Ключові моменти:
- Провулок Сергія Ейзенштейна до 2016 року мав назву 2-й Колгоспний
- Перейменування відбулося в рамках декомунізації за розпорядженням голови Одеської ОДА Міхеіла Саакашвілі
- Ейзенштейн зняв в Одесі фільм «Панцерник “Потьомкін”», який вважається одним із найвпливовіших фільмів в історії кіно
- Саме після виходу стрічки знамениті сходи отримали народну назву Потьомкінські, ставши одним із головних символів міста
Провулок Сергія Ейзенштейна з’явився на карті Одеси 26 квітня 2016 року. Тоді голова Одеської обласної державної адміністрації Міхеіл Саакашвілі підписав розпорядження про перейменування низки вулиць і провулків у рамках виконання закону про декомунізацію.
До цього провулок мав назву 2-й Колгоспний. Нову назву запропонувала Історико-топонімічна комісія Одеської міської ради, яка рекомендувала увічнити пам’ять видатного кінорежисера Сергія Ейзенштейна.
Рішення було пов’язане не лише зі світовим значенням режисера, а й з його тісним зв’язком з Одесою: саме тут проходили зйомки фільму «Панцерник “Потьомкін”», завдяки якому Потьомкінські сходи стали одним із найвідоміших символів міста.
Інформація про перейменування міститься в розпорядженні Одеської ОДА, матеріалах Історико-топонімічної комісії та офіційних переліках декомунізованих топонімів Одеси.
Що таке колгоспи і чому вони «справа добровільна»
Але почнемо з пояснення попередньої назви, адже ці КОЛективні ГОСПодарства на селі зникли 35 років тому, і не кожен, хто читає ці рядки сьогодні, чітко уявляє, що таке колгосп.
Хоча й досі побутує фраза «Колгосп — справа добровільна», але реалії століття тому, в період появи колгоспів, були зовсім іншими: «Колгосп — справа добровільна: хочеш вступай, не хочеш — розстріляємо». Після встановлення влади комуністів у СРСР замість одноосібних господарств почали створювати колективні. При цьому земля, сільгосптехніка, інструменти, худоба, насіння тощо передавалися у спільну власність і перебували під громадським управлінням колгоспників, а плоди праці розподілялися за спільним рішенням учасників.
Наскільки тоді селяни хотіли йти до колгоспів, талановито, хоча й однобоко, описав у романі «Піднята цілина» Михайло Шолохов. Кілька поколінь радянських школярів детально вивчали цю «ідеологічно правильну» книгу.
Нас учили ненавидіти «куркулів», тобто заможних і працьовитих селян, які не хотіли вступати до колгоспів, і поважати голоту на кшталт булгаковського Шарикова, яка прагнула «все забрати і поділити». Процес колективізації йшов важко: було багато вольових рішень партійного керівництва, багато противників колективного господарювання серед селян. «Що наше — те нічийне», — стверджували вони. Але так чи інакше за 20 років колективізацію завершили. Незгодні без роботи не залишилися — вони працювали в ГУЛАГу.
До речі, ось колгоспні реалії: «Робота в колгоспі: зранку встав — уже запізнився» (працювати треба було від світанку!). Заради об’єктивності скажемо, що в «колгоспної медалі», як і в будь-якої іншої, було дві сторони. Багато залежало від особистості голови колгоспу.
Була в Одесі вулиця на честь мудрого господаря — Макара Посмітного, а з 2024 року вона — Балтиморська. Так ось, Посмітний був легендою колгоспного руху в найкращому розумінні цього слова. Його колгосп став своєрідним еталоном зразкового господарювання, а люди там жили по-людськи.
Хоча не слід забувати й про такий дикий факт: у радянських колгоспників аж до 1970–1980-х років не було… паспортів! Із 1932 року паспорти отримували мешканці міст, робітничих селищ, працівники будов і підприємств. Колгоспникам паспорти не видавали, щоб обмежити їхнє вільне пересування.
Для поїздок їм видавали довідки від правління колгоспу. Абсурд! У 1974 році вийшла урядова постанова про запровадження нових паспортів СРСР. Вона формально відкрила можливість видавати паспорти сільським жителям. Реально ж масова паспортизація колгоспників розпочалася у 1976–1981 роках.
У деяких віддалених районах паспорти видавали аж до середини 1980-х. Наприкінці 1980-х майже всі сільські жителі вже мали паспорти. Після 1990 року, коли почався розпад Радянського Союзу, почали розпадатися й колгоспи: відбувся новий переділ землі, відродилися одноосібні господарства…
Читайте також: Вулицю Колгоспну в Одесі перейменували на честь одесита, який винайшов кіно
Сергій Ейзенштейн — режисер, який прославив Одесу на весь світ
А тепер — про «неодеського одесита» Сергія Ейзенштейна. Почнемо з того, що саме завдяки йому найвідоміші в Одесі та далеко за її межами сходи називаються Потьомкінськими. Вони отримали свою нинішню назву не тому, що їх будував або якось був пов’язаний із ними князь Потьомкін. Насправді сходи були споруджені значно пізніше — у 1837–1841 роках — і називалися Приморськими, Бульварними, Рішельєвськими тощо.
Назва «Потьомкінські» стала популярною після виходу фільму «Панцерник “Потьомкін”», створеного Сергієм Ейзенштейном. У знаменитій сцені фільму цими сходами котиться дитячий візочок під час розстрілу демонстрантів у 1905 році. Картина здобула світову славу, і сходи почали асоціювати саме з «Потьомкіним». Офіційно назву «Потьомкінські сходи» закріпили у 1950-х роках. Показово, що останніми роками Український інститут національної пам’яті зазначає, що історично коректнішою є назва «Приморські сходи». Чи дійде справа до офіційного перейменування — покаже час.
Завдяки фільму «Панцерник “Потьомкін”» ім’я Ейзенштейна стало синонімом радянського кіно 1920-х років. У 1958 році за результатами опитування кінознавців із 26 країн «Панцерник “Потьомкін”» був визнаний «найкращим фільмом усіх часів і народів».
Сергій Ейзенштейн народився в Ризі у 1898 році в дуже заможній родині. У 1906 році сім’я переїхала до Парижа, де Сергій уперше побачив кінофільм. Але його творчий шлях розпочався значно пізніше — у 1918 році, коли він служив у Червоній армії. Він брав участь у виставах Клубу комуністів як режисер, художник-декоратор і актор. Після демобілізації Ейзенштейн влаштувався художником-декоратором до трупи робітничого театру Пролеткульту. Тоді, як і багато хто, він захопився ідеєю руйнування старого мистецтва та «революціонізування» театру.
У 1921 році Ейзенштейн вступив до Державних вищих режисерських майстерень, якими керував Всеволод Мейєргольд, працював над кількома постановками, серед яких була вільна інтерпретація п’єси Олександра Островського «На всякого мудреця доволі простоти». У 1923 році цю класичну комедію він перетворив на так званий «монтаж атракціонів». Від оригіналу в п’єсі залишилися лише імена автора та героїв, а все інше стало низкою театральних ефектів: сцена перетворилася на циркову арену, над головами глядачів натягнули трос, по якому танцювали актори, і так далі.
А тепер згадаймо, як у романі «Дванадцять стільців» Остап Бендер і Кіса Вороб’янінов приїжджають до Ялти й у пошуках одного зі стільців потрапляють на авангардну постановку гоголівського «Одруження» театру «Колумб». Ільф і Петров описують виставу приблизно так: Агафія Тихонівна ходить по дроту над сценою, Подкольосін їздить верхи на слузі Степані, декорації складаються з абстрактних фанерних конструкцій, а в класичний текст вставлено сучасні політичні жарти та гасла. Так от, театр «Колумб» — це збірна пародія на експериментальні постановки 1920-х років. У ньому легко впізнати риси вистав-атракціонів Ейзенштейна та Мейєргольда.
Серед таких атракціонів був і заздалегідь знятий невеликий кіноролик під назвою «Щоденник Глумова» — перший кінематографічний досвід Ейзенштейна. У 1925 році в прокат вийшов його фільм «Страйк», який назвали революційним і новаторським.
«Одеське життя» підготувало Повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлюється). Сподіваємося, він стане вам у пригоді.
Як знімали «Панцерник “Потьомкін”»
Тоді уряд доручив Ейзенштейну зйомки фільму «1905 рік». Приїхавши з групою до Одеси, режисер зрозумів, що, відтворивши на екрані повстання на броненосці «Князь Потьомкін-Таврійський», можна передати ідею непереможності революційних мас. Зйомки проходили на місцях реальних історичних подій і на старому броненосці «Дванадцять апостолів», який на той час використовувався як арсенал боєприпасів. Прем’єра фільму «Панцерник “Потьомкін”» відбулася у грудні 1925 року в Большому театрі. У січні 1926 року стрічка вийшла на екрани країни. «Панцерник “Потьомкін”» був визнаний шедевром світового кінематографа, а його успіх у світі став безпрецедентним.
У 1929 році Ейзенштейн разом із колегами вирушив у закордонне відрядження «для освоєння звукової кінотехніки». Цюрих, Берлін, Гамбург, Лондон, Кембридж, Антверпен, Амстердам, Брюссель, Париж… Потім він поїхав до Мексики, де протягом року знімав кіноепопею «Хай живе Мексика!», присвячену визвольній боротьбі мексиканського народу. На завершення фільму не вистачило коштів. Американець, який фінансував зйомки, наприкінці 1931 року звернувся до керівництва СРСР із проханням частково компенсувати витрати. Сталін відмовив, заявивши, що «Ейзенштейн втратив довіру своїх товаришів у Радянському Союзі. Його вважають дезертиром, який порвав зі своєю країною. Боюся, люди тут незабаром втратять до нього інтерес». Лише у 1932 році Ейзенштейн повернувся до СРСР. До 1935 року він перебував у тіні. Наступним його фільмом став «Бежин луг» — на тему вбивства піонера Павліка Морозова. Але з цією стрічкою «не склалося»: Сталін недолюблював Ейзенштейна. У 1937 році наказом Головного управління кінематографії роботи над фільмом було припинено, а режисерові довелося виступити з публічною самокритикою.
Непростою виявилася і доля його фільму «Олександр Невський». Здавалося б, усе добре: за цю картину режисера нагородили орденом Леніна і присвоїли звання доктора мистецтвознавства. Але відразу після підписання пакту Молотова — Ріббентропа «Олександра Невського» вилучили з прокату, оскільки радянська влада прагнула уникнути загострення відносин із Німеччиною. Водночас у березні 1941 року Ейзенштейн був удостоєний за цей фільм Сталінської премії І ступеня. З початком Другої світової війни стрічка повернулася на екрани та відіграла мобілізаційну роль у боротьбі проти нацистських загарбників.
У листопаді 1939 року Большой театр звернувся до Ейзенштейна з пропозицією поставити «Валькірію» Вагнера. Режисер, який раніше ніколи не працював в опері, був змушений погодитися. Йому пояснили, що постановка має «важливе державне та міжнародне значення», адже Вагнер був улюбленим композитором Гітлера. Дізнавшись про підготовку вистави, німці навіть запропонували відрядити до Москви свого диригента. 18 лютого 1940 року в радіоефірі німецькою мовою Ейзенштейн похвалив пакт Молотова — Ріббентропа як внесок у «фундаментальне поліпшення» відносин між СРСР і Німеччиною. Прем’єра «Валькірії» відбулася 21 листопада 1940 року і була приурочена до завершення візиту Молотова до Берліна. Вже 27 лютого 1941 року виставу зняли з репертуару після шести показів.
Перед самою війною Ейзенштейн розпочав роботу над історичною кіноепопеєю «Іван Грозний». 5 вересня 1942 року був затверджений сценарій, а 22 квітня 1943 року стартували зйомки. В Алма-Аті режисер створив потужну трагедію. Особистість Івана IV із його прагненням об’єднати руські землі, приєднати Казань, вийти до Балтики та водночас із його жорстокістю була показана Ейзенштейном і актором Миколою Черкасовим із винятковою силою. Стрижнева ідея фільму — «За велике російське царство». Перша серія «Івана Грозного» вийшла на екрани у січні 1945 року та отримала одностайне визнання глядачів і критиків. У 1946 році Ейзенштейн був удостоєний за неї Сталінської премії І ступеня.
2 лютого 1946 року в Будинку кіно на балу на честь лауреатів Сталінської премії з Ейзенштейном стався інфаркт. Він помер від чергового серцевого нападу в лютому 1948 року на 51-му році життя. Похований у Москві.
Не виключено, що хтось, прочитавши про деякі сумнівні з сучасної точки зору сторінки біографії двічі лауреата Сталінської премії Ейзенштейна, замислиться: а де ж наша декомунізація топонімів? Інший за подібні, як кажуть в Одесі, «манси» вже давно зник би з вуличних табличок. Що ж, нагадаємо: у 2016 році, коли провулок перестав бути Колгоспним, питання деколонізації та декомунізації топонімів ще не стояло так гостро, як сьогодні.
Прошу в жодному разі не сприймати це як заклик до перегляду поглядів на творчість Сергія Ейзенштейна чи наявність «його» провулка в Одесі. Буду вдячний за обмін думками.
Раніше ми розповідали, як вулиця Лізи Чайкіної стала вулицею Божия.
Читайте також, чому вулицю Лазарєва перейменували на Болтенка.
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
