56 років ремонтує годинники: історія Миколи Панкратьєва з Тарутино

Бути годинникарем не мріяв. Закінчив інтернат для дітей-інвалідів 1965-го — з дитинства проблеми з ногами. На річні курси годинникарів його направив директор райпобуткомбінату Іван Лапін.

— Я, звісно, погодився. Адже за станом здоров’я не можу бути водієм чи механіком, — каже Микола Костянтинович. — А така робота — по мені. Першим годинниковим майстром у Тарутиному був Павло Мурзін — справжній профі, мій учитель і наставник.

Починав працювати в старому тарутинському універмазі. На початку сімдесятих, коли збудували триповерховий Будинок побуту, усіх майстрів перевели туди.

— Саме тут я й познайомився зі своєю Шурочкою зі швейного відділу, який розташовувався на другому поверсі. Одружилися 1972 року, і вже п’ятдесят другий рік разом. Виростили прекрасну доньку Тетяну, яка подарувала нам онука Павла.

Робочий кабінет Миколи Костянтиновича — зовсім невеликий. Але, здається, що складається з мільйона крихітних деталей, пружинок, гвинтиків, які оживають у його вмілих руках.

Які годинники найякісніші та які майстер носить сам?

— Звичайно ж, швейцарські найкращі, а ще старі японські — «Сейко», «Орієнтир». Цим мені доводилося продовжувати життя, — каже годинникар. — Який годинник ношу? Та вже давненько ніяких — звик, що годинник під рукою завжди — і на роботі, і вдома.

Микола Панкратьєв — завзятий футбольний уболівальник.

— Сам, на жаль, грати не можу, але завжди вболіваю за улюблені команди — за тарутинські та одеський «Чорноморець». Мій батько був хорошим нападником. Хто ще пам’ятає чудову тарутинську команду 60-х, той пам’ятає і його.

Є в нашого героя хобі — він завзятий рибалка. Рибалять із друзями на ставках у Виноградівці та Вільному. Раніше з ночівлею їздили і в Приморське або Катранку. Щоправда, це було ще до воєнних подій.

— Ні про що не шкодую: хіба тільки, що нікому нині передати свій досвід. Онук хоче стати електромеханіком. Та й уся нинішня молодь скоро забуде цю, тепер уже рідкісну, професію. От і думаю — хто людям ремонтуватиме годинники, коли я піду? — зізнається Микола Панкратьєв.

І, як і раніше, поспішає щоранку у «свій кабінет». Щосуботи, у базарний день, тут навіть утворюється черга. Чоловік із Підгірного приїхав із проханням оживити його «Побєду», а жінка привезла старий будильник: «Він дорогий мені як пам’ять, а тутешній майстер — дуже хороша людина. І бере за свою роботу зовсім небагато».

Віктор Таганський, член Національної спілки журналістів України