З початку війни для нас одним із найактуальніших стало питання існування бомбосховищ, які врятували життя не одній людині під час обстрілів. Історія таких укриттів налічує не одне десятиліття, а різновиди сховищ можуть вразити навіть найбагатшу уяву.
Першими сховищами були підвали та метро
Люди шукали сховищ ще під час античних воєн, коли метальні гармати «обстрілювали» ворожі міста камінням, смолою, що горить, і навіть трупами, щоб викликати мор в обложеному місті. На зміну облоговим машинам прийшла артилерія, проте справжнім лихом для людей стали обстріли міст та їхніх мешканців під час Першої світової війни. Тоді ж люди й перейнялися створенням захисних споруд.
Першим приклад будівництва рятівних укриттів показав Лондон. У 1914 році столицю Великобританії бомбили повільні та неповороткі дирижаблі, але до кінця війни з’явилися бомбардувальники, небезпека від яких була більшою. Крім того, Лондон обстрілювали з берегів Ла-Маншу. Вже тоді як укриття англійці почали використовувати метрополітен та укріплені підвали будинків. Хоча вони не витримували прямого влучення бомби, зате захищали від осколків скла, каменю та цегли.
Більш менш сучасні захисні споруди з’явилися тільки після початку Другої світової війни. Першим у світі універсальним бомбосховищем стало та продовжує залишатися метро. Крім того, як укриття стали використовувати підвали, залізничні арки, підземні переходи та інші тунелі. Деякі історики навіть висловлювали припущення, що сьогодні весь Лондон оточений ланцюгом бомбосховищ.
У воєнний час створювати розгалужені укриття для населення стали в усьому світі, але особливо серйозно до цього належали до СРСР, Англії та Німеччини. У великих містах будували багаторівневі підземні бомбосховища, у яких можна було за кілька днів. Якщо не було спеціалізованих укриттів, мешканці радянських міст зміцнювали підвали та блиндували мішками із землею будинку. У цьому випадку навіть при попаданні бомби чи снаряда люди залишалися живими.
Англійці використовували сімейні сховища
У Великій Британії будували не тільки громадські, а й індивідуальні міні-сховища, відомі як укриття Андерсона та укриття Моррісона. Ідею розробки сховища Андерсона приписують тодішньому міністру внутрішніх справ Великої Британії. Перша модель цього сховища з’явилася 1938 року, вже за два тижні після початку розробок. Для перевірки міцності конструкції міністр одразу піднявся на неї і трохи пострибав. Він залишився задоволений результатом, і до кінця лютого 1939 року в Англії з’явилися перші щасливі володарі цих сховищ.
Сховище Андерсена.
Конструкцію Андерсона збирали з листів гофрованого заліза, заглиблювали в землю та покривали шаром землі зверху. Усередині облаштовували спальні місця, а зовні на захисному земляному насипі британці навіть садили квіти та овочі. Однак коли почалася осінь із дощами та низькими температурами, ентузіазму щодо сховищ Андерсона у британців поменшало. Втім, вони виявилися надзвичайно міцними і багато з них існують і понині.
Сховище Андерсена.
Сховище Моррісона було створено з ініціативи наступного міністра внутрішніх справ Герберта Моррісона. Воно призначалося для внутрішньобудинкового використання і було спроектовано таким чином, щоб витримувати обвалення двоповерхового будинку. Ці укриття видавали у вигляді монтажних комплектів, їх потрібно було самому збирати всередині будинку. Вони складалися із сталевих пластин та дротяної сітки типу «матрац». Коли сховище не застосовувався за призначенням, його можна було, трохи видозмінивши, використовувати як обідній стіл. На думку експертів, ці сховища врятували багато життів: якщо їх було зібрано правильно, то ставало досить ефективним захистом.
Сховище Моррісона.
Будували, але не зберегли
Після Другої світової війни у будь-якій країні світу почали будувати бомбосховища, дотримуючись певних норм. При цьому враховувалося, що у воєнний час вони використовуватимуться для захисту, у мирний для господарських потреб. За радянських часів сховища обладнали у всіх громадських місцях – лікарнях, школах, на підприємствах. Там мало бути суворо регламентована кількість входів та виходів, медичних пунктів, тунелів. Крім того, захисні споруди обладнали автономною вентиляцією, водопостачанням, каналізацією, електроенергією.
Нині в Україні функціонують сховища, які дісталися нам у спадок від СРСР. За нормативами цивільної оборони, бомбосховища мають бути майже в кожному кварталі. Однак у мирний час, щоб таку кількість сховищ утримувати у «робочому» стані, потрібно було витратити чималі гроші, тому багато хто з них перейшов у приватні руки, став складськими приміщеннями, магазинами, спортзалами. Підсумок цього ми побачили на власні очі, коли на Україну почали падати перші ракети та снаряди.
Побудувати було простіше, ніж зруйнувати
У Німеччині під час Другої світової війни будували спеціальні залізобетонні укриття конусоподібної форми — хохбункери, призначені для захисту від авіанальотів. Найкращим захистом була саме їхня форма: конструктори вважали, що вигнуті стіни відобразять будь-яку бомбу, яка відрикошетить при прямому влученні.
Хохбункери будували для захисту від авіабомб. Передбачалося, що форма стін відображатиме бомби.
Індивідуальний хохбункер на одну людину.
Аналогів хохбункерам в інших країнах не було. Ці укриття зазвичай складалися з великих підземних бетонних блоків завтовшки до 1,5 метра. Усередині підтримувалась температура від семи до 10 градусів, що робило їх ідеально підходящими для лабораторій як під час, так і після війни. Тоді ж почали ховати під землю та цілі військові заводи. Багато хто з хохбункерів можна побачити і сьогодні. Їх переобладнали в офіси, складські приміщення, лікарні та школи, бо знести було просто неможливо. Наприклад, при спробі зруйнувати один із бункерів, будівельникам вдалося досягти лише того, що в одній із стін утворилася невелика тріщина.
Сховища для пішоходів та водіїв
Під час Другої світової війни найкраще захищала своїх громадян влада Великобританії. На вулицях було збудовано так звані громадські укриття, де під час нальоту могли сховатися пішоходи, водії та пасажири транспорту, що проїжджав. Роботи проводились під контролем геодезистів. Стіни сховищ завтовшки 35 сантиметрів будували з цегли та покривали залізобетонними дахами завтовшки 30 сантиметрів. Сховища, розраховані приблизно на 50 осіб, були поділені на секції, в яких стояли шість ліжок.
