Нічної червневої грози, яка співпала з повітряною тривогою, природі здалось замало. Вдень — знову дощ. Хоча, як почула на вулиці, «хіба це дощ? Так собі, дощик…».
Дощик — так дощик. Головне — без бабахів, до яких аж ніяк не звикнути.
Після нього пройшлись ми вулицями Одеси, придивились: яка краса! Кожний листочок на дереві вже умився, квіти прийняли душ, немов до свята приготувались.
— Ти диви, які калюжі! Які калюжі! Ну не перестрибну я їх, — жаліється жіночка своїй подрузі.
— Хіба це калюжі?.. Ось на Балківській…
— Ви б краще про інші «калюжі» згадали. Ті, що після трагедії на Каховський ГЕС утворилися, — дає «підказку» перехожий.
Одна з жінок почула — перехрестилася. Інша відреагувала вже звичним: «Тварюки кляті!»…
Замислююсь: про щ б люди не говорили, а все одно без теми «ми і війна» не обходиться…
А біля маленьких вуличних кав’ярень знов столики з стільцями після дощу з’явились: сідайте, насолоджуйтесь кавою, до квітів та умитих дерев придивіться.
Сідають люди, одразу як по команді мобільники дістають: вдивляються, вчитуються в новини. І так вже шістнадцять місяців війни…
…А одеські вулиці після червневого дощика — немов психотерапія від самої природи. Милуватися і милуватися!..
Марія Котова
Фото авторки