Ключові моменти:
- У 85 років Віктор Сирота щодня бігає, танцює та присідає.
- Його батько-фронтовик власноруч зібрав вантажівку після війни.
- Родині вдалося повернути старовинну рушницю з фронтовою історією.
- Найбільша радість ювіляра — п’ятеро онуків та четверо правнуків.
Про Віктора Сироту «Одеське життя» вже розповідало як про сільського рекордсмена з присідань. Та до його 85-річчя ми поговорили з ювіляром і дізналися, що за цим кумедним рекордом стоїть набагато більша історія.
У ній є важке повоєнне дитинство, робота від дев’яти років, любов до техніки, незвичайна історія батькової вантажівки, мисливська рушниця, яку родині вдалося повернути через десятиліття, і 62 роки подружнього життя. А ще — ставок, пасіка, город і невтомне бажання залишатися в русі навіть у 85.
День народження обрав собі сам, а прізвищами обмінялись
Збираючись до школи, малий Віктор запитав у матусі Ольги, коли ж він з’явився на світ Божий, та відповіла: «Десь за місяць до Покрови».
– От я і обрав своїм днем народження п’ятнадцяте число. Дуже мені ця цифра подобалася, – розповів напередодні ювілею Віктор Сирота. – А прізвище дісталося нам в середині ХІХ століття. За переказами мого дідуся Юхима, наш рід походить з українізованих польських шляхтичів Сікорських. Коли мого прапрадіда хотіли забрати до царської армії на 25 років, його найманий робітник Сирота погодився служити замість нього, тож для цього вони обмінялись прізвищами.
Щоб вижити, дід все нажите віддав у колгосп
Дідусь Віктора Юхим Сирота дуже вправно господарював на селі. Ще до революції 1917-го він зумів прикупити тут чимало землі, волів, коней, необхідний сільськогосподарський реманент й навіть молотарку. Під час колективізації заможний селянин, щоб вберегти велику родину від незавидної долі, «добровільно» віддав нажите важкою працею у колгосп. А фото молотарки, якою ще довго селяни молотили хліб, зберігається в сімейному альбомі.
Тепер його правнук Юрій Сирота, колишній правоохоронець, зібравши докупи батьківський і дідівський паї та землі соціальної сфери, виділені матері й дружині, успішно фермерує на всіх 16 гектарах.
Повернувся з війни і зібрав полуторку
Природна пристрасть до техніки і механізмів у Сиріт в крові.
Батько ювіляра Андрій безмежно любив усіляку техніку. Із 1941 року до перемоги боєць воював водієм, дослужився до завгара військової частини.
На війну пішов, коли дружина Ольга була вагітна Віктором, а син Анатолій і донька Люба були ще маленькими. Перша зустріч сина з батьком відбулася влітку 1945 року, коли бравий старшина з орденами і медалями повернувся додому. Тут він одразу приступив до роботи.
Оскільки техніки в колгоспі не було, фронтовик вирішив її відшукати. Запряг двох власних корівчин (коні були в дефіциті) у воза та гайнув у Карпати – там він, повертаючись додому, запримітив кладовище військової техніки. Впродовж місяця зробив дві ходки, і таки доставив у колгосп запчастин на цілу полуторку.
Замість дяки – виправні роботи за саботаж
Від влади за це він отримав… рік виправних робіт. За що? А за те, що коли використовував корівчин як тяглову силу, сім’я заборгувала здачу державі молока. За це чоловіка оголосили саботажником і присудили рік виправних робіт та ще й корівчину-годувальницю за борг забрали.
Попри все це Андрій Сирота заново зібрав автомобіль і почав на ньому працювати. Звичайно, техніка через брак запчастин часто ламалася. За це шофера Сироту жорстко розкритикували у колгоспній стінгазеті. Він з образи зірвав зі стіни папір з тим глумом. За що знову отримав рік примусової праці.
– Батько помер від важкої хвороби у 1950 році, а зібрана ним власноруч вантажівка пережила його на 20 літ. І десь 70-го її остаточно розбив сп’яну один недолугий колгоспний водій, – розповів пан Віктор.
І коней водив, і зерно вантажив
Віктор Сирота почав працювати ще з дев’яти літ. Тоді сільських дітей садили на гарбу і везли у степ збирати після жнив колосочки, щоб жодної вирощеної зернини не пропало.
Десятирічним Віктор вже коней в запашку водив, чотирнадцятирічним трудився вантажником на току. Бувало, вчотирьох з однолітками по 35 тонн збіжжя розвантажували, а на трудодень отримували по 60-80 копійок і два кілограми зерна.
До обіду хлопчина навчався у школі, а потім, бувало, й ночами орав ниву, тож частенько за партою його очі злипалися від утоми.
Працював він і причіпником на тракторі МТ-3, а потім сів за кермо, хоча прав не мав. Лише згодом вивчився на механізатора.
Із комбайна – на власне весілля
Радянська «кукурудзяна лихоманка», ініційована Микитою Хрущовим, вивела механізатора Віктора Сироту в передовики. Йому навіть доручили випробовувати в польових умовах вітчизняний кукурудзозбиральний агрегат.
Після жнивування качанистої юнак восени 1962 року «погнав» комбайна своїм ходом у Харків, щоб розповісти про недоліки нової техніки. Це було в суботу, а в неділю було призначене його весілля з чарівною односельчанкою Лідією Солтановською. Вже й коровай витягнули з печі та холодець розлили по тарілках, а наречений ще простував навпрошки додому. На щастя і радість нареченої, батьків та гостей жених вчасно встиг за весільний стіл. Цей щасливий шлюб подружжя в любові та злагоді тривав 62 роки.
Першим 1963-го в родині народився син Юрій, коли батько за доблесний труд отримав орден Трудового Червоного Прапора. Невдовзі додався «Знак Пошани», численні відзнаки і грамоти. А Віктора Сироту призначили бригадиром мехзагону.
Через п’ять літ народився син Микола, і невдовзі подружжя перебралося у добротну оселю, зведену власноруч.
Рибалити не любить, а ставок побудував
Далекого 1975 року бригадир Віктор Сирота вимріяв побудувати у долині ставок. Не обійшлося без труднощів, але тепер водойма та 90-гектарний сосновий ліс біля неї є окрасою села. Декілька літ тому невгамовний дідусь ще й згуртував односельчан, щоб зарибнити Заплазьку водойму, популярну серед рибалок. Частенько з Любашівки навідується до дідуся порибалити його старший правнук Артем.
Сам дід Віктор вудити не любить, зате опікується пасікою, яка дісталася йому від матері. До бджолярства навіть намагався долучити старшого сина, але побачивши, як той у літню спеку екіпірувався рибацькими чоботами, ватними штанами, мотоциклетними крагами і танкістським шоломом, щоб бджоли не покусали, полишив цю справу. Лише онуки Віктор і Вадим перейняли сімейне ремесло.
На полювання – із «бельгійкою», яку дивом вдалося повернути
Ще одне захоплення ветерана праці – мисливство. На полювання ходить зі стародавньою бельгійською двостволкою з вигравіруваним на стволі дарчим написом. Її подарував батькові його фронтовий командир капітан Ливчишин у 1945 році. Полювали з татусем на зайців. Коли його не стало, добував дичину сам.
– Якось із Донбасу повернувся мій старший брат Толя. Щоб придбати йому пристойну одежину та хромові чоботи, мати рушницю продала. Натомість мені довелося купити собі іншу, з якою ходив на лисиць та зайців. За батьківською рушницею я дуже шкодував: зброя легка і прицільна, – розповів Віктор Сирота. – На щастя, сімейну реліквію дивом вдалось повернути. Синові Юрію, який працював дільничним, повідомили, що у райвідділ міліції здали рушницю з дарчим написом А.Ю. Сироті. Тоді я обміняв свою новеньку рушницю на батькову «бельгійку». Отак зброя знову повернулася до мене. Тепер передам комусь із онуків.
Що робити, щоб бути в тонусі?
Щоб тримати тіло в тонусі, дідусь щодня бігає, танцює та присідає.
– Мої молоді сусіди справляли іменини в моїй альтанці на бережку ставка і трішки перепили. Почали вихвалятися, що їм, як кажуть, море по коліна. На ґвалт підійшов до них, пожурив за зловживання спиртним, поклав на стіл гроші, та й кажу: «Забере той, хто більше разів присяде», – повідав про кумедний випадок пан Віктор. – Одразу почалися змагання – підхопилася молодь. Один із хлопців присів 30 разів і вже хотів гроші забрати. Тоді я й кажу: «Моя черга», і присів сотню разів на подив юнаків. Більше за мене не присів ніхто. Отже, і гроші зекономив, і рекорд побив. Вранці бадьоренько відправився на город й побачив, як сусіди через крепатуру ледве по подвір’ю дибають.
Найбільша радість дідуся
Після смерті дружини Віктор Андрійович живе самотою, але вправно господарює та смачно готує. Викопав картоплю, наповнив погріб консервацією, онуки з правнуками допомогли мед викачати. Приїжджаючи у Любашівку до рідні на старенькому авто, привозить кавуни і дині з власного баштану, курячі яйця та інші гостинці. Каже, що ніякий голод, про який нині торочать, йому не страшний. Запасів вистачить надовго.
Найбільша радість Віктора Сироти – онуки Наталка, Віктор, Вадим, Григорій та Микола. Григорій та Микола зараз мужньо воюють в лавах ЗСУ. Тішать дідусеве серце правнуки Артем, Владислав, Мирослава і Марко.
Нагадаємо, що найстаршому волонтеру Одещини виповнилося 103 роки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Врятувала коханого, пережила війну та зберегла оптимізм: про що просить Бога столітня жителька Ананьєва
