Після понад чотирьох років Дюк знову відкритий. З пам’ятника зняли захисні мішки, які від перших днів повномасштабної війни приховували один із головних символів Одеси. Разом із Дюком повернувся і образ міста, яке одесити пам’ятають до 24 лютого 2022 року.
Ключові моменти:
Борис Тинка — польський журналіст, письменник і гід, який багато років живе в Одесі. Він добре знає історію та архітектуру міста, проводить екскурсії та пише про Одесу.
У цій колонці Тинка розповідає, що для нього означає пам’ятник Дюку де Рішельє. Він пояснює, чому зняття захисних мішків із пам’ятника після понад чотирьох років стало важливою подією для нього та одеситів.
В Одесі є місця, які неможливо забути. Навіть якщо людина надовго виїжджає, достатньо однієї фотографії або погляду на знайомий фрагмент бульвару, щоб пам’ять одразу повернула запах моря, гамір вулиць, звук трамвая і світло, що відбивається від фасадів будинків.
Одне з таких місць — пам’ятник герцогу Арману Еммануелю Софі Септимані де Віньєро дю Плессі де Рішельє. Він стоїть на початку Приморського бульвару, над знаменитими сходами, і вже майже два століття дивиться в бік моря.
Сьогодні, 16 серпня 2026 року, сталося те, що для одеситів і всіх, хто любить це місто, означає набагато більше, ніж звичайна технічна процедура.
З пам’ятника зняли мішки з піском, якими його захищали від перших днів повномасштабного російського вторгнення. Після більш ніж чотирьох років Дюк знову відкритий погляду. Зникло військове укриття, яке від 2022 року нагадувало кожному перехожому: відкрита світові Одеса живе в тіні війни.
Протягом десятиліть Дюк був однією з найхарактерніших візитівок Одеси. «Зустрінемося біля Дюка» — для мешканців міста це було цілком природне речення.
Біля його постаменту домовлялися про зустріч друзі, проходили закохані, зупинялися туристи. Екскурсоводи розповідали про людину, яка на початку XIX століття закладала підвалини майбутньої великої Одеси.
Після 24 лютого 2022 року все змінилося. Пам’ятник, який майже двісті років був символом відкритості міста, обклали мішками з піском.
Навколо нього з’явилися військові укріплення. Простір, який раніше асоціювався з прогулянками й туристами, раптом став частиною міста, що готувалося до війни.
У певному сенсі мішки з піском закрили не лише бронзову постать Дюка. Вони приховали і образ Одеси, якою ми знали її раніше.
Читайте також: Дюку 196 років: як пам’ятник виглядав раніше та що з ним зробили за час війни (фото)
Я пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Тоді я був в Одесі й бачив танк, що стояв поруч із пам’ятником. Цей образ, мабуть, назавжди залишиться в моїй пам’яті. Важко уявити більш промовисте поєднання.
З одного боку — Дюк: елегантний, нерухомий, із простягнутою рукою в бік моря. Символ міста, яке від самого початку було місцем зустрічі людей, мов, культур та інтересів. З іншого — військова техніка, барикади й усвідомлення того, що світ, який ще зовсім недавно здавався очевидним і незмінним, раптом закінчився.
Одеса, яку я знав із сотень прогулянок, трамваїв, базарів, порту та гамору Приморського бульвару, опинилася у стані війни.
Через кілька тижнів Дюк зник під шаром мішків із піском. Його мали захистити від можливих наслідків російського удару — так само, як і багато інших пам’яток та символів міста.
У всьому цьому був надзвичайний парадокс. Людина, яка понад двісті років тому приїхала до невеликого міста на березі Чорного моря і почала відкривати його для Європи, тепер була захищена від війни, яку принесла Росія — держава, в якій він колись служив і правителі якої ставилися до нього з довірою.
Історія часом пише сценарії, яких ніхто не зміг би вигадати. Протягом років навколо пам’ятника змінювалася Одеса, але сам Дюк залишався. Він бачив людей, які прогулювалися бульваром, наступні покоління мешканців, війни й перевороти, зміни кордонів і державних устроїв.
Під час Кримської війни 1854 року в монумент влучило ядро, випущене з одного з кораблів англо-французької ескадри. Було пошкоджено фрагмент гранітного постаменту. Пізніше на цьому місці встановили копію ядра як пам’ять про ті події.
Дюк вистояв. Він пережив і XX століття. І коли здавалося, що він уже бачив усе, 24 лютого 2022 року побачив танки біля своїх ніг. А потім прийшли мішки з піском.
Понад чотири роки вони були частиною одеського пейзажу. Для молодших мешканців міста могли навіть перетворитися на щось, що було «завжди». Для тих, хто пам’ятає Одесу до війни, вони стали болючим знаком того, наскільки змінилося повсякденне життя.
Їхнім завданням було захистити пам’ятник. Але водночас вони самі стали пам’ятником війні. Мішки нагадували про перші місяці повномасштабного вторгнення, коли ніхто не знав, чи витримає Одеса прямий російський удар.
Згодом з’явилися й побоювання щодо впливу багаторічного захисту на стан пам’ятника. Влада міста та фахівці почали розглядати питання її відкриття.
І ось сьогодні мішки зникли.
Дивлячись на відкритого Дюка, важко не подумати про всіх тих, хто протягом останніх чотирьох років проходив повз його закриту постать. Про мешканців, які пам’ятали, яким він був раніше. Про тих, хто виїхав з Одеси й не знав, коли зможе повернутися. Про тих, хто залишився і щодня жив із війною десь за вікном. І про тих, хто, як і я, зберіг у пам’яті образ Одеси до 24 лютого 2022 року.
Для них відкриття Дюка може бути чимось більшим, ніж просто зняття мішків із піску. Це може бути миттю, коли на короткий час повертається колишня Одеса. Звичайно, це не означає кінця війни. Одеса й надалі живе під загрозою російських атак. Війна триває.
Не можна вдавати, що все повернулося до нормального життя. Але символи мають значення. Іноді місту потрібні саме такі моменти — невеликі, на перший погляд технічні жести, які дозволяють людям повірити, що одного дня нормальність справді повернеться.
Сьогодні Дюк знову дивиться на море. Знову можна побачити його простягнуту руку й обличчя, звернене до міста. На мить можна забути про мішки, барикади та військові укріплення.
А я, дивлячись на ці фотографії, думаю про 24 лютого 2022 року і про танк, що стояв поруч із цим пам’ятником. Минуло понад чотири роки. Багато чого змінилося, але Дюк досі стоїть. Наче весь цей час терпляче чекав на момент, коли можна буде зняти захист і знову показати світові свою постать.
Я хотів би колись знову опинитися там. Побачити Приморський бульвар без відчуття, що будь-якої миті може статися щось страшне. Хотів би знову побачити людей, які прогулюються бульваром, і зупинитися біля Дюка, як робив це раніше.
Мабуть, саме тому сьогоднішнє відкриття пам’ятника так хвилює. Бо йдеться не лише про бронзову постать, гранітний постамент чи одну з найвідоміших пам’яток Одеси.
Йдеться про пам’ять про місто, яке ми знаємо і за яким сумуємо. Про місто, яке протягом років було відкрите світові й яке, попри війну, досі намагається таким залишатися.
Рішельє приїхав сюди понад двісті років тому і почав будувати Одесу як місто, відкрите для людей, торгівлі та моря. Сьогодні його пам’ятник знову відкритий. І коли він дивиться в бік Чорного моря, хочеться вірити, що одного дня його простягнута рука знову запрошуватиме до міста.
Буде запрошувати до звичайного життя. Без танків. Без мішків із піском. Без страху.
Читайте також:
У неділю, 16 серпня, російські війська завдали повторного удару по цивільній інфраструктурі Одеської області. внаслідок… Read More
Одеська міськрада оголосила масштабний тендер на реконструкцію ділянки пляжу «Відрада». На узбережжі планують облаштувати сучасну… Read More
Вдень 16 серпня під час повітряної тривоги в Одесі пролунали вибухи. Очевидці в соціальних мережах… Read More
У неділю, 16 серпня, спостерігаються суттєві збої у графіку руху поїздів одеського напрямку. Через бойові… Read More
На одеському узбережжі — між 16 станцією Великого Фонтану та Маячним провулком — завершили встановлення… Read More
У ніч на 16 серпня російські війська завдали чергового комбінованого удару по території України, головними… Read More