Пропонуємо до вашої уваги матеріал «Детектор-медіа», в якому розказано сім історій того, як живеться під час війни українським газетам. Одна з них присвячена нашому видавництву.
Як виживають газети і журнали під час війни. Сім історій із різних кінців України
Автор Наталія Данькова, “Детектор медіа”
Худнуть, купують папір у Бельгії та Фінляндії, сподіваються на гранти, переходять в онлайн та соцмережі — словом, попри все намагаються втриматися на ринку. Історії з Одеси, Хмельницького, Києва, Львова, Ізюма, Харкова та Чернігова.
Три місяці спротиву російському вторгненню — важкі часи для всіх українських медіа. Втім ринку друкованих видань, який переживає важкі (й дедалі важчі) часи вже не перший рік, велика війна принесла ще суворіші виклики. Папір, друк, доставка і розповсюдження, дохід від реклами і роздрібного продажу — за все це газетам тепер доводиться боротися, а в зонах бойових дій і на окупованих територіях ресурси стають недоступними. Раніше 90% паперу в Україну ввозили з Росії та Білорусі; після припинення торгівлі з агресорами ціна на папір, який тепер везуть із Польщі, Німеччини, Бельгії та Фінляндії, зросла вдвічі. Далеко не всі видання мають на це гроші, адже рекламні доходи зникли чи, принаймні, суттєво скоротилися. Чимало газет стали на паузу вже в перші дні або тижні великої війни.
Третій місяць став для багатьох редакцій переламним. Деякі видання закрилися (зокрема всеукраїнська газета «День»), деякі інші — навпаки — планують відновлювати друк у кінці травня або на початку червня. Газети шукають нові джерела доходів та бізнес-моделі, щоб вижити: на Чернігівщині три редакції об’єдналися для випуску спільної газети, у Хмельницькому об’єднали п’ять газет однієї медіакомпанії, газети з Одеси «Одесская жизнь» та «На пенсії» друкуються тепер не в Києві, а в Тернополі. Тим часом «Укрпошта» таки розпочала передплатну кампанію на друге півріччя в усіх областях, крім Луганської, Донецької та Херсонської.
«Детектор медіа» розповідає, як живеться семи газетам і журналам у різних кінцях України — від Одеси до Чернігова й від Львова до Ізюма.
«На пенсії» та «Одесская жизнь», Одеса
На початку березня газети «Одесская жизнь», «На пенсії. Одеса» та «Пенсійна телепрограма. Одеса» вийшли спільним випуском. Перший номер, у якому була важлива інформація про безпеку під час війни, роздавали одеситам безкоштовно; другий пішов до передплатників.
У середині березня «На пенсії» та «Пенсійна телепрограма», «Одесская жизнь», «На пенсії. Одеса» і «Пенсійна телепрограма. Одеса» відновили вихід у звичному режимі. Одеські газети й далі друкують в Одесі. Загальнонаціональні «На пенсії» та «Пенсійна телепрограма» раніше друкували в Києві. «У перші дні наступу друкарня там уже не працювала, — розповідає засновник газет Геннадій Чабанов. — Тому ми перенесли друк національних газет у Тернопіль. Узгодили це з “Укрпоштою”, бо крім друку важливе й розповсюдження газет у всіх регіонах, де можлива доставка. Зараз не доставляють у Донецьку, Луганську, Херсонську та частину Миколаївської області. Раніше такі ж проблеми були з Харківською та Київською». Ситуація змінюється, тому видавець періодично узгоджує питання доставки з «Укрпоштою». Від цього залежить і тираж, який щотижня може бути різним.
Крім передплати, газети продаються уроздріб. Державні газетні кіоски в Одесі не працюють, тому видання продаються у приватних мережах та в супермаркетах «Таврія», «Сільпо» і «Копійка». По Одесі редакція розвозить газети сама — останнім часом, за словами Геннадія, це дедалі важче через проблеми з пальним. Україною розсилає переважно через «Нову пошту».
«У регіонах, де не було бойових дій, продажі не змінились, хоча багато людей виїхали. В інших вони впали. Ми досі доставляємо й продаємо в Миколаєві, але його обстрілюють, тому роздрібні продажі сильно впали», — розповідає Геннадій Чабанов.
Газети, як і раніше, виходять щотижня, але «схудли». Почасти це пов’язано з дефіцитом паперу. «Раніше 95% газетного паперу було з Росії та Білорусі, лише 5% з Європи. Це квотована продукція — по всьому світі її поставки плануються на рік наперед, виділяються квоти, формуються замовлення. Тому знайти зараз папір дуже важко», — каже видавець. Його видання отримало папір як гуманітарну допомогу від європейських партнерів через Асоціацію незалежних регіональних видань в Україні, але вистачить лише на кілька місяців. І українські запаси вичерпуються.
Через подорожчання паперу з 20—25 до 35 тисяч гривень за тонну собівартість газети сильно зросла. «Дуже важким буде друге півріччя», — непокоїться Геннадій. Він передбачає, що й передплатників може сильно поменшати, адже чимало українців виїхали або постраждали через війну.
Двоє працівників редакцій зголосилися добровольцями в армію, п’ятеро працюють віддалено з-за кордону. Решта команди залишається в Одесі.
«Бурда Медіа Україна», Київ
Компанія «Бурда Медіа Україна» видає журнали про зірок, моду та стиль життя. Після 24 лютого журнали перестали друкувати, а передплатникам компанія запропонувала альтернативу — електронні номери. Багато працівників редакцій роз’їхались і працюють віддалено. Сайти і сторінки у соцмережах журналів компанії оновлюються.
Керівництво медіадому вирішило знов друкувати кросворди. «Ми аналізували ринок і побачили, що на ці журнали є попит. Можливо, відновимо випуск журналів із сегменту крафтингу. Друк решти призупинений», — розповідає керівник компанії Андрій Вдовиченко. Журнали компанії живуть за рахунок реклами, а зараз попиту на неї немає, хіба що онлайн.
«У нас багато читачів, які передплачували журнали на тривалий термін, — каже Андрій Вдовиченко. — Думаємо, як забезпечити їх журналами. Наприклад, плануємо робити заміни, здвоєні номери. Спробуємо виконати наші зобов’язання, наскільки це буде можливо».
Доставляти тиражі компанія планує «Новою поштою», «Укрпоштою» та транспортними компаніями. Є й розповсюджувачі, готові самі забирати журнал у видавців. Із папером проблеми — компанія чекає на поставки з Польщі та інших європейських країн.
Зараз видавці, за словами Андрія Вдовиченка, чекають на розрахунки від роздрібних мереж. Ці гроші важливі для підтримки видання. «Дилери винні величезні гроші видавцям. Вони кажуть, що з ними не розрахувався роздріб. А роздріб каже, що у пріоритеті — розрахунки за харчі», — пояснює видавець. Він вважає, що уряду слід звернутись до продавців, аби вони розрахувалися за проданий товар.
«Експрес», Львів
Найтиражніша газета Львова не припиняла виходити після 24 лютого, лише «схудла» з 24 сторінок до 16. Зекономили на телепрограмі, адже зараз більшість каналів показують одне й те саме — спільний марафон. За словами головної редакторки газети Уляни Вітюк, редакція після початку повномасштабного вторгнення почала працювати над порталом для українців у Польщі Ukrayina.pl.
«Ми працюємо над ним спільно з командою Gazeta.pl. Багато хто питає, чи ми перебралися до Польщі. Ні, 95% команди працюють зі Львова та інших міст України, як це було і до війни», — каже вона. Команда зазнала втрати: другого березня на Миколаївщині загинув журналіст «Експресу» Віктор Дудар, який служив десантником.
Крім обсягу, зменшили й тираж — роздрібні продажі «Експресу» впали на 35–40%відсотків. У частині регіонів пресу просто перестали продавати, в інших частина продавців перестала працювати. Та й частина читачів виїхала з України. Аудиторія сайта натомість зросла, але це не компенсує втрати, бо трафік практично не монетизується. Уляна прогнозує, що й передплатників у другому півріччі може поменшати на 20—40%.
Ті, хто передплатив «Експрес» на перше півріччя, з розумінням поставились до «схуднення» газети. «Ми чекали на хвилю обурення, — каже Уляна Вітюк. — Але було буквально кілька дзвінків, і ті були доволі спокійними. Люди розуміють ситуацію». Натомість читачів нарікають на доставку «Укрпошти» навіть у відносно безпечних регіонах.
Газета подорожчала з восьми гривень до десяти. Її собівартість зросла набагато більше за рахунок подорожчання паперу та пального. Папір «Експрес» купує в Німеччині, Бельгії та Фінляндії.
«Найбільша проблема — невизначеність: хтозна, чого чекати далі, — розмірковує Уляна Вітюк. — Навіть якщо ми, лідери газетного ринку, відчуваємо такі проблеми, то можна лише уявити масштаби проблем інших друкованих ЗМІ». Вона каже, що «Експресу» пощастило вчасно зосередитись на онлайн-версії видання — тепер це шанс зберегти позиції на ринку навіть після вимушеного переходу в цифровий формат.
«Сімейна газета», Хмельницький
Коли почалася велика війна, «Сімейна газета» на кілька днів припинила роботу — працівники займалися безпекою своїх родин. Першого березня видання знов почало працювати. Редакція об’єднала видання групи — «Сімейну газету», «Сімейні історії» та «Сімейні поради»; зменшила обсяг газети з шістнадцяти шпальт до чотирьох; почало виходити не щодня, а тричі на тиждень. «Ми розуміли, що люди у стресі не готові читати багато», — пояснює видавець Сергій Іщук.
Перші «воєнні» випуски друкували більшими, ніж зазвичай, тиражами — 80–90 тисяч примірників — і роздавали безкоштовно. В цих випусках були поради, як вижити, вберегти рідних, заспокоїти дітей тощо. Потім редакція почала збільшувати кількість шпальт і зараз повернулась до звичного обсягу. На відміну від більшості районних газет, які перейшли до чорно-білого друку, «Сімейна газета» залишилась у кольорі.
«Нам почали допомагати донори — через них ми отримали папір із Бельгії, — розповідає Сергій Іщук. — Тому ми вже трохи заспокоїлись. Тільки переживаємо, щоб від ракетних обстрілів не погоріли склади». Під час війни видання почало опановувати автомати для продажу газет. Пів десятка їх розташовані в різних районах Хмельницького.
«Два місяці газети в автоматах були безкоштовними. Але була можливість залишити пожертву. І ми зібрали 500 гривень пожертв. Люди беруть газету, дочитують інструкцію і кидають гроші. Ми закликали передавати газету в райцентри пенсіонерам», — каже Сергій Іщук. Зараз в автоматі свіжий номер газети можна купити, а попередній — отримати безкоштовно.
«Слобідський край», Харків
Востаннє газета вийшла друком 24 лютого, але до читачів так і не дійшла. «Коли почались обстріли Харкова, ми не могли навіть публікувати інформацію на сайті, бо сиділи в підвалах», — розповідає редакторка газети Лариса Гнатченко. Команда «Слобідського краю» зосередилася спершу на поширенні інформації у фейсбуку й телеграмі, а згодом узялася за сайт. У березні почали робити електронні випуски, які поширювали серед своїх передплатників, а також продавали міжнародним агенціям — це єдине джерело доходу, що залишилося у «Слобідського краю».
Чимало працівників редакції мешкали в районах Харкова, які опинились під обстрілами; дехто — в інших містах Харківщини, де також було небезпечно. Довелося виїжджати. «Я теж пережила обстріл свого будинку. Була в коридорі», — розповідає редакторка. Зараз із п’ятнадцятьох працівників «Слобідського краю» четверо за кордоном, решта в Україні, з них двоє — в Харкові. Один журналіст записався в тероборону.
Першого червня «Слобідський край» знов почнуть друкувати — до того часу в Харкові має запрацювати одна з друкарень, що закрилися через обстріли. «Поки що друкуватимемо небагато, — каже Лариса Гнатченко. — Бо не знаємо, як будемо розповсюджувати. Частина громад окупована, в частині тривають бої».
Головна проблема зараз — де брати гроші на роботу редакції. «Слобідський край» мав угоду про висвітлення з обласною радою, однак гроші за цією угодою не отримає до кінця війни. «Всі гроші, які ми отримали за передплату, витратили на друк у січні-лютому, зарплатню за лютий і березень, — розповідає Лариса. — У березні нас підтримали колеги з американської редакції, де ми були на стажуванні 2019 року. Зібрали понад три тисяч доларів, щоб я могла виплатити частину зарплатні». Також редакцію підтримав Internews. Тепер Лариса розраховує на грантове фінансування: «Якщо у серпні ми не виграємо жоден грантовий конкурс, мені доведеться закривати газету».
«Сім днів», Чернігів
Чернігівська газета зупинилась у перший день вторгнення й змогла відновити вихід лише в кінці травня. На початку березня місто опинилося в облозі й під постійними обстрілами; 70% працівників виїхали, й редакція почала дистанційно наповнювати сайт.
«Березень був дуже важким, — розповідає редактор газети Ярослав Сухомлин. — Чернігів постійно бомбували. Працювати було неможливо — не було електрики. Більшість тих, хто залишився в місті, сиділи в підвалах. Кілька тижнів я один наповнював стрічку новин. Я виїхав із міста ще до початку війни й досі працюю дистанційно». Друкарня медіагрупи «Сім днів» у Чернігові запрацювала лише у травні. Вона не постраждала від обстрілів, але в редакції вибуховою хвилею вибило вікна.
Газета «Сім днів» також «схудла» з 16 до 12 шпальт, зокрема за рахунок телепрограми. Собівартість друку зросла, але роздрібну ціну на газету не підвищували. «Наші дві великі газети — “Гарт” і “Вісник Ч” — поширюються в селах, де не так поменшало населення. Тому ми розраховуємо на ті самі тиражі», — розповідає Ярослав Сухомлин. Доходи від реклами, за його словами, просто зникли, тож редактор вважає, що єдина надія місцевої преси — грантова підтримка.
«Обрії Ізюмщини», Ізюм
Ізюм на Харківщині став одним із пріоритетних напрямків російського наступу. Мешканці міста 24 лютого не отримали газету «Обрії Ізюмщини» — пошта вже не змогла доставити наклад. «Коли ми готували номер, то вже знали про початок вторгнення і дали коротке повідомлення», — згадує видавець газети Костянтин Григоренко. Тоді ж сайт видання почали атакувати російські хакери.
Костянтин виїхав з Ізюма на початку березня, коли в район, де він мешкав, зайшли російські війська. Четверо працівників редакції досі в окупації. «З двома з них я спершу контактував, поки повністю не заглушили зв’язок, — розповідає Костянтин. — Від них знаю, що нашу редакцію розбомбили, повилітали вікна, пошкоджений дах. Потім в офіс зайшли орки, розтрощили все обладнання й комп’ютери. Що там зараз, я не знаю — з кінця квітня зв’язку з Ізюмом нема». Зв’язок намагаються відновити, але його глушать: в Ізюмі зосереджений великий контингент загарбницьких військ.
«Поки був зв’язок, я передав працівникам, щоб вони ніде не світили своїх прізвищ і не казали, що працюють у ЗМІ, — каже Костянтин Григоренко. — В Ізюмі окупанти проводять перепис мешканців під приводом надання гуманітарної допомоги. Так вони намагаються вирахувати представників органів влади, громадських активістів і журналістів».
Друкувати газету під брендом «Обрії Ізюмщини» окупанти не можуть: друкарня в Балаклії, де це можна було би зробити, не працює. Їм удалося захопити комунальне «Радіо Ізюм» і якийсь час мовити під брендом «Радіо Ізюм. Росія», але без електрики та інтернету це виходило погано. Ще якийсь час транслювали пропагандистське «Радіо Z», яке брехало, що Київ, Харків і Слов’янськ уже окуповані. «Але люди намагаються ловити українське радіо і читати українські видання, — каже Костянтин. — Це складно. Ізюм в інформаційному вакуумі, й цим користується окупаційна влада».
«Обрії Ізюмщини» працює в онлайн-форматі та підтримує фейсбук-групу «Ізюмський навігатор», яка працює як ЗМІ й поширює інформацію про пошук людей, евакуацію тощо. Це, за словами Костянтина, головна місія його команди під час війни.
Джерело: “Детектор медіа”
