Ключові моменти:
- Одесит Ігор Бею з перших днів повномасштабної війни добровільно пішов до ЗСУ, усвідомлюючи загрозу для Півдня України та Одеси.
- Без повноцінної підготовки він разом із побратимами створив власний взвод і став сапером-розвідником, самостійно навчивщисб мінуванню та розмінуванню.
- Бойовий шлях підрозділу проліг через Херсонщину та плацдарми на Інгульці — одну з ключових ділянок оборони й контрнаступу ЗСУ.
- Історія Ігоря Бею є прикладом покоління українців, які з цивільного життя за лічені тижні стали воїнами та зупинили російське просування.
«Одеса – ціль. І часу може не бути»
Ігор чесно каже: повномасштабне вторгнення не було для нього шоком – лише моментом, коли треба діяти.
«Росіяни сунули на південь, і було очевидно, що вони можуть спробувати заблокувати трасу на Київ. Паралельно запускали ІПСО про наступ з Придністров’я на Одесу. Це все було дуже логічно – тому я знав, що треба йти і захищати країну».
Ще до війни Ігор працював у громадському секторі. Він і його команда були серед тих, хто у 2014 році не дав Одесі скотитися у сценарій «ОНР». Проросійські кола тоді намагалися створити «Одеську народну республіку», але були зупинені.
«Ми завжди були за Україну. І коли прийшла війна – це не залишало жодного морального вибору».
Родина: страх і підтримка, яка тримає
Рідні сприйняли його рішення важко, але правильно.
«Було переживання. Але ми всі розуміли: коли починається велика війна, не може бути варіанту «я втечу». Ми не ті люди. Ми – українці».
Мати Ігоря – кондитерка, яка працює з дому; батько – будівельник. Виріс Ігор у Бессарабії, у багатонаціональному середовищі, але з дитинства з українською мовою вдома та у школі.
«У мені й румунська кров, але це не заважає бути українцем на сто відсотків».
Читайте також: «Не за території, а за майбутнє»: відповідь бійців ЗСУ політикам, які пропонують віддати українські землі
Вчилися розміновувати місцевість по Ютубу
Перші тижні війни Ігор із групою одеських активістів возив дрони, тепловізори, амуніцію на Миколаївський напрямок. Росія тоді стояла на околицях міста.
Згодом наші хлопці офіційно створили власний взвод і прийшли до командира 61-ї бригади.
«Нам сказали: будете саперами-розвідниками. Ми погодились одразу. Навіть не обговорювали».
Жодних навчальних центрів на початку війни не існувало. Тому за непросту справу добровольці взялися практично наосліп.
«Ми вчилися по Ютубу. Так і опановували мінування, розмінування, зброю. А складніші речі – вже в бою, від тих, хто був досвідченіший».
Херсонщина – фронт, де формувалося нове військо
Перший бойовий вихід Ігоря відбувся за місяць після вторгнення. Місця, де вони працювали, – це назви, які сьогодні знає кожен, хто хоча б раз читав про Херсонський напрямок:
- Березнегувате,
- Мурахівка,
- Велике Артакове,
- ліва притока Дніпра – річка Інгулець.
Це була унікальна ділянка фронту, яка поєднала все: відкриту місцевість, балки, посадки, річкові переправи, ворожу перевагу у техніці та величезну кількість мін.
Саме тут народжувалися майбутні штурмові бригади.
Чому Інгулець став ключовою точкою оборони
Річка Інгулець з перших тижнів війни стала природною лінією, яка відділяла російські сили від можливості прорватися глибше на Миколаївщину та вийти на напрямок Кривого Рогу. Для України ж контроль над окремими ділянками річки означав можливість вести контрнаступальні дії.
Ігор пояснює:
«На війні будь-яка природна перешкода – це шанс або пастка. Інгулець був і тим, і іншим одночасно».
Підрозділ Ігоря брав участь у перших спробах захопити плацдарми на протилежному березі.
«Найтяжче – це човен під обстрілом. Ти бачиш воду, темряву, а попереду – висота, де сидить ворог. І ти мусиш пройти це. Бо позаду твої люди, твоє місто, твоя родина».
Бої йшли на кількох ділянках:
- поблизу села Велике Артакове,
- на лінії сіл Біла Криниця – Андріївка,
- у районі села Мурахівка та селища Березнегувате.
Понтонні переправи: лотерея зі смертю
Після перших успішних заходів на берег інженерні війська встановлювали понтонні мости. Росія намагалася знищити їх постійно: авіабомбами, ствольною артилерією, високоточними ударами.
«Кожен проїзд через понтон – це лотерея. Ти бачиш, як попереду щось горить. Але іншої дороги немає», – згадує Ігор Бею.
Плацдарми на Інгульці дозволили українським військам розширювати зону контролю, перехоплювати логістику ворога, виснажувати батальйони та бригади, що сиділи на правому березі Дніпра.
Саме тут росіяни втратили величезну кількість техніки та піхоти. Для Ігоря та його побратимів це були місяці безперервних боїв.
«Це були 7–8 місяців важкої роботи. Постійні мінування, розмінування, розвідка, стрілкотня, наступи. Ми трималися на волі, не на техніці».
«Жест доброї волі»
Коли ЗСУ пересилили ситуацію і почали звільнення Херсона, російське командування зрозуміло, що ризикує втратити десятки тисяч солдатів. Тоді ворог оголосив «жест доброї волі» та втік на лівий берег.
«Вони зрозуміли: або тікають зараз, або їх просто замкнуть. Ми робили все, щоб це сталося».
Але жодні бої не порівняти з пережитими втратами побратимів.
«Найважче – це смерть друзів. І думка: чи побачиш ти ту країну, яку захищаєш? Це дуже давить».
Тримала лише неймовірна підтримка цивільних у перші роки, каже військовий.
«Тоді люди допомагали всім. І цим ми жили».
До теми: З Антарктиди до окопів: Як українські вчені воюють та займаються наукою
Що думає військовий про мобілізацію?
Ігор говорить прямо: країна поділилася, але він не засуджує – тільки констатує.
«Є ті, хто пішов. Є ті, хто тікає. Але я бачу: війна все одно наздожене кожного».
Він пояснює свою позицію дуже чітко:
«Краще воювати за Україну, ніж за Польщу, коли тебе там мобілізують. Українцям є за що битися – і це наша земля».
Чому Україна тримається
Історія Ігоря Бею – це не просто чергова розповідь про шлях у військо. Це портрет покоління, яке за кілька днів стало армією, за тиждень – навчилось тримати фронт, а за місяці – повернуло Україні території, які ворог вважав «назавжди своїми». Людей, які не чекали наказу чи порятунку ззовні, а взяли на себе роль захисників, навіть якщо вчора були підприємцями, активістами, студентами чи айтішниками.
У словах Ігоря є те, що об’єднує сьогодні мільйони українців: відчуття, що іншої країни ми не маємо і ніколи не матимемо. І якщо ми не захистимо її самі – її не захистить ніхто.
«Ми народилися українцями – і це наша доля, наша відповідальність, – сказав він нам у фіналі. – Ми воюємо не за політику чи лозунги. Ми воюємо за рідні доми, за своїх людей, за те, ким ми є».
Попри втрати, попри втому, попри втечі когось іншого – такі люди, як Ігор, тримають віру там, де це найважче: на передовій, у холодних окопах, у човнах, що йдуть по темній річці під обстрілами. І в його голосі немає безнадії. Навпаки – є впевненість. Спокійна, тверда, без пафосу. Це впевненість людини, яка вже бачила, як українці повертають собі землю, як ворог панічно тікає через Дніпро, як наші люди підставляють плече навіть там, де самі ледве стоять.
Ми закінчили інтерв’ю словами вдячності одне одному. Але насправді вдячними маємо бути всі ми – тим, хто стоїть між Україною і темрявою.
Історія Ігоря – про просту істину: Україна вистоїть. Бо в неї є такі сини.
І коли прийде день повернення додому, день Перемоги – ми точно знатимемо: це стало можливо завдяки тим, хто не злякався в найстрашніший момент. І завдяки цій незламності ми обов’язково побачимо країну, яку сьогодні всі разом захищаємо. Країну, за яку варто боротися. Країну, в якій хочеться жити.
Читайте також:
- Вогонь, втрати та надія: історія героя-захисника Юрія Чіріка
- Два «Солов’ї»: історія батька та сина, які боронили Україну під одним позивним
