За час війни я відсвяткувала одне свято – 8 березня. Тоді в Одесі було запроваджено сухий закон. А мені подарували шампанське.
Війна ж, руйнування та смерть котилася Україною. Світ вразили жахи Маріуполя, Бучі, Ірпеня…
Але святкові дати йдуть своєю чергою – настав Великдень. Торговий люд викинув на прилавки паски, фарбу для яєць, різнобарвну присипку… Великдень – одне зі своїх улюблених свят – я не відзначати не збиралася. Напередодні Світлої Неділі потраплянням рашистської ракети в багатоповерхівку в Одесі було вбито мирних людей. І серед них – немовля, яке зовсім недавно з’явилося на світ. Загинуло немовля, яке просто ще не встигло нагрішити. Таких називають «янголятами божими». А тато дівчинки залишився жити – просто під час обстрілу у магазин вийшов. Можливо – за тими самими пасками…
Я впевнена, відчайдушно молилися, заклинаючи врятувати, захистити своїх близьких та себе, люди в окупованому Херсоні, під обстрілами у Харкові, Миколаєві, Білій Церкві…
Тож після жахливої кількості вбивств ні в чому не винних людей, тортур та знущань над ними, загибелі дітей, зворушитися міфу про воскресіння у мене не виходило. Улюблене свято здавалося надуманою сусальною картинкою.
Але в Світлу Неділю ми вирушили на море. І, вкотре захопившись блискучими на сонці хвилями, знову згадала «срібло Господа мого». І прийняла Пасху та ідею воскресіння.
А через два тижні, 8 травня, у блискучих хвилях на тому ж пляжі вибухнув уламок ракети. Тоді рашисти вдарили по прибережному готелі.
На щастя, з пляжу ми вже йшли – піднімалися схилом. Тільки осколком ліхтаря вдарило. А ось що трапилося з хлопцями, що ловили на хвилерізі рибу, дівчатами, що бовтали на камінні біля самої води?
Тоді рашисти знову розстріляли моє свято.
З’явилося стійке переконання – немає місця святам на війні. Навіть наступ улюбленого Нового року не тішить. Хоча близькі наполягають, що новорічну ніч ніхто не скасовував. І відсвяткувати вступ до нового року – необхідно.
Влітку мій чоловік вивозив з Миколаєва пацієнтів розбомбленої лікарні. Нес на руках хлопчика, що залишився без ноги через нелюди, які вирішили знищити наш народ. Дитина була у напівнесвідомому стані. Але раптом розплющив очі, доторкнувся до вже сивої бороди мого чоловіка і запитав: «Ти Дід Мороз?»
Дуже хочеться, щоб хлопчик прожив довге щасливе життя, та інвалідність не стала вироком. Щоб склалося все гаразд у всіх нас – і маленьких, і дорослих. Щоб більше не було смертей, каліцтв, розрухи. Тому я все-таки святкуватиму Новий рік. І в новорічну ніч із келихом шампанського загадаю найзаповітніше бажання. І впевнена – мільйони українців загадають його разом зі мною. А в нашому будинку буде пахнути хвоєю – а не бензином для генератора.
Вероніка Поліщук
Ще за темою: Чи потрібні новорічні свята в умовах війни: що радять психологи?
