Невидимі мости: як зруйнувати стереотипи та подружитися з дитиною з інвалідністю

«У будь-яку погоду наші вихованці о восьмій ранку вже на порозі, — розповідає завідувачка Ганна Манолова. – Вони йдуть сюди, адже головне для них – спілкування».

Нашим дітям цікаво все!

— Ці діти вимагають цілодобової уваги, тому для кожної мами залишити свою дитину під наглядом соціальних педагогів – це можливість працевлаштуватися чи просто зайнятися побутовими справами, — розповідає Ганна Володимирівна. – Вранці наші вихованці ставлять кожному з нас питання: «Як справи?». І це не просто через люб’язність. Їм справді все цікаво: як минув мій вечір, що я готувала? У нас є програма занять із соціальної реабілітації. Вчимо навичок особистої гігієни, підтриманню належних житлових умов тощо. Ми малюємо, конструюємо, ліпимо, слухаємо музику: діти з інвалідністю – ще ті меломани!

Забобони та страх – від незнання

Ганна Манолова зауважує, що й досі у суспільстві щодо людей з інвалідністю існують забобони:

— Наприклад, споконвіку вагітній жінці не дозволяли дивитися на людину з інвалідністю — «щоб таке ж немовля не народилося», — розповідає  педагог. – Буває, що деякі батьки, побачивши у дитини з інвалідністю неконтрольоване слиновиділення або незвичайну пігментацію шкіри, негайно забороняють спілкуватися із нею власній дитині. Цей страх — від непоінформованості, від елементарного незнання, як правильно поводитися.

Чи збігаються слова з діями?

Видання «Одеське життя» провело опитування в Ренійській громаді, у якому взяли участь понад двісті осіб. 75% з них вважають, що люди з інвалідністю потребують як фінансової допомоги, так і гідного ставлення суспільства – це не менш важливо.

— Одна річ – сказати, а інша – усвідомити це, — зауважила Ганна Манолова. — Хто із цих людей готовий «наводити мости», спілкуватися, надавати допомогу?

Останнім часом дедалі більше батьків, які виховують дітей з інвалідністю, починають самостійно заглиблюватись у проблему – читають, спілкуються із фахівцями, навіть стають професійними логопедами, психологами і діляться досвідом. З’явилися спеціалізовані санаторії, такі як «Хаджибей». Велику роль відіграв так званий «Будинок з янголом» – реабілітаційний центр імені Бориса Літвака. На жаль, у період великої війни спеціальні установи змушені обмежити свою діяльність. Але ще гірше те, що багато фахівців, які працюють із дітьми з інвалідністю, поїхали за кордон.

Як правильно контактувати з дитиною?

Ми попросили Ганну Манолову дати конкретні поради для різних випадків.

Якщо дитина відстає у розвитку

— Якщо ви хочете, наприклад, пригостити дитину смаколиком, насамперед треба звернутися до того, хто її супроводжує: «Чи можна дізнатися, як звуть вашу дитинку? Чи можна пригостити її яблуком?» І вам підкажуть, як краще підійти до дитини, щоб вона не злякалася і пішла на контакт.

З синдромом аутизму

— Це діти, які живуть у своєму світі, при цьому дуже тонко відчувають незнайомих людей. Як правило, вони «недоторканні». Не можна просто підійти і звернутися до дитини з аутизмом: вона може злякатися, заплакати, закричати. З такими дітьми краще спілкуватися через дорослих, які їх супроводжують.

Одещина – багатонаціональний край: запитайте, якою мовою дитина розмовляє вдома? З дитиною краще говорити її рідною мовою, тоді більше шансів, що вона піде на контакт.

Буває, що дитина з синдромом аутизму на ігровому майданчику може некоректно повестися з іншими дітьми. Не треба лаяти її — підійдіть до батьків і ввічливо зверніть увагу на ситуацію.

З синдромом Дауна

— Багато хто називає таких діток «сонячними» — краще казати так, ніж «даун», що боляче для батьків. Ще краще взагалі уникати будь-яких визначень. Ці діти велелюбні, вони хочуть уваги і дуже відкриті. У своїх емоціях не контролюють себе і можуть обійняти так сильно, що навіть зроблять боляче. Треба за цим стежити. Не пропонуйте їм смаколики без дозволу батьків — у них часто бувають порушення травлення, і ваше частування може нашкодити. Просто поспілкуйтеся.

Гіперактивні діти

— Їм важко концентрувати увагу. Вони бігають, стрибають, можуть кричати, лаятися, битися. Це вас, сторонню людину, може дратувати. Батьки намагаються «згасити» цю енергію, але ви нічим не допоможете. Можна зробити відволікаючий маневр: «Подивися, яка яскрава кульбаба». Але якщо вас не просять про допомогу, пройдіть спокійно повз — це вас не стосується.

З психічними порушеннями

— Ці діти живуть у своєму світі – це треба зрозуміти і прийняти. Але дуже гостро на ваші слова відреагують батьки, опікуни, якщо ви якимось чином висловили неповагу до їхньої дитини. І пам’ятайте: діти відчувають інтонації голосу. Якщо хочете поспілкуватися, то інтонація має бути рівною, доброзичливою.

Дитина може чіпати ваш одяг, сумку. Не лякайтеся – вам не зашкодять, на такий контакт можна йти. Якщо для вас це неприйнятно, просто скажіть спокійно: «Давай ми не будемо торкатися один одного».

З фізичними розладами

— Більшість таких людей міцні духом. Нерідко вони розвивають такі навички, які більшості недоступні. Наприклад, у людей з поганим зором розвивається чудова пам’ять. Жалість до таких людей недоречна, навпаки, поспівчувайте собі: маючи всі можливості, ви лінуєтеся і не розвиваєте свої здібності.

Діти та дорослі з фізичними проблемами не приймають почуття жалю, вони прагнуть гідного ставлення. І цілком справедливо! Ви зрозумієте це, якщо поспілкуєтеся з ними. Ці люди зазвичай дуже начитані, комунікабельні, але у своєму колі. Якщо така дитина готова з вами спілкуватися, то влаштуйтеся комфортніше, знайдіть лаву в парку, щоб говорити очі в очі. Більшість таких людей відкриті та готові ділитися своїми знаннями. Виявіть свою повагу: потисніть руку, похваліть за те, що, наприклад, цього дня ваш візаві подолав велику відстань.

«Капризи» у громадському місці

Знайома ситуація: дитина тупотить ногами і кричить. Або впала у магазині на підлогу і лежить. В чому проблема, ви, стороння людина, не знаєте. У дитини може бути, наприклад, напад епілепсії. Намагаючись її підняти, ви, не знаючи причин, можете завдати шкоди.

Просто запитайте супроводжуючого, чи не потрібна ваша допомога.

А ще деякі дорослі, бачачи, як дитина «страйкує», одразу реагують фразою: «А я зараз тебе заберу». У жодному разі так не кажіть: цим ви тільки помножите дитячі страхи.

Не будьте нав’язливими

— Особливий такт слід виявляти до сімей, де ростуть діти з інвалідністю. Навіть якщо мама – сильна, цілеспрямована, вона все одно потребує підтримки.

На жаль, багато матусь, зустрівшись із неприйняттям суспільства, замикаються в собі. Тоді потрібна допомога психолога, який навчить правильно сприймати ситуацію.

Усім раджу не бути нав’язливими, не давати непроханих порад. Якщо ваша дитина підійшла до дитини з інвалідністю, не заважайте – нехай спілкуються, діляться іграшками. Я, наприклад, дуже рада, коли мій син після уроків приходить до нашого відділення та спілкується з хлопчиками й дівчатками. Потім він мені такі моменти відкриває, про які я, дипломований спеціаліст, навіть не здогадуюсь. Дуже добре, що в дитячих садках та школах України працюють інклюзивні групи та класи. Діти здебільшого краще вміють порозумітися зі своїм однолітком з інвалідністю. Вони навіть підказують педагогам, як себе поводити.

---

Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»