11 жовтня 2022 року влада Одеси передала представникам ЮНЕСКО номінаційне досьє для включення історичного центру міста до Основного списку Всесвітньої спадщини цієї організації за прискореною процедурою. Це досьє вже у Парижі. Його мають розглянути на найближчій сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО.
А 20 жовтня 2022 року в Одесі завершилося голосування про подальшу долю пам’ятника «Засновникам Одеси», яке тривало рівно місяць. За попередньою інформацією, більшість із тих, хто взяв участь у голосуванні, віддали перевагу варіанту «Демонтувати пам’ятник повністю» (хоча останнє слово в цьому питанні ще належить сказати одеським депутатам).
При цьому для багатьох залишається незрозумілим: якщо історичний центр міста мають намір включити в Список всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО, то пам’ятник Катеринi Другiй, що став предметом розбрату, отже не зворушений? А якщо все ж таки «зворушений», то яка доля може бути йому уготована?
У зв’язку з цим «Одеське життя» вирішило ще раз нагадати наше інтерв’ю з членами робочої групи проекту з включення Одеси до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – бізнесмена Миколою Вікнянським та істориком Олександром Бабичем.
Отже, в чому полягала робота групи і чим може бути корисний нашому місту особливий статус від ЮНЕСКО?
Як створювалася робоча група?
Микола Вікнянський – бізнесмен, творець кількох великих волонтерських проектів, а також менеджер проекту включення Одеси до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Він скромно наголошує, що ініціатором усієї цієї історії була одеська мерія та безпосередньо мер Геннадій Труханов. Ми не утримуємося від іронічних зауважень з цього приводу, на що Микола заперечує: жодна людина не робить все лише погано чи тільки добре, і світ не можна бачити чорно-білим. З цим важко посперечатися, тому ми повертаємось до основної теми.
Микола Вікнянський
– Я тут у ролі проектного менеджера, бо маю навички, що дозволяють організувати цю досить складну та різнобічну роботу, яка за нормальних умов триває кілька років, – пояснює Вікнянський. – Перші кроки у цьому напрямку були зроблені у 2009-му році , коли Одеса стала кандидатом і потрапила до попереднього списку ЮНЕСКО.
Складність із переходом до основного списку номінантів полягала в тому, що наше номінаційне досьє було не до кінця розроблено, не були розкриті наукові та технічні сторони. Тоді ми зв’язалися безпосередньо з керівництвом ЮНЕСКО та провели нараду між ними та керівництвом міста Одеси. І через те, що під час війни об’єкт номінації перебуває під загрозою знищення, нам запропонували скорочену процедуру входження до списку ЮНЕСКО , тобто без черги та з розглядом на позачерговій сесії.
Далі керівництво ЮНЕСКО допомогло нам створити робочу групу, куди увійшли працівники міністерства культури Італії, номінаційного департаменту ЮНЕСКО, а також група фахівців з Туринського політехнічного університету, які підготували вже багато номінаційних досьє для інших італійських міст. Також свою допомогу пропонували співробітники міністерств культури Греції та Німеччини. Тобто велика міжнародна робоча група проаналізувала, чого не вистачає в досьє і які фахівці потрібні для збору документації, що бракує.
Я запросив найкращих в Одесі істориків, краєзнавців, таких як Ганна Місюк, Саша Бабич, Гера Грудєв, на першому етапі – Андрій Красножон. І розпочалася робота над різними розділами досьє.
Читайте також: Коли Одеса стане частиною Світової спадщини ЮНЕСКО?
Який вигляд має досьє для ЮНЕСКО?
Вікнянський наголошує, що досьє – це наукова праця. І все, що там сказано, має мати наукове підтвердження. Це не те, що можна написати художнім складом «від себе» і не те, про що можна «договоритися та вирішити».
– Це фундаментальна наукова праця обсягом 500 сторінок, що включає інженерні креслення та найдокладніші карти. Розділ історії сам собою лише маленький шматочок досьє.
Я теж одесит у сьомому поколінні, але коли наші активісти кричали: «Включіть до списку ЮНЕСКО Оперний театр», це було просто смішно. Одеський театр опери та балету прекрасний та любимий одеситами, але це зовсім не унікальна архітектура.
Загалом існує лише сім критеріїв, за якими можна розглядати внесення об’єктів до списку спадщини ЮНЕСКО. Якщо ти відповідаєш хоча б одному, то вже можна подаватись. Якщо двом чи трьом, то шанси дуже великі. Усім семи не відповідає жоден об’єкт, тому що вони суперечать один одному.
І оскільки Юнеско займається всесвітньою спадщиною, то в об’єкті номінації насамперед потрібно знайти те, що має вплив та цінність для всесвітньої культури.
Остання та найважливіша частина досьє – план управління . Ми повинні розписати організації ЮНЕСКО, як ми цю цінність зберігатимемо, культивуватимемо та передаватимемо нащадкам. Якщо це спадщина – ми маємо зуміти передати його спадкоємцям.
Чим є унікальна Одеса для світу?
Якщо коротко, то Одесу ми номінуємо за двома критеріями: унікальна мультикультурність та унікальне містобудівне рішення.
– Тобто, спочатку ми говоримо про культурні цінності, а потім уже знаходимо відображення цього в архітектурі, – розповідає Вікнянський. – Одеса – це місто, до якого приїхали італійці, французи, німці, греки. Зрозуміло, тут на той момент вже були українці, росіяни, потім приїхали євреї. Це був плавильний котел культур, де людей об’єднала насамперед свобода і в тому числі свобода підприємництва. Це дало можливість місту в описуваний період стати найшвидшим містом у світі! І це було зроблено величезною кількістю культур – 130 національностей.
У нашому містобудівному рішенні ми виокремлюємо раціоналізм, геній людини-інженера. Приходить людина де Волан малює місто, малює хвилеріз, це будується і дає можливість втілити ідею міста в життя. Вся природа була проти появи тут великого торговельного міста. Степовий клімат, взимку холодно, влітку спекотно, немає води, немає будівельного матеріалу. Всі розповідають, що ракушняк – добрий матеріал, але в ньому лише одне добре – він лежить під ногами. І ось тут втілюється геній людини, яка запланувала – і підкорила собі природу.
– Є міста, які мають для ЮНЕСКО цікавий період у дві тисячі років. Наприклад, Рим. І в Одесі є певний період, коли вона цікава світові . Грубо кажучи, з 1791, коли тут закладено місто, і до 1924, – уточнює Вікнянський.
Що стане об’єктом спадщини ЮНЕСКО?
Наступний етап – пошук атрибутів, тобто фізичні докази існування унікального міста.
– Одеська архітектура доводить, що ми говоримо правду. Безліч будівель, що виникли, коли багатий одеський єврей замовляв собі будинок у інженера-італійця, який будував його у французькому чи іспанському стилі, а використовували цей будинок греки під торгівлю українським зерном. У цьому процесі народилася дивовижна одеська культура, яка відома у всьому світі.
Історичний центр Одеси
А якщо подивитися на перший ескіз міста, яке зробив колись де Волан, а потім накладати такі плани та карти, з року в рік, ви не побачите змін . І з погляду архітектури це дуже серйозним атрибутом.
– Справді, номіновано не конкретні локації, а містобудівний план, – підтверджує відомий одеський історик Олександр Бабич. – Місто Одеса представляється нами сьогодні як останнє міське планове рішення у Європі. А може, навіть у світі. Після цього так не будували. Будували металургійний завод чи шахту – і місто утворювалося навколо підприємства. А Одеса – ще те місто, яке задумене і створене за єдиним, концептуально чудовим планом. У цьому плані враховано всі природні умови, наші балки, плато та море. Реалізовано концепцію – створити місто торгівлі, причому насамперед експорту хліба. Коли почалася історія із закриттям наших портів, і весь світ заголосив «ой, що робити без українського хліба!», ми тріумфували. Ось, дивіться, двісті років ми тут займалися тим, що годували весь світ! І це порадувало наших колег у ЮНЕСКО.
Але все-таки: на яких об’єктах опиняться таблички «Спадщина ЮНЕСКО»?
– Якщо нам все вдасться, то до охоронної зони потрапить центральна частина міста, – відповідає Бабич. – Умовні кордони – від балки Польським спуском, Жуковським, Преображенським, включаючи Соборку, Садову, та Торговельною чи Конною – вниз до води. А вся зона старого порто-франко – якщо брати від Ланжерона, Лідерсівський бульвар, Леонтовича, Пантелеймонівська і далі Старопортофранківською аж до Пересипського мосту – це так звана буферна зона.
Які обмеження це накладе на нас?
Для центральної та буферної зон передбачені різні правила експлуатації та охорони. Але в центральній зоні, напевно, будуть обмеження щодо того, що можна будувати, що можна зносити, яку рекламу можемо розміщувати тощо. ЮНЕСКО запроваджує дуже серйозні правила експлуатації таких об’єктів.
Праворуч – Олександр Бабич
– Не думаю, що терміново вимагатимуть довести все до стану ХІХ століття, так не вийде, – міркує Бабич. – Але ми зобов’язуємося поступово привести центр міста до належного вигляду. ЮНЕСКО це не фінансує. Гранти до нас, звичайно, всілякі одразу підуть. Будь-який грантодавець буде зацікавлений фінансувати не щось, а об’єкт ЮНЕСКО. Те саме стосується будь-якої рекламної продукції, будь-якого ролика в Ютубі, всього: значок ЮНЕСКО викликає повагу та інтерес.
Німецький бюргер, який вирішує, де б йому ще побувати влітку, зацікавиться новим об’єктом ЮНЕСКО. І натомість, скажімо так, поганого російського туриста, ми отримуємо інтелігентного французького, іспанського чи німецького туриста. А це означає, що працюватимуть готелі, магазини, ресторани, музеї, театри та все те, що дає гроші до міського бюджету. Навіть бабуся, яка продає насіння на перехресті, чудово розуміє: якщо в Одесі є іноземні туристи – у одеситів з’являються гроші.
Стаття на тему: Що дасть Одесі внесення до списку Світової спадщини ЮНЕСКО
Що надасть цей статус Одесі?
– По-перше, це дає нашим дипломатам додаткові аргументи у політичній боротьбі проти росії. Важливо дати зрозуміти, що під загрозою знищення обстрілами знаходиться не просто наше улюблене місто Одеса, а об’єкт всесвітньої культурної спадщини, – розповідає менеджер проекту.
Олександр Бабич
По-друге, коли руйнується будівля під час військових дій, ми називаємо це економічною шкодою. А руйнація всесвітньої культурної спадщини – військовий злочин. І що більше таких правових блоків ми поставимо на шляху агресора, то менше шансів, що це буде зруйновано.
По-третє, у разі руйнування цієї спадщини, агресори зобов’язані будуть все відновити незалежно від того, погодяться вони на репарації після нашої перемоги чи ні. Від зобов’язань щодо об’єкта ЮНЕСКО вони нікуди не подінуться.
Читайте також: На що Одеса витратить 3 мільйони 600 тисяч гривень від ЮНЕСКО
ЮНЕСКО нічого не фінансує, але постійно виділяє гранти. Наприклад, наш Худмузей отримав грант на відновлення скляної стелі, зруйнованої попаданням ракети. Гранти видаються не міській владі, а безпосередньо власнику та управителю. Скрізь використовується словосполучення «номінована власність», бо з погляду ЮНЕСКО все комусь належить. Володіння такою власністю дає право претендувати на гранти, але й зобов’язує утримувати цю власність ЮНЕСКО в належному вигляді.
Пам’ятник, про який не можна не спитати
Нещасний або багатостраждальний (залежно від вашої точки зору) пам’ятник Катерині Другій ніяк не можна було обійти стороною. У міського історика Бабича ми насамперед запитали, чому цю досить давню пам’ятку називають «новоділом».
– Тому що там все – новоділ, окрім чотирьох фігур, що збереглися: де Волана, Зубова, Потьомкіна і де Рибаса. Вони є експонатами музею імені Блещунова. Зберігалися у дворі краєзнавчого музею, але на балансі чомусь опинилися біля Блещунова. Я пам’ятаю, коли ми мали акцію і ми мили пам’ятники, мені дзвонили з музею Блещунова і дуже просили ці експонати в жодному разі щітками не терти і хімію не використовувати. Це до питання історичної цінності пам’ятника.
Що ж до пам’ятника в цілому, то навіть прибрати його – це половина справи. Не впевнений, що місто готове прибирати цей пам’ятник, і сумніваюся, що навіть громадське опитування, яке зараз проводять, дасть зрозумілу відповідь. Я не дуже добре розумію, чим заміняти пам’ятник, і чи треба.
Ще на тему: Завершується опитування про долю пам’ятника Катерині II
Адже це питання не прибирання пам’ятника, а зміни вектора руху . Ми приберемо Катерину – і завтра нам треба перейменувати площу та вулицю. Це логічне продовження процесу. Відмазки, що це названо на честь каплиці великомучениці Катерини Олександрійської – це, м’яко кажучи, вузьке коло обмежених людей. Процес деімперіалізації у такому разі має торкнутися тих чиновників, руками яких діяльність Катерини тут проводилася: Ланжерон, Хосе де Рібас, Емманюель Рішельє, Михайло Воронцов, Томас Кобле. Давайте тоді вже приберемо пам’ять і про ці «негідники»? Тобто не сформулювавши виразно для себе, для городян, для міських політиків розуміння, що буде далі, ми не повинні хапатися за кувалду.
Стаття на тему: Дюку де Рішельє – 256 років: чим запам’ятався найвідоміший градоначальник Одеси?
На запитання, чи правда, що пам’ятник засновникам міста на чолі з Катериною Другою буде включено до списку спадщини ЮНЕСКО, Олександр Бабич відповідає:
– Зовсім ні. Все, що залишається в центрі, цілком може бути змінено чи перенесено. І Катерина точно не буде об’єктом охорони ЮНЕСКО.
Наше минуле, з якого випливає майбутнє
Навіть у разі успіху – включення історичного центру до списку культурної спадщини ЮНЕСКО має стати не просто підсумком минулого, а відправною точкою для побудови майбутнього.
– Тому насамперед нам потрібно вирішити, якою ми бачимо Одесу завтра, – наполягає історик Бабіч. – Я хочу почути від міської влади та від людей, які створюють смисли, виразну відповідь. Одеса буде з російським імперським минулим – чи його переформатують? Або подадуть його як золоте століття Одеси, до якого імперія відноситься лише двома-трьома документами, а все інше робилося одеситами, і Воронцов – одесит того часу, і хвала їм усім і честь. Тоді, наприклад, Катерині можна встромити до рук жовто-блакитний прапор і поставити навколо пам’ятника стенди, де будуть дані справедливі оцінки її діяльності щодо України та українців.
Ми не зобов’язані росіянам дарувати 200 років нашої історії. Якщо просто заперечувати це одеське минуле, то ми опиняємось у ситуації, коли маємо сказати: тут не було російської імперії, тут не жили люди, не робили класні товари, не будували чудові будинки, не продавали всьому світу український хліб… А потім прийшла радянська влада – i знову 80 років нічого не було! А були якісь наші козаки, які тут проскакали наприкінці ХVІІІ століття, і ось це – ми. І потім одразу 1991 року – раптом знову ми.
Але ж усі, хто тут був із 1789 року, коли сюди прийшли українські козаки під керівництвом Хосе де Рібаса та отамана Головатого і взяли фортецю, і будували місто далі, це були наші предки. Вони були українцями, євреями, болгарами, гагаузами, багато хто ще, і вони будували це місто. Це може бути складно для розуміння іншим, як і нам складно зрозуміти тих самих угорців Закарпаття. Отакі ми, українці, різні. І головне зараз – працювати з історичним матеріалом, а не істерити та не лізти з кувалдою на пам’ятники.
Схожої точки зору дотримується проект-менеджер Микола Вікнянський. Для нього історичне минуле Одеси також нерозривно пов’язане із тим, яким ми бачимо наше майбутнє.
Читайте також: Бути чи не бути, чи роздуми біля скандальної пам’ятника
– Якщо дивитися вперед, то ми можемо зберегти нашу культурну спадщину, зберігаючи та культивуючи наш мультикультуралізм та вільне підприємництво з одного боку, і зберігаючи при цьому атрибути – пам’ятки матеріальної культури – з іншого. Нагадаю, що Одеса не була містом, обласканим імперією, що одеситів Російська імперія завжди ненавиділа – за те, що «найрозумніші», за волелюбність. Одеса була антиімперським містом імперії. І це було найантирадянськіше місто Радянського Союзу. Чи не місто бандитів, а місто вільних підприємців. І все це у нашому досьє для ЮНЕСКО відбито.
Розмовляла Тая Найденко
