Одесу створювали зодчі, негоціанти, градоправителі, які зібралися тут, здається, з усієї Європи. Але не було б зведене наше місто без українських каменярів – нащадків доблесних запорожців. Сьогодні пам'ять про них зберігає козацьке Куяльницьке кладовище. Разом із професором Одеського національного університету імені Мечникова Тарасом Гончаруком вирушаємо на екскурсію цим унікальним старовинним цвинтарем.
Розташоване кладовище на схилі Шкодової гори, недалеко від Хаджибейського лиману. Проїжджаючи повз на «очеретяному» трамваї, навіть не здогадаєшся, що зовсім поруч – висічені в камені свідчення історії.
Козацькі поселення з’явилися тут із 1775 року. Після зруйнування імператрицею Катериною II Запорозької Січі частина козаків осіла по балках Хаджибейського лиману.
Згодом із запорожців, які оселилися на наших землях, було сформовано Чорноморське козацьке військо. Відважні козаки відзначилися в багатьох боях російсько-турецької війни. Але незабаром Катерина II переселила чорноморців на Кубань. А з тих, хто не побажав переїжджати, була створена окрема козацька команда. Для них спроектували квартали на Пересипі. Але там не було прісної води, нерідко траплялися повені. Тому оселилися козаки на схилах Шкодової гори. Так з’явилися Куяльницькі, Усатівський і Нерубайський хутори. Численні виходи пильного вапняку забезпечили нащадків запорожців роботою каменярів.
Сьогодні Куяльницькі хутори стали передмістям Одеси. Але старовинний цвинтар усе ж зберігся.
– З 1960-х років тут людей уже не ховали, – розповідає Тарас Гончарук. – Тут була зона відчуження нафтопереробного заводу. І це вберегло старовинні поховання від нових.
– Талановитий одеський краєзнавець Роман Шувалов у своїй книжці про Куяльницький цвинтар зазначив, що тут налічується 205 старовинних поховань і понад 32 типи надгробків. Але мені здається, що різних варіантів пам’ятників тут набагато більше. У різні часи були різні традиції або «мода» на хрести. Спочатку лапчасті, трилисті. А наприкінці ХІХ століття з’явилися хрести з «промінчиками». Український лапчастий хрест – найдавніший. Такої форми зараз роблять військові нагороди. А вдови та матері загиблих військових приїжджають сюди, щоб обрати зразок для сучасних надгробків.
На всіх хрестах є зображення кола – знаку сонця та вічного життя в давній слов’янській символіці. Можна побачити якір – символ вірності. Зустрічаються зображення Голгофи. А релігійна атрибутика страстей Христових – спис і тростина з губкою – нерідко трансформувалася в знайомі запорожцям шаблю та пернач. У такий спосіб у пам’ятних надгробках, вважає Тарас Гончарук, проявлялася народна фантазія та стародавні вірування. А розвиток унікальної народної меморіальної культури став можливим завдяки наявності великих запасів м’якого черепашнику – відповідного матеріалу для різьблення по каменю.
Кладовище, розташоване поруч із Хаджибейським лиманом, як і раніше, називають Куяльницьким. Адже колись Хаджибей іменувався Великим Куяльником. Називають його і Сотниківським – на честь похованого тут у 1824 році Антифима, сина Марка Сотниченка. Імовірно, сина сотника запорозьких або чорноморських козаків.
А найстаріше датоване поховання на Куяльницькому кладовищі було зроблено ще до офіційної дати заснування Одеси. На кам’яному хресті, що зберігся до наших часів, вибито напис: «Здсъ погрєбнъ рабъ Божи немовля Іоанъ року Божія 1791».
На кладовищі можна побачити місця виходу породи. І деякі поховання просто вирізані в ній. А в 2002 році скульптор Петро Кравченко висік тут із каменю церемоніальну подушку, на якій лежить козацька булава. Скульптура чудово вписалася в скелю. І багато хто вважає її одним зі збережених надгробків – похованням сотника Чорноморського козацького війська.
Нащадки козаків добували тут ракушняк, з якого побудована майже вся стара частина Одеси.
Є на старовинному цвинтарі й поховання каменярів, які доставляли камінь для будівництва Потьомкінських сходів. У списку постачальників 1837 року – імена Івана та Григорія Шмигарів. Їхні могили на Куяльницькому кладовищі датовані 1840 роком.
Відспівували небіжчиків у Вознесенській церкві, що знаходилася в ті часи вище кладовища. Роман Шувалов дослідив церковні метричні книги, які там велися. І, завдяки його дослідженням, сьогодні нам знані відомості про похованих там людей.
Судячи із записів, більшість похованих на Куяльницькому кладовищі носили українські прізвища. Це могли бути однофамільці або нащадки запорозьких полковників. Деякі прізвища походять від назв козацьких куренів. Є тут, за твердженням Шувалова, і поховання предків чудового одеського архітектора, чиї будівлі сьогодні визнані пам’ятками архітектури, Федора Неструха.
Щорічно в каменоломнях гинули від одного до семи каменярів. Причини смерті, зазначені в метричних книгах: «вбило скелею», «від обвалу», «вбито кам’яною плитою». Жертвами обвалів ставали й діти, які допомагали батькам працювати в каменоломнях. На згадку про померлих немовлят іноді встановлювали кам’яні «труни». Маленькі діти – від одного року до чотирьох – помирали тут найчастіше.
Поховані на Куяльницькому цвинтарі й померлі від чуми під час епідемії 1812-1814 років.
А біля самої цвинтарної огорожі лежить розбійник, вбитий в 1821 році. Християнин, не самогубець – тому за стіною кладовища ховати його не стали.
Нащадки запорозьких козаків не тільки видобували камінь на схилах гори, а й жили в печерних оселях, вирізаних у скелі. Можливим це стало, коли в першій чверті ХIХ століття в них з’явилися англійські пилки.
– Вони не тільки працювали в катакомбах, не тільки робили з місцевого каменю надгробки – вони, часто-густо, жили в печерних оселях, – розповідає історик. – Камінь добували двох типів. Дикий камінь ішов на фундаменти та тротуари – його виламували ломом. А більш м’який ракушняк, що йшов на будівництво будинків, – випилювали. На обриві гори можна було залізти під дику плиту і випиляти собі житло. І це не просто печери були, а справжні хати – з городами, коморами, худобою. Зазвичай три фасадні кімнати, з вікнами і дверима, як у звичайних хатах. А приміщень у товщі гори – скільки буде потрібно. Зверху в плиті робили отвори для димоходів. Температура в таких будинках була більш-менш постійна. Влітку – прохолодно. Взимку – тепло і сухо. Топилися печі, що виходили на поверхню гори. Прямо з цих будинків були виходи в катакомби. Тобто працювали каменотеси практично у себе вдома.
Сьогодні в печерних будинках не живе ніхто. Іноді використовують їх для технічних споруд, комор. Іноді – для спалювання сміття. На схилах гори можна побачити залишки таких жител. Деякі фасади досі зберегли сліди побілки – традиційної для українських хат.
Серед занедбаних хат є й оселя Василя Іванова, який під час фашистської окупації переховував 40 приречених на загибель євреїв. Маючи зі свого будинку прохід у катакомби, він приносив їм туди продукти. Пізніше окупанти розстріляли його за це разом із дружиною.
– Тільки в Одесі можна побачити печерні будинки. Й не завадило б державі взяти ці унікальні житла під охорону, – вважає Тарас Гончарук.
Сьогодні старовинний Куяльницький цвинтар включено до Державного реєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини місцевого значення. Пам’яткою народної архітектури він став зокрема й завдяки роботам Романа Шувалова. Перебуває кладовище на балансі Одеської міськради. Іноді муніципалітет навіть проводить там «суботники».
Але здебільшого наводять лад на цвинтарі студенти-історики та представники різних громадських і козацьких організацій.
– Толоки патріотичної громадськості тут почалися з кінця 80-х років. Прибирали, рвали чагарник – ним тут дуже сильно все заростає. Білили хрести вапном – це старовинна українська традиція. Можливо, не найкращий варіант. Але вапно допомагає боротися насамперед із мохом, який покриває хрести. І написи дуже погано читаються. А от водоемульсійною фарбувати хрести дуже шкідливо, – застерігає історик.
На сьогодні створено цифровий каталог старовинних хрестів козацького цвинтаря. Тож з унікальною українською спадщиною можуть ознайомитися всі охочі.
Але, безумовно, цікавіше доторкнутися до історії наживо. Тарас Гончарук проводить на Куяльницький цвинтар і в печерні поселення екскурсії для своїх студентів, наших захисників та їхніх родин. Можна вирушити сюди разом з екскурсійною агенцією «Тудой-Сюдой». А можна – просто сісти на «очеретяний» трамвай №20, що вирушає історичним маршрутом від Херсонського скверу.
Читайте також:
Часом трапляється така неприємна ситуація: Пенсійний фонд не хоче зараховувати до вашого трудового стажу певні… Read More
Президент України Володимир Зеленський звільнив Сергія Приходька з посади голови Роздільнянської районної державної адміністрації Одеської… Read More
Після кількох по-літньому теплих днів в Одесу в область повертається по-весняному прохолодна погода. І незважаючи… Read More
Сьогодні, у суботу, 26 квітня, в Одесі відбулося покладання квітів до пам'ятника одеситам-чорнобильцям з нагоди… Read More
Останніми днями в ЗМІ все частіше поширюються чутки про визнання США українського Криму російським вже… Read More
Конкурс читацьких рецензій «Книголюб» – партнерський проєкт Одеської національної наукової бібліотеки та громадської організації Ротарі… Read More
