Нещодавно в Україні вийшла книжка, яка не схожа на всі інші. “Оформляндію, або прогулянку в Зону” написав мандрівник Маркіян Камиш, який більше 200 днів за власним бажанням провів у “мертвій зоні”. Тобто саме там, де 30 років тому відбулася Чорнобильська катастрофа. Спеціально для газети “Одесская жизнь” він розповів про свої пригоди у Чорнобильській зоні відчуження, про нелегальний туризм, відносини з міліцією, а також про те, як виживають на цій території самопоселенці.
Про екологічну небезпеку
Насправді у Зоні відчуження не все так погано, якщо знати брудні місця і не ходити туди. Але, на жаль, деякі з моїх “колег” займаються всілякими дурницями і йдуть туди, де лежать, наприклад, каски ліквідаторів. Причому, саме тих пожежників, які працювали 26 квітня і гасили четвертий реактор. Це місця зі страшним радіаційним фоном. Я таких місць намагаюся уникати. Їх декілька всього, про них треба знати. Також останніми роками я намагаюся не пити воду з усіх цих річок, тому що вона насправді шкідлива набагато більше, ніж гамма-віпромінювання, яке там є.
Про місцеве населення
Насправді зона відчуження — це великого розміру територія (більше 2000 квадратних кілометрів). Але з жилих теориторій там тільки місто Чорнобиль і атомна станція, на якій зараз ведеться будівництво нового конфайнменту (захисна споруда. — Ред.). А більшість сіл абсолютно безлюдні. Там майже серед ста сіл лише кілька десятків самопоселенців.
Це класичні бабуні, які після аварії приїхали сюди жити. Вони звикли до людей і навіть трапляються комічні випадки. Наприклад, коли приїжджають люди з National Geographic або з ВВС. Вони приходять до цієї бабусі, приносять їй гостинці, починають знімати інтерв’ю, але не можуть налаштувати світло. І тут ця стара бабуня, архетипічна полісська жінка миттєво і професійно розставляє софіти. Бо до людини настільки часто приїжджають оператори, зйомочні колективи, що вона вже навчилася це робити.
У цих бабусь є своє господарство, а у деяких — навіть корови. Це досить химерно виглядає. Наприклад, одне з моїх улюблених сіл — Луб’янка. Воно вже за колючим дротом, проте ще донедавна там жило кілька самопоселенців. У 2010 році їх було шість, а рік тому назад жило троє чи четверо. І от вони утримували корів. Але ці корови паслися самовільно. Розумієте, коли людина іде в зону відчуження, вона готова зустріти будь-кого — вовків, рисей, а тут дорогу перебігає стадо корів…
Якщо раніше міліція ставилася до самопоселенців вороже, намагалася звідти їх якось вигнати, то тепер вони ладнають і міліція цим бабусям скоріше допомагає. З деякими вони встановили прямий зв’язок (мобільний, рації), щоб бабсь ніхто не зачіпав, тому що в зоні відчуження є не тільки туристи…
Самопоселенці абсолютно нормально ставляться до туристів, хоча іноді вони можуть здати нас міліції, таке буває. А от з лісниками та екологами, які зустрічаються в Зоні, я намагаюся не контактувати, бо вони теж можуть здати міліції, яка потім буде складати протокол за адміністративне порушення.
Також ми не заходимо в місто Чорнобиль, де живе приблизно три тисячі чоловік: це міліція, екологи, рятувальники, працівники станції. Вони живуть і працюють позмінно. Там є кілька магазинів, є столова. Це людне місце, але нелегальні туристи вибирають такі маршрути, щоб не контактувати з місцевими жителями, уникати їх.
Є ще, звісно, “металісти”, мародери, жителі прикордонних сіл. Вони займаються крадіжкою металу, який потім здають. Це достатньо маргінальні особистості. На таких людей ми також натикаємося. З ними можуть виникнути проблеми свого роду. Але оскільки вони також нас сприймають як якихось незрозумілих людей, які чомусь туди йдуть, то часто в нас це просто зустрічі, під час яких люди обмінюються байками.
Про нелегальний туризм
Якщо казати про комерційний нелегальний чорнобильський туризм, то конкретно я таким не займаюся. Я можу повести туди людей, які, наприклад, знімають фільм чи роблять якісь фотопроекти. Я це роблю епізодично і, так би мовити, за ідею. Я всіляко “проштовхую” Чорнобиль в маси і намагаюся звернути на нього увагу української літератури.
Проте там справді існує ринок нелегального чорнобильського туризму. Є люди, які беруть за п’ятиденний похід в Прип’ять по 500 долларів з туриста. Але це нелегальні сталкерські маршрути — вночі через колючий дріт. Дехто чомусь вважають себе елітними сталкерами, і вони можуть просити по дві-чотори тисячі долларів. Звісно, це розраховано на іноземців, бо в нас люди такі гроші не здатні заплатити. Є ще дуже розгалужений офіційний ринок чорнобильського туризму. Він існує в декількох формах. У величезний автобус набивається 40 чоловік і вони їдуть туди на екскурсію одноденну. Її всі сварять, тому що там не можна практично нічого побачити. Це коштує десь 30 долларів. Але я ніколи не був у офіційній екскурсії, тому не можу вам нічого сказати. Є ще особливі, індивідуальні тури, коли за ті самі пару тисяч долларів людину будуть тиждень возити разом з супроводжуючим від адміністрації Зони. Будуть показувати всі закапелки, але ночувати доведеться тільки в готелі в Чорнобилі. Тобто ніхто у форматі сталкерства зустрічати захід сонця, коли вже почалася комендантська година, вам ніхто не дасть.
Про відносини з міліцією
Моя книга назиівається “”Оформляндія, або Прогулянка в Зону”. Другу частину до назви додали продавці. Вони сказали, що інакше нікому нічого не буде зрозуміло. А першу частину — “Оформляндію” — взагалі пропонували викинути. Але я її залишив, тому що сам в цьому є вся суть. Це неологізм, похідне слово від “оформляти”, тому що нелегальне проникнення за колючий дріт у Чорнобильську зону відчуження — це правопорушення. Міліція там чатує, патрулює і постійно за нелегалами ганяється. Це навіть вже якийсь елемент гри, бо вони обов’язково нас мають впіймати. Вони стоять у засідках, і коли вони ловлять нелегальних туристів, сталкерів, вони кажуть: “Зараз ми вас будемо оформляти”. Якщо точніше, то вони складають протокол про адміністративне правопорушення. Для мене Оформляндія — це країна, у який обв’язково впіймають цього сталкера. Гігантський пласт сталкерського фольклору заснований саме на цих взаємовідносинах з міліцією.
Про майбутнє Чорнобильської зони
Навряд чи до Зони треба ставитись погано. Все, що там сталося, — це була справжня трагедія. Але ми це все вже проговорили. Люди постійно кажуть: “Нам треба винести з цього уроки”. Але вже стільки уроків з цього винесли, що тільки розумово відстала людина їз не зрозуміла. Тому я змінюю акцент і стверджую, що це місце з гігантським потенціалом. Причому, не тільки для туризму, а й для творчості, кіно і літератури. Там можна знайти сюжети для сотні романів. Журнал Forbes назвав Чорнобильську зону найцікавішим місцем для туризму. Це було чотири роки тому, але з того часу популярність тільки наростає.
Думаю, що цей сумний український символ дуже скоро зміниться з “мінуса” на “плюс”. Акценти вже змінилися: з місця трагедії Зона перетворилася на місце замирення. Увага митців до зони є — і далі вона буде ще більше. І це допоможе показати це місце по-іншому.
Ірина Уманець, Альона Швець.
Що дасть “Прогулянка в Зону”?
У книзі відсутні:
-
традиційний травелог, тобто розповідь про подорож (походить від англ. Travelogue — подорож);
-
офіційні звіти;
-
списки необхідного спорядження;
-
точні маршрути по Зоні.
У книзі є:
-
сталкерська романтика у всіх її проявах;
-
характерні історії з Чорнобильської зони;
-
відповідь на питання про те, як сильно і як саме змінює людину Зона;
-
описання “післясмаків”, коли повертаєшься у звичне життя з мертвої території.
Цифри:
Протягом п’яти років Маркіян відвідує Зону.
Більше 200 днів — загальна кількість часу, яку він провів у Зоні.
Три тижні — найбільший термін, який протримався у Зоні Маркіян Камиш.
Відеоверсію інтерв’ю дивіться у програмі “Право выбора” на сайте “Одесской жизни”:
