Одеський військовий про реалії фронту: чому вся армія не може стати «Третьою штурмовою»

Командир відділення розвідувальної роти механізованої бригади молодший сержант Ширшов визволяв Херсон. Брав участь у важких боях за Соледар. Там, рятуючи під обстрілами товариша, отримав контузію. «Командування подавало на «Золоту зірку», але віз і нині там», – ділиться спогадами Андрій. Після реабілітації він знову виконував завдання на лінії фронту. А нещодавно перевівся в одну з тилових частин.

Воювати повинні молоді

Через три роки повномасштабної війни Андрій почувається доволі втомленим. Адже, перебуваючи в армії, за його словами, неможливо не виснажитися фізично й емоційно. Тим паче якщо воювати доводиться в піхоті.

– Спершу, на початку вторгнення, був меседж: це сучасна війна, війна артилерії, ракет, і вирішальну роль у ній відіграють дрони. І, дійсно, якоюсь мірою так воно і є. Але вже наприкінці 2022 року стало зрозуміло, що без піхоти – нікуди, – стверджує військовий. – Територія, що утримується тією чи іншою стороною, закінчується там, де проходить траншея, окоп, де перебуває піхотинець. Тому піхота – це молоді та здорові солдати. Вони мають просуватися, захоплювати чергові лісопосадки. Це явно мають бути не 45-річні піхотинці, навіть якщо дехто розказує, як вони класно воюють. Скільки з них загинуло просто через те, що вони не настільки швидкі. Адже в них вже не ідеальне здоров’я. А ВЛК – це фікція.

Андрій упевнений, що призивати в армію необхідно молодих людей.

– 18-20-річні українці, які не підлягають сьогодні мобілізації, вважаються майбутнім України, її генофондом. Але якщо майбутнє не відстояти сьогодні, то його завтра не буде, – переконаний військовий. – І все одно, так чи інакше, приходять до зниження мобілізаційного віку. Тобто треба було постаратися вибити весь середній вік, а потім братися за молодих.

Про демобілізацію: «Треба було б хоч знати, коли ти можеш бути звільнений»

Не сприяють мотивації військових на фронті й корупційні скандали в тилу. Хоча особливо переживати чергові гучні викриття у наших захисників просто часу немає. 

– Людина, перебуваючи на передовій, не думає, наприклад, «який негідник цей Борисов» (колишній військком Одеської області, якому ДБР винесло підозру в корупції. – Прим. ред.) – усе, не буду воювати, – каже Андрій. – Він думає, як йому виконати бойове завдання та вижити в цій ситуації.

Посилює емоційне вигорання, безумовно, й служба без зазначення терміну демобілізації – це після трьох років участі у військових діях.

– Побігли на патріотичній хвилі до військкоматів. А треба було б хоч знати, коли ти можеш бути звільнений і на яких підставах. Але ніхто на початку війни про це не думав, – наголошує доброволець. – Рвалися країну обороняти.

Тоді до військових люди ставилися, як до героїв. Сьогодні ж ставлення до них у цивільних змінилося. І, зокрема, завдяки ТЦК. Їхні методи довіри й любові у людей не викликають. Бояться армії, переконаний Андрій, і завдяки командирам-«м’ясникам». Бояться бути відправленими в «м’ясний штурм», яких у нас «немає і ніколи не було».

– Український солдат, по суті, – солдат хороший. І мужність, і стійкість, і всі інші «красиві слова» – все є в наявності, – стверджує військовий. – І наші провали у війні – не на солдатах, а на помилках командування. Моєму товаришеві Льоші, наприклад, який після перестрілок із корейцями в Курській області зараз у шпиталі знаходиться, ця Курська область триста років не потрібна.

«Уся армія не може стати «Третьою штурмовою»

На сьогодні, за словами Андрія, більшість військовослужбовців чекає «заморозки» конфлікту.

– Є, звісно, підрозділи, в яких готові битися до кінця, наприклад, полк «Азов», «Третя штурмова», «П’ята штурмова». У них і ставлення інше до військовослужбовців своїх бригад. Відповідно, йде і тренінг на вищому рівні, і ідеологічна складова. Там, дійсно, патріоти, для яких «Україна понад усе». Це вагомий фактор в армії, але вони не виграють війни. Це неможливо, навіть якщо будуть п’ять таких бригад, як «Третя штурмова», – вважає військовий. – На жаль, уся армія не може стати, умовно, «Третьою штурмовою».

Перемогою ж України, на думку Андрія, можна буде назвати просто її існування як суверенної держави. Хоча, ймовірно, і з урізаними кордонами.

– Ми повністю залежимо від поставок заходу. Тому, так чи інакше, все одно прийдемо до мирних переговорів. Будуть і територіальні поступки. І воювати треба за те, щоб цих територіальних поступок було якомога менше. Щоб після припинення вогню територій, які перебувають під контролем України, було якомога більше. Але головне, все-таки, – люди, а не території, – переконаний військовий. 

Про толерантність суспільства та збереження мотивації

На українське суспільство ще очікують потрясіння, коли з фронту повернуться сотні тисяч людей, які схочуть до себе підвищеної уваги. І не без підстави.

– Цих усіх людей треба буде лікувати, бо повернуться вони, найімовірніше, нездоровими, скаліченими і душевно, і фізично. Люди, суспільство мають бути до цього готові, бути максимально толерантними до них, – стверджує Андрій. – А мені здається, що суспільство не готове. І в разі, якщо якісь контори, на кшталт ЦНАПу, соцзабезу, медзакладу, відповідатимуть байдужістю, не виключені вибухонебезпечні ситуації. Я таке ставлення на собі відчув, вже будучи військовим, зокрема, проходячи ВЛК.

Через три роки повномасштабної війни і психологічні, і фізичні можливості вже далеко не ті, що були перед початком вторгнення, зізнається Андрій. Та все ж, незважаючи на хронічну втому й емоційне вигорання, мотивацію воїну допомагає зберегти усвідомлення того, що під загрозою перебуває існування вітчизни, безпека міста, «яке я бачу уві сні», де залишилися рідні та близькі люди.

Читайте також:

• Битви за себе: історія українських перемог над росіянами
• Три роки очікування: як жінка з Ізмаїла бореться за повернення з полону свого коханого
• Назад у 2022-й: як готувалася й проходила оборона Одеси та Півдня