Україна колись добровільно відмовилася від ядерної зброї, і тепер цей вибір викликає багато суперечок та жалю. Чому Індія та Пакистан, незважаючи на тиск ззовні, не лише створили власний ядерний арсенал, а й зберегли його? І яке це стосується України сьогодні?
«Ми будемо їсти траву, але зробимо атомну бомбу!»
Це сказав Президент, патріот своєї Батьківщини. Його ім’я — Зульфікар Алі Бхутто, його батьківщина — Пакистан, а сказав він це у далекому 1965 році, коли Індія — сусід Пакистану — вже повноцінно працювала над створенням свого ядерного арсеналу, і тому, в умовах нескінченного конфлікту між цими країнами, стояло питання про саме існування Пакистану.
Цікаво, а що, якби цього Бхутто сьогодні процитував Президент України Зеленський? Гадаю, що така думка з уст Зеленського могла б (повинна б?) прозвучати.
Наш нахабний східний сусід, який з’їхав з глузду, мріє про “обнулення” нашої країни. І найголовніше — адже в нас була “ядерка”, була! Нахабно її у нас “викрали” — і вороги, і “друзі” (такі “друзі”, що й ворогів не треба).
Думка про те, що непогано б нам знову стати ядерною державою, в Україні вже прозвучала, зовсім недавно — у березні цього року. Тоді нормальні люди, вийшовши зі стану шоку від хамства, виявленого керівництвом США у Білому домі стосовно Зеленського, озвучили питання: невже Україна не в змозі повернути собі статус ядерної держави?!
“Давайте спробуємо!”,— сказав, як повідомив сайт NV, співзасновник Monobank Олег Гороховський. Він на запит користувачів відкрив збір коштів нібито на “ядерку”, про що повідомив у своєму Telegram-каналі 1 березня.
Ось повідомлення там же до кінця того дня: “За перші 30 хвилин вдалося зібрати два мільйони гривень, а загальна сума наразі перевищила 27 мільйонів”. “Близько 70 000 учасників з 61 країни. Після України найбільше донатять з США, потім із Польщі”.
Гроші пішли на дрони. “Це був жарт. Вибачте, якщо розчарував багатьох людей… Я не розумію, як ці гроші, які зберуться, використати на ядерну зброю, та я це й не планував, — заявив банкір. — Але це все дуже добре показує, наскільки ця тема болюча для України, наскільки українцям боляче те, що відбувається”.
Так, у кожному жарті є частка правди. Так, нам боляче. Так, напевно, багатьох із нас буквально зробила б щасливими новина, що Україна знову у списку ядерних держав, поряд з Індією та Пакистаном. А давайте розберемося, як ці дві країни “раптом” отримали “атомну дубинку”, якою обидві зараз, під час чергової сутички одна з одною, на щастя, воліють не розмахувати.
Спочатку про Індію — за принципом “хто перший почав”. Причин для бажання мати ядерну зброю в Індії було дві — потенційна загроза з боку сусіда — ядерного Китаю, який тоді претендував лише на регіональне лідерство, і різка “нелюбов” з іншим сусідом (ох, вже ці сусіди!) — Пакистаном, що не раз (у 1947—1948, 1965, 1971 рр.) переростала у збройні конфлікти.
І як хоча б кількома словами не сказати про стартову китайську ланку в цій азійській ядерній ланцюжку? Це Хрущов, який змінив Сталіна, відзначився: ядерна програма Китаю спочатку здійснювалася за активної підтримки СРСР.
У 1950—1960 роки КНР відвідало близько 10 тисяч радянських фахівців атомної галузі! А ще 11 тисяч китайських фахівців і одна тисяча вчених атомної галузі пройшли навчання та підготовку в СРСР.
У 1960 році, після загострення радянсько-китайських відносин, у Хрущова в голові настало прояснення, допомога з боку СРСР була припинена, але, як кажуть, пізно пити аллохол, коли печінка відірвалася. Китайський атомний проект вже йшов по накатаній дорозі, і 16 жовтня 1964 року було випробувано першу китайську ядерну бомбу.
Хтось дуже розумний сказав: “Той, хто справді знає себе — мудрець; той, хто справді знає свого сусіда — геній”. Що ж, серед індусів чимало геніїв.
У 1955 році розпочалося будівництво за британської допомоги першого індійського реактора потужністю 1 мегават. У вересні того ж року Канада погодилася поставити Індії потужний 40-мегаватний дослідницький реактор. Трохи пізніше за програмою «Мирний атом» США поставили 21 тонну важкої води для нього.
Реактор ідеально підходив для виробництва збройового плутонію, на ньому можна було виробляти цей хімічний елемент для 1—2 бомб на рік. У 1974 році Індія таємно провела перше випробування ядерної зброї.
І “процес пішов”, як говорив Михайло Горбачов: на початку 1990-х років Індія була віднесена світовою спільнотою до категорії країн, неофіційно які володіють ядерною зброєю. І ніяких (!) істерик на планеті!
За оцінками експертів, зараз Індія має близько сотні ядерних зарядів у бойовій готовності, а також кількість готових комплектуючих, достатніх для виробництва 50—90 ядерних боєголовок. Вона також не страждає від відсутності носіїв (ракети, підводні човни, літаки): щось придбали (без проблем!), щось зробили самі.
На відміну від Індії, Пакистан — це країна (єдина на планеті!), яка отримала ядерну зброю попри волю світових держав. Але отримала ж…
Зрозуміло, що на чолі цього процесу в Пакистані, на відміну від сусідів, стояли не офіційні відносини, а “шпигунські пригоди”. Остаточно до прийняття рішення Пакистан підштовхнула у 1971 році нищівна поразка у війні з Індією.
Східна частина країни відокремилася, з’явилася нова держава — Бангладеш. Понад 90 тисяч пакистанських військових здалися в полон. Це стало важким ударом для суспільства, охопленого почуттям приниження.
Президентом став згаданий вище Бхутто, який ще у 1965 році, будучи головою МЗС, вимовив винесену в епіграф тексту фразу. І він взявся перетворювати слово на діло: вже у 1972-му таємно зібрав своїх провідних вчених і доручив їм створити ядерну зброю.
Потрібен був збройовий плутоній. До того часу Канада в рамках мирної атомної програми побудувала в Пакистані дослідницький реактор. Як ми вже зазначали, таким же способом і Індія добувала собі плутоній.
Але Пакистан трохи запізнився: після того, як Індія у 1974 році провела перше ядерне випробування, Канада та інші країни припинили співпрацю, а міжнародна спільнота посилила контроль над експортом ядерних технологій. Плутонієвий варіант для Пакистану “накрився мідним тазом”.
Але все незабаром змінилося: у 1975 році з Нідерландів до Пакистану повернувся некий Абдул Кадір Хан — інженер-ядерник, який працював там на європейському ядерному об’єкті.
У нього був доступ до передових технологій збагачення урану — іншого шляху до створення ядерної зброї. І Хан вивіз до Пакистану не лише креслення потрібного обладнання, а й відомості про постачальників і логістичні схеми, а також контакти європейських фірм, які могли допомогти з цим обладнанням. Все це стало основою майбутньої мережі незаконних поставок.
Хан запропонував Зульфікару Алі Бхутто змінити стратегію і зробити ставку на уранову бомбу, яку можна було б створити, обійшовши офіційні канали та заборони Заходу.
Бхутто, звичайно, погодився. Була терміново створена секретна лабораторія, де впродовж наступних років велася робота з накопичення збагаченого урану.
Хан отримав необмежені повноваження. Його країні знадобилася складна промислова база з високоточними верстатами, компонентами подвійного призначення. І була створена унікальна за масштабами та зухвалістю таємна мережа поставок, а Абдул Кадір Хан, який володів хистом організації глобального чорного ринку, став її мозком.
За допомогою мережі фіктивних компаній, створених у Швейцарії, Німеччині, Великобританії, ОАЕ та Сінгапурі, Пакистан закуповував потрібні компоненти під виглядом медичного чи промислового обладнання. Все це ввозилося за підробленими документами.
І куди ж без Китаю?! Влади КНР були зацікавлені у стримуванні Індії і розглядали Пакистан як союзника. У середині 1980-х Пекін передав Пакистану креслення власної ядерної боєголовки, провів навчання інженерів і надав потрібне обладнання.
І Америка як Америка: там знали про успіх Пакистану у створенні ядерної зброї ще з кінця 1970-х років, але з огляду на війну в Афганістані воліли мовчати. Адже Пакистан був союзником США у тому регіоні.
Лише у 1990 році, коли радянські війська залишили Афганістан, США офіційно визнали, що Пакистан володіє ядерними технологіями, і припинили військову співпрацю.
А Пакистан вже до 1987 року мав достатньо збагаченого урану для створення одного-двох зарядів. Довгий час країна уникала це афішувати, копіюючи політику ще однієї “ядерно-неядерної” держави — Ізраїлю. Адже ж сказала прем’єр цієї країни Голда Меїр: „По-перше, у нас ядерної зброї немає, а по-друге, якщо знадобиться, то ми її застосуємо.“ Але у травні 1998 року, коли Індія провела серію ядерних вибухів, Пакистан відповів: шість потужних підземних випробувань у горах продемонстрували світові, що ісламська республіка теж стала ядерною державою.
20 років тому стало відомо, що Хан, «батько» пакистанської ядерної програми, налагодив таємний продаж ядерних технологій, передавав креслення, обладнання та інструкції країнам на кшталт Ірану та Північної Кореї. Хан визнав провину, але отримав лише символічне покарання — кілька років домашнього арешту.
“Думай! ТЕ”, як колись сказав Володимир Зеленський…
Читайте також:
Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса
Навіть майже не помітили: тиждень промайнув, як одна мить, а тим часом весна пішла собі… Read More
Сьогодні, 1 червня – перший день літа-2025 і, до того ж, вихідний. І тому багато… Read More
Прогноз погоди в Одесі на 2 червня В Одесі завтра очікується мінлива хмарність. Без істотних… Read More
Для ворога усі засоби, які шкодять українцям, – виправдані. Найжахливіше, що росіяни роблять живою зброєю… Read More
Чиста та безпечна вода в басейні – результат не тільки правильної фільтрації, але й регулярного… Read More
Кожна загибель на війні – це тиша в одній оселі. А коли гине батько, тиша… Read More