причин:
- Перша причина – молодь виїхала за кордон через війну, чоловіки пішли на фронт, тож у селі залишилися літні люди, які вже не можуть тримати худобу.
- Друга – більшість чабанів також в лавах ЗСУ, і просто немає кому пасти живність.
- Третя – відсутність гідної ціни на м’ясо-молочну продукцію та складнощі з реалізацією.
- Четверта – стало менше пасовищ, сінокосів. Великі сільгосппідприємства розорали кожний клаптик землі, придатний для рослинництва.
- І п’ята – низька підтримка розвитку малого тваринництва державою.
Найбільша отара в Європі зникла
Село Фрумушика-Нова – центр зеленого туризму та агрокластер. У 2010 році тут була найбільша отара овець в Європі – майже 13 тисяч голів. Проте з часом власникам довелося відмовитися від розвитку вівчарства. Чому так сталося?
Про це розповів Олександр Паларієв, директор фермерсько-туристичного комплексу «Фрумушика-Нова»:
– Мені дуже хотілося відродити славетні традиції вівчарства в Бессарабії. Розводили ми здебільшого каракулеву породу овець. До нас приїздили за досвідом з усього світу. Але справа в тому, що вовну ми експортували в Росію. У 2014 році почалася війна, зрозуміло, що усі зв’язки припинили. Довелося скорочувати поголів’я. Крім цього, під пасовища ми взяли в оренду на 49 років землю на колишньому військовому полігоні. Проте з початком війни Міністерство оборони заявило права на цю землю. Зараз маємо 700 голів овець – орієнтуємося на м’ясо та виробництво бринзи і реалізуємо через нашу ресторанну мережу в Одесі. Іноді бринзу замовляють в європейських країнах, але це невеличкі партії. Рік тому отримали дотацію від держави – на кожну вівцю по 2000 гривень, але це ситуацію не рятує. Останнім часом я відійшов від справ, цим займаються мої сини Володимир та Михайло. Більше ставку зараз робимо на виноробний бізнес, але все одно, коли бачу із чотирьох лише один працюючий овчарний корпус – серце щемить.
Надрічне: бринза смачна, але кошарам місце за межами села
Села Надрічненського старостату відомы смачною бринзою. Коштує вона тут 200-220 гривень за кілограм. Як тут вирішують проблеми?
Анжела Балан, староста Надрічненського старостинського округу:
– Корів за часи війни у Надрічному значно поменшало – на два села старостату Іванчанка та Надрічне десь тридцять набереться, а була сотня. А ось вівчарство ще тримається. Щороку ми розподіляємо сінокоси, щоб люди могли заготовити сіно. Пастухів не вистачає, тому господарі пасуть худобу по черзі. До речі, є і кози – їхнє молоко коштує 50-70 гривень за літр. Часто, щоправда, надходять скарги на власників овець. Замість того, щоб робити кошари за межами села, вони тримають отару у запустілих будинках, а це і сморід, і порушення санітарних норм.
Федір Мунтян, заступник голови Буджацької громади:
– У громаді є п’ять фермерів, які тримають від 300 до 500 овець. І десь двадцять мають сто і менше. Наприклад, родина Бакал тримає п’ятсот голів. По баранину до них приїздять аж із Києва, а бринзу реалізують на ринках у Бессарабському, Арцизі. Сіно заготовляють самі. Відчутною підтримкою для них є дотація у дві тисячі гривень на вівцю за рік.
Щодо кошар, прийнято рішення усі їх перенести за межі села – громада надає ділянку, а фермер має укласти договір оренди.
Також ми долучили в громаду благодійну організацію «Карітас Україна» – вона надає фінансову допомогу у вигляді грантів вразливим верствам населення на розвиток власного бізнесу, до якого належить і тваринництво. Незабаром проведемо інвентаризацію пасовищ, бо вівчарі скаржаться, що місцеві аграрії розорали деякі пасовища.
З биркою та паспортом: як отримати дотацію від держави?
Щоб отримати дві тисячі дотації від держави, потрібно, щоб корова чи вівця були «чиповані» – мали бирку та паспорт. Як це зробити?
Про це розказав Микола Трифонов, головний спеціаліст Бессарабської ветлікарні:
– Насамперед потрібно стати на облік у лікарні та укласти договір про ветеринарне обслуговування. Потім фахівці проведуть обстеження худоби, вакцинацію, дезінфекцію та видадуть вушну бирку і паспорт. За тарифами бирка коштує 140 гривень, а паспорт – 17 гривень. Після цього можна подавати документи на дотацію.
Щодо санітарних норм утримання тварин в межах села, ветлікар зауважив, що скарги надходять постійно.
– Як депутат Буджацької селищної ради я підтримую рішення про переведення отар за межі села. За нормами, кошари мають розташовуватися на відстані від 50 до 300 метрів від населеного пункту.
Який стіл без бринзи?
Якщо відстежити цифри за останні роки, худоби в селах стало на 60 відсотків менше.
Аграрій, який 52 роки займається сільським господарством, Василь Узун, керівник сільгосппідприємства «Прогрес», с. Вознесенівка, пояснює це так:
– Головна причина – низька рентабельність, відсутність гідної ціни, збуту та недостатня державна підтримка. Одна-дві корови для селянина частіше збиткові – дотацію на них не отримаєш, а догляду потрібно 24 на 7. Не всі витримують, ось і продають.
Із вівцями інше – не вистачає чабанів, немає державної підтримки на придбання, оновлення поголів’я і низька рентабельність – вовну важко продати, жива вага коштує мало, а затрат багато.
Попри все, вівчарство залишається традиційним промислом Бессарабії. Люди, попри всі негаразди, продовжують займатися розведенням овець, бо який стіл без бринзи, каварми та яке свято без курбана. Щоб усе налагодилося, потрібно, щоб закінчилася війна і щоб люди повернулися в села.
Тримати чи не тримати?
Ольга Язаджи, с. Буджак:
– До війни ми тримали майже сто овець – мали невелику кошару, а головне – був добрий пастух. Бути чабаном – це не просто пасти худобу. Треба вміти прийняти ягня, лікувати, доїти, усе загалом. За станом здоров’я наш дядя Ваня більше не зміг працювати, а знайти іншого ми не змогли, тому і продали овець. Причиною стали і низький збут м’яса, і складність із реалізацією вовни. Та й пасовищ стало менше.
Юрій Стеценко, с. Євгенівка:
– Наша родина багатодітна, тому без худоби ніяк. Тримаємо тридцять овець, корову і коня. Хоча займатися тваринництвом стало дуже складно, усе дорожчає – 40-кілограмовий тюк сіна коштує 120-150 гривень, а таких тюків на зиму потрібно тисячу. Тому сіно заготовляємо самі із синами, вони школярі ще, але змалечку допомагають. А чабаном доводиться бути дружині – вона бере колиску з дитиною і йде пасти овець. З коровами простіше: вивів на луг, забив кіл, і вона пасеться.
Корова – це наша годувальниця, вона дає 25-30 літрів молока. На ньому не заробиш, звичайно, бо молоко оптом приймають по 15-16 гривень. Зате завжди є сир, сметана, вершки, отже голодними не залишимось.
Важливо!
Для отримання дотації необхідно утримувати від трьох до ста ідентифікованих корів, чи від п’яти до п’ятисот маточних овець, зареєстрованих в єдиному державному реєстрі, та подати заявку через Державний аграрний реєстр.
Скільки коштує худоба живою вагою?
У колишньому Тарутинському районі проблеми з реалізацією пов’язані з віддаленістю від великих міст. Адже, щоб доїхати, наприклад, в Одесу, треба подолати 200-250 кілометрів, а при сьогоднішніх цінах на бензин це стає зовсім невигідно. Ось і продають люди худобу за безцінь.
Один із перекупників розповів, скільки зазвичай платять власникам худоби:
– Корів живою вагою беремо по 50 гривень за кілограм, залежно від стану, овець – по 70-100 гривень, свиней – по 75 гривень.
Читайте також:
- Медицина за 200 км від Одеси: пологи в швидких, черги на ліжка, лікарів не вистачає
- Старовинні будинки без захисту: пам’ятки у Бессарабському спотворюють плиткою, «шубою» та асфальтом
- Село купоранців на Одещині: чому з маленького Рівного виходять артисти, спортсмени і підприємці
