Для польського журналіста Бориса Тинки Одеса — це місто, яке найкраще пізнавати не лише через відомі пам'ятки, а й через звичайні вулиці, трамвайні колії та маловідомі місця. У своїй колонці він розповідає, чому саме трамвай став для нього найкращим способом відкривати справжню Одесу.
Ключові моменти:
Одеський трамвай уже понад століття є невід’ємною частиною міста. Його історію документують архівні матеріали, дослідження краєзнавців та інформація комунального підприємства «Одесміськелектротранс». Проте про Одесу найкраще розповідають не лише історичні факти, а й особисті історії людей, які роками відкривали її іншим. Саме таким досвідом ділиться польський журналіст Борис Тинка, для якого трамвай став не просто транспортом, а способом побачити справжній характер міста.
Парадоксально, але раніше я ніколи не сумував за звичайним стукотом вагонів по рейках. Сьогодні, коли рух вагонів часом призупиняється через російські обстріли, цей звук здається мені символом життя, яке, попри все, здатне повернутися. Адже одеський трамвай це значно більше, ніж просто громадський транспорт. Це частина історії міста й одна з його найунікальніших пам’яток. Протягом десятиліть він творив легенду Одеси та її неповторний характер. Сьогодні він є важливою частиною величезної культурної спадщини, якою портове місто може по праву пишатися.
Найдивовижнішою для мене залишається трамвайна лінія №20. Одесити називають її «очеретяним» трамваєм. Спочатку маршрут проходить через бідні й промислові райони міста. Вагон повільно віддаляється від центру, минає старі фабрики, склади та подвір’я, аж раптом краєвид починає змінюватися. З’являються безкраї очеретяні зарості, і трамвай буквально прорізає море очерету. Зелені стіни здіймаються просто біля рейок, і на мить здається, ніби вагон не їде, а пливе. Я завжди обожнював цю мить. Щоразу мав відчуття, ніби Одеса відкриває мені своє найпотаємніше обличчя.
Чим ближче до лиману, тим сильніше відчувається вітер. Це особливий вітер, що дме з Хаджибейського лиману. Він має власний запах – вологий, трохи солонуватий, змішаний із ароматом очерету та степових трав. Для багатьох він залишається непомітним. Для мене ж це один із запахів Одеси. Іноді достатньо заплющити очі, щоб знову його відчути. Дорогою можна побачити старі бельгійські муровані трамвайні зупинки та колишні козацькі поселення: Малий, Середній і Великий Куяльник. Це місця, повз які більшість туристів проїхала б байдуже. А саме там ховається справжня історія міста.
І, мабуть, найбільше сьогодні я мрію про те, щоб колись знову сісти до одного з тих старих вагонів разом із групою польських туристів. Проїхати разом через місто, розповісти історію Одеси не лише крізь призму відомих пам’яток, а й через звичайні вулиці, трамвайні колії та місця, які на перший погляд здаються непримітними. Я хотів би показати іншу Одесу – тиху, справжню й прекрасну. Таку, яку пізнаєш повільно, дивлячись у вікно трамвая.
До теми: Унікальні трамваї Одеси: чому один назвали «Чекай на мене», а інший — «очеретовим»
Я мрію доїхати з туристами до легендарного козацького цвинтаря біля підніжжя Шкодової гори. Розповісти про козаків, які жили тут задовго до народження сучасної Одеси, і показати, що історія міста починається не лише зі сходів чи гарних будинків на Дерибасівській. Але мої екскурсії ніколи не були лише розповідями про історію.
Одну з них я пам’ятаю особливо добре. Був спокійний, теплий день. Ми сіли до трамвая №20 на кільці біля Херсонського скверу. Десь дорогою зупинилися на старій зруйнованій бельгійській зупинці, щоб влаштувати невелику дегустацію вина. Вино я завжди беру з собою. Цього мене навчила Одеса. І в цьому ж немає нічого поганого. Не було в цьому нічого офіційного чи урочистого. Кілька пляшок, пластикові келишки, сміх друзів і розмови, які з кожною хвилиною ставали дедалі щирішими. Смак одеського вина змішувався із запахом степу та лиману. Сьогодні, коли згадую про це, розумію, що вже не пам’ятаю навіть назв тих вин. Не кажучи вже про їхній смак. Зате пам’ятаю людей, їхні усмішки й відчуття, що ми були саме там, де й повинні були бути. Саме такі миті створюють спогади, сильніші за будь-які фотографії.
Пам’ятаю, як під час однієї з екскурсій розповідав про катакомби, приховані під пагорбом. Про вапнякову породу, яку поколіннями видобували дедалі глибше. Про підземні коридори та приміщення, що згодом ставали частиною повсякденного життя. Я дивився тоді на обличчя учасників і бачив, як із кожною новою історією Одеса перестає бути для них лише точкою на карті й починає перетворюватися на живий організм, сповнений таємниць. Це був один із тих моментів, коли екскурсовод відчуває, що зміг передати людям щось набагато важливіше за дати й факти.
А потім я вів їх до дивовижного козацького цвинтаря кінця XVIII століття. Це одне з найзворушливіших місць в усій Одесі. На кам’яних хрестах і досі можна прочитати прізвища та дати поховань, а за давнім звичаєм кожен козак сам готував собі хрест, який згодом встановлювали на його могилі. Там завжди запановувала тиша. Не потрібно було багато слів. Історія говорила сама за себе.
Є ще світанки, які повертаються до мене особливо часто. Одеса на світанку виглядає зовсім інакше, ніж удень. Коли перші промені сонця повільно здіймаються над містом, усе набуває м’яких, теплих барв. Трамваї лише починають свої рейси, вулиці майже порожні, а повітря прохолодне й прозоре. Саме тоді я найсильніше відчував, що Одеса живе власним ритмом. Сьогодні я найбільше сумую саме за такими звичайними митями.
Від запуску першого електричного трамвая минуло вже понад сто п’ятнадцять років. За цей час одеські трамваї змінювалися, модернізувалися й отримували нові маршрути. Але одного вони ніколи не втратили – свого характеру. Вони й досі залишаються одним із символів міста і його серцем.
Я сподіваюся, що колись знову можна буде без жодних перешкод сісти до одеського трамвая й просто їхати. Відчинити вікно, почути знайомий стукіт коліс, відчути вітер із Хаджибейського лиману й дивитися, як вагон повільно зникає серед очерету. Я хотів би ще раз сісти навпроти групи людей, розповідати їм про козаків, катакомби й забуті поселення, а потім разом підняти келих одеського вина за місто, яке стільки разів навчало мене захоплюватися. Бо Одеса найкраще розповідає свою історію саме з вікна трамвая. І, мабуть, саме за цим я сумую найбільше.
Є міста, які ми просто відвідуємо. А є міста, які назавжди оселяються в нашому серці. Для мене Одеса давно стала саме таким містом. Скільки б часу не минуло, я все одно сумую за ранковим сонцем над її дахами, за вітром із Хаджибейського лиману, за дзвоном трамвая, що повільно пробирається крізь очерети. І я дуже вірю, що одного дня знову зможу сісти до одеського трамвая, відчинити вікно й сказати своїм друзям: «Ласкаво просимо до Одеси».
Раніше ми розповідали про Люстдорф – чому село біля моря отримало трамвай раніше Одеси.
Читайте також: «Тут Одеса справжня»: що найбільше вразило поляка на легендарному Привозі
Автор – Борис ТИНКА, редактор – Іван СВИЩ
Субота, 25 липня, порадує мешканців Одеси та області приємною літньою погодою без екстремальної спеки та… Read More
Туристична галузь Одеської області показує зростання, незважаючи на всі виклики: за перше півріччя 2026 року… Read More
В «Укрзалізниці» пояснюють скорочення приміських рейсів збитковістю та безквитковими пасажирами. Журналістка «Одеського життя» Вероніка Поліщук… Read More
В Ізмаїльському районі Одеської області сьогодні вдень, 24 липня, сталися дві серйозні аварії з різницею… Read More
В Одесі поліцейські затримали шістьох молодих людей, які жорстоко побили та пограбували 29-річного чоловіка. Зловмисники… Read More
Заміна акумулятора - не менш відповідальна справа, ніж вибір самого ноутбука. Неправильний вибір може призвести до… Read More
