15 лютого – річниця виведення радянських військ з Афганістану. Сталося це 1989 року. Були в тому “обмеженому контингенті” і військовослужбовці з України. Доля їхня склалася по-різному. Хтось назавжди отримав щеплення навіть від слова “війна”. А хтось, як тоді, впивається смертями, тільки тепер не афганського, а українського народу. Як це відбувається в житті, читайте в блозі нашого автора Валерія Боянжу.
Не подужав Інститут зв’язку і пішов в Артучилище
Ця історія почалася в Одесі, давненько, 1971 року. Я тоді навчався на першому курсі інституту зв’язку, і серед безлічі моїх однокашників був такий собі Вовка Бабілюлько. B гуртожитку прозвали його “Гуцул” – він родом був звідкись із Закарпаття. Але найчастіше “pa…дяєм” його називали, бо складно було знайти іншого такого незібраного і неорганізованого хлопця. Інститут був дуже складний, навчання явно припало Вовці не до душі, і він покинув ВНЗ після першого курсу. Потім хтось зустрів “Гуцула” на Дерибасівській… у формі курсанта Одеського артилерійського командного училища. Пам’ятаю, ми з однокурсниками тоді ще похихотіли: мовляв, ну все, “кранти” нашій обороні, якщо вже “Гуцул” у гармаші записався. Тоді над входом у будівлю артилерійського училища висів транспарант із абсолютно нелогічним для такої установи текстом “Наша мета – комунізм!”, і ми жартували, що навіть у таку мету Вовка, як той Яшка-артилерист (Пуговкін) із “Весілля в Малинівці”: бац, бац – і мимо.
Полетіли кудись роки, і вже перед розвалом CCCP на якомусь телеканалі я випадково натрапив на хронікально-документальний фільм про виведення радянських військ з Афганістану. Очам і вухам своїм не повірив: “Одним з останніх наших підрозділів, що вийшли з Афганістану по мосту через Амудар’ю між Хайратоном і Термезом (Узбецька CCP), була артилерійська частина під командуванням кавалера ордена Червоної Зірки, гвардії капітана Володимира Бабілюлько. Його з радістю зустріне родина у рідному Закарпатті”.
Вбивав дітей, а тепер їх наставляє
І ще роки зграйкою злетіли. Два роки тому, ще працюючи в рідній херсонській газеті “Гривна”, в Інтернеті, який усе пам’ятає, я фото знайшов: – до 23 лютого 2015 року урок Мужності для 8-класників школи № 450 Санкт-Петербурга проводить учасник бойових дій в Афганістані, підполковник російської армії в запасі Бабілюлько Володимир Сергійович. І сивовусий “Гуцул”-гармат Вовка з моєї молодості на фото. Так, він не потрапив до числа 3360-ти загиблих в Афгані українців… Це зі 160 тисяч мобілізованих в УРСР.
І ось, 15 лютого 2024 року, рівно 35 років від дня закінчення процесу виведення радянських військ із так і не підкореного Афганістану. Працюючи над темою, я, звісно ж, не міг не згадати Вовку Бабілюлько. Якщо він живий, то про що зараз його уроки Мужності пітерській дітворі? Можливо, він уже БабілюлькІН, може, забув своє українське коріння і прославляє “мужність” учасників “спецоперації”? Не будемо цього виключати. Схоже, і його власна “дітвора” вихована в “належному” стилі. Принаймні у вільному доступі в Інтернеті є інформація про Нижньотагільську льотно-випробувальну базу, де основна сфера діяльності – випробування авіаційних боєприпасів і систем озброєння. Серед льотчиків, які служили там, значиться Бабілюлько Сергій Володимирович. Збіг? Не думаю…
Найкращий пам’ятник “афганцям”
Ось ще трохи “афганських” цифр (вони різняться в різних джерелах). З грудня 1979 року, підтримуючи багнетами кретинізм радянського керівництва, там загинули 13833 військових із СРСР. Понад 7 тисяч учасників бойових дій повернулися додому інвалідами, ще понад 4 тисячі померли від ран, уже повернувшись додому. Якось у Мережі мені попався великий огляд пам’ятників воїнам-інтернаціоналістам у містах колишнього Союзу. Особливо своєю нестандартністю мені запам’ятався один із них. Над Землею з окресленими континентами висить кисть чиєїсь владної руки: манжет сорочки із запонкою, рукав піджака. Рука тримає над планетою, як пішака, маленького чоловічка в солдатській формі – в роздумах, куди б його поставити.
Такий би пам’ятник зараз у кожному місті ерефії. Рука права, на ній би годинник з-під манжета визирав – і ясніше ясного було б, що це кремлівський карлик-гебешник продовжує криваву справу своїх комуняцьких наставників – “миротворців”. 13 тисяч убитих в Афгані за 10 років?! Та зараз стільки “пішаків” під триколором за пару тижнів “двохсотиться” під час “денацифікації” України колірованими нацистами! Афган не став їм уроком. Нічого, ще порозумнішають. Як, наприклад, свого часу порозумнішав радянський льотчик чеченець Джохар Дудаєв. У 1988-му на сумнозвісних нині у нас відомих Ту-22М3 він літав для килимового бомбометання Західного Гіндукушу (Афган). Але незабаром зрозумів, що його рідній Чечні з імперською росією не по дорозі. Зрозуміти йому це допомогли килимові бомбометання “старшим братом” його гірської республіки, коли він очолив боротьбу за її незалежність. Очолив і був убитий…
Є така життям підтверджена формула: “Мудрий вчиться на чужих помилках, розумний вчиться на своїх. А дурень не вчиться ніколи”. Ну і сьогодні, у день 35-річчя закінчення про…раної радянськими правителями агресії проти Афганістану, як ми назвемо їхнього нащадка – російського правителя, який затіяв агресію проти України?
Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса
