Meridian Odesa: про що пишуть поети у дні війни та чи є зараз українська література?

Спочатку було Слово

Поетичні читання, презентації українських книжок, спілкування авторів один з одним та з читачами…

Сучасна українська література в Одесі, та ще під час війни… Чи існує вона? Про що пишуть наші поети? Як біль війни та зорі надії у серці відлунюються на сторінках нових книг? Три дні цієї літературної події стали не тільки відповіддю на ці та інші питання, а й збагатили уявлення про вічне – український літературний процес, що не згасає. Бо ж, як влучно нагадав (знов-таки про вічне) одеський актор і поет Ігор Геращенко, «спочатку було Слово»! І воно повинно лунати, і лунає без фальші!

А що кажуть організатори та учасники Meridian Odesa?

«Поезія стала більш затребуваною під час війни»

Завідувачка літературно-драматичною частиною Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В.Василька Світлана Бондар – модераторка і соорганізатор цієї літературної події:

– В нас подібні заходи дійсно організовуються, але це такі певні бульбашки: молодь тусується з молоддю, старші люди – зі старшими людьми. Тобто навіть у межах свого міста поети, які пишуть українською, все одно по бульбашках своїх. Для мене дуже важливо було зібрати по одному представнику із кожної бульбашки для того, щоб вони одне одного почули. Бо ж ці бульбашки – такі різні, а все ж чудові, абсолютно нові.

Поезія під час війни… Світлана робить акцент на тому, що під час повномасштабного вторгнення літературний поетичний процес значно активізувався:

– Є люди, які взагалі ніколи не тільки не писали поезію, а навіть і не читали поезію, а сьогодні вони, під час війни, почали її писати. Оцей стрес, оці нові екзистенційні умови, в які потрапляє творча людина, спонукали писати, якось переживати, якось реагувати. На цих поетичних читаннях Одеса вперше почує Зою Казанжи як поетку. Вона почала писати поезії саме під час війни. Прозу писала і до війни. Чи от одеситка Жанна Шарапова, яка почала писати нещодавно. Вона каже: я початківиця, хоча в неї вже великий досвід життєвий, а почала писати українською, а до цього вона розмовляла російською мовою. Тобто це два таких квантових у неї стрибки відбулися. І її перша збірка «Правила двох стін» вже була визнана найкращою на Інтелектуальному форумі.

Світлана додає:

– Але ж дуже важливо, щоб нас почули інші, щоб наші поети та письменники і себе відчули в когорті всіх інших. Поезія стала більш затребуваною під час війни. Раніше видавництвам було невигідно друкувати поетичні збірки, а сьогодні поезія – спосіб швидкого реагування на події, вона необхідна і тим, хто пише, і тим, для кого пишуть. Поки буде написаний прозовий твір, поки буде написана драма, поки її знайде режисер, поки поставлять… А ми вже переживаємо самі, відрефлексовуємо на цю тему. Тож поезія сьогодні надзвичайно актуальна…

Дуже багато поетів сьогодні на війні безпосередньо. І вони пишуть, і вони надсилають своїм редакторам, і ці книжки виходять. І люди, які ніколи раніше не тримали поетичну збірку в руках, вони тепер читають і купують далі, і дізнаються… У старшого покоління досить зверхнє ставлення, наприклад, до соцмережі TikTok. Ну, ніби щось там танцюють, щось там співають. Але крім того, що співають і танцюють, там читають поезію. І поезію високого гатунку, високої полиці. І той, хто гортав оцю стрічку, і, вибачте, ніколи в руках не тримав книги, натрапляє на свого автора, на те, що йому відгукнулося всередині…

Світлана Бондар впевнена:

– Те, що багато одеситів, на превеликий жаль, не знають про літературу, яка творилася в нашому місті українською мовою, не означає, що її не було. Так сталося… Хто сьогодні знає зі школярів, та й навіть вчителів, про Галину Комарову, яка була донькою Михайла Комарова; вона спілкувалася безпосередньо з Лесею Українкою. Вона писала чудові вірші, неймовірні. Одеська українська література – це творчість Юрія та Івана Лип. Тут жив, творив і працював Борис Нечерда, Тарас Федюк, Галина Могильницька… Тобто це не з порожнього місця все взялося.

Тобто в нас є школа, в нас є звідки це брати корінням. Інша справа, що нас переконували в тому, що цього немає. Тобто нам не давали цього побачити, не давали почути…

«Я повернусь до поезії»

Заслужений артист України Ігор Геращенко запевняє: поезія – одна зі сторінок його життя:

– Перш за все я – актор. Але взагалі не можу брати на брати на себе таку відповідальність і казати, що я дійсно від Бога актор і поет. Але ж в мене більше ген філологічний, бо в мене дід професор філології. Та мистецтво – воно всюди мистецтво… І все ж так сталося: я давно не писав вірші. А от під час війни… Скоро вийде моя збірка віршів. Так сталося: мене немов повернули до ідеї продовжувати писати. І я все ж таки, напевно, повернуся до того, щоб писати поезію. А поки що зі сцени зараз буде лунати моя поезія з вже виданих книжок.

Ігор Геращенко впевнений:

– Ніяка війна – ніщо в порівнянні з війною людини з самим собою. Мені 67 років, в мене війна – кожного дня. Бо, розумієте, через серце поета проходить вся скорбота світу…

Війни були, є, будуть. І, знаєте, війни нас пробуджують. Ми ж спимо всі, дев’яносто дев’ять процентів людей в сплячці знаходяться… А що ж до українського літературного процесу, то теж – він був, є і буде! І дуже активним! Ну як інакше? Спочатку було Слово! І ви дивіться, от зараз йде важка інформаційна війна, навіть візьмемо нашу війну. Яка велика увага до інформаційного протистояння. Це дуже великий навантаж, навіть більший, ніж «на нулі». А решта – то тил. І решта то є оці комунікації. Саме життя – це комунікація і кооперація. І ми належимо до оцієї комунікативної гілки…

«В основі – завжди якась історія»

Журналіст, блогер, автор декількох книжок прози, активістка (сама себе так називає) Зоя Казанжи під час цієї літературної події презентувала свою книжку поезії (верлібри) «Марта й інші жінки».

Поезії?.. Ми знаємо Зою як прозаїка. А от сама Зоя Казанжи каже про свою творчість так: – Я – автор текстів.

І все?..

– Дивись, писати – моя професія. Вже зараз, у своєму віці, я можу сказати, що я вмію писати. Хоча я завжди з цього приводу комплексувала. А у мене це все виходить не наскільки, як би серйозно, я маю на увазі, як не наскільки серйозне заняття. Це – поміж всім іншим. В мене це є основна якась робота. І всі ці тексти, в тому числі верлібри, скажімо, бо це верлібри, це не є римована поезія. І прозаїчні тексти все одно написані в такому журналістському форматі. Це коли завжди в основі є історія, в незалежності, чи це поезія, чи це проза, – це є історія, це люди. Ну і нова книжка теж. Так, там практично в кожному, кожний верлібр – це окрема історія. І вони написані в репортажному варіанті про жінок війни. Вони всі мають прототипів, багато хто навіть себе впізнавав… А взагалі ми все одно ми пишемо про себе. Просто через призму інших людей. В моїй новій книжці, скоріше всього, через призму страждань інших людей.

Не могла не спитати Зою про її бачення дня сьогоднішнього – українська культура, літературний процес, корифеї…

– Я якраз із тієї когорти, я – радикалка. Тобто перенесення Пушкіна для мене – це питання принципове. Я розумію, що всі ті процеси, які відбувалися, – перейменування, перенесення і таке інше, вони через дупу відбувалися. Можу процитувати історика Олександра Середу, який каже, що найрідше змінюються гідроніми, назви річок, потім топоніми, назви населених пунктів трошечки частіше, і найчастіше змінюються вулиці. Зараз це така ситуація… Мені дуже не подобалося колись свого часу оця назва «южно-русская школа». Вона мені просто різало слух. Оце так, як всі ходили в російське консульство святкувати День незалежності росії, чи що там, День народження росії. Я туди нікуди не ходила, хоча завжди отримувала запрошення. Не тому, що я така принципова була, а тому, що інтуїтивно я туди не ходила… З приводу літературного процесу, тут, звісно, як у мільйонному місті, не можуть зараз не відбуватися якісь процеси. Вони дуже-дуже різні. Звісно, що велика кількість людей писали російською мовою. Ми розуміємо, чому так це ставалося. Тому що для того, щоб ти був помітний, ти мав писати російською мовою. Я україномовна. Я закінчила українську школу. У мене російська мова вивчена. Тобто я її вчила, тому що у мене не було варіантів працювати в україномовній пресі, тому що вся була російськомовна… Що зараз? В нас немає жодного нормального видавництва. Мільйонне місто! В Харкові, Львові, Києві, Вінниці є. В Одесі немає. Є просто друкарні, де можна забашляти та випустити книжку.

Зоя додає:

– У нас немає критики. У нас немає якихось серйозних обговорень. У нас немає великого магазину книжкового – такого, де можна дискусії проводити, презентацію зробити. Добре, що є бібліотека Грушевського. Ось такі моменти… І зараз ми теж на розломі. Тому що в нас старе відходить. І це нормальні процеси. А нове ще не заповнює цю нішу. Тому тут я б до цього ставилася дуже спокійно. І те, і те буде існувати. Щось буде скоріше і революційно змінюватися. З’являються нові молоді поети. Будуть вони, будуть і молоді поетки. Молодняк, до речі, просто геніальний!..

Читайте також: Проєкт МУР: в Одесі показали реп-мюзикл про українську літературу (відео).

Фото авторки