Вишиті рушники і серветки, простирадла і обруси, палатари і домоткані килими, витинанки і нафраніци – все це і трохи більше ви можете побачити у Загніткові, що на Поділлі.
– То не весілля, якщо до нього не було зіткано з півсотні рушників. У кожній хаті був ткацький верстат. Нас було четверо дівчат, і всіх нас мама навчила ткати. З кожною донькою вона готувала весільні рушники. Рушників треба було багато, бо у них було різне призначення: до ікон, якими батьки нас благословляли, під жевну, під ноги, для поєднання рук наречених, для дружки, старостам, сватам, нанашкам тощо. Рушники на весілля у Загніткові в основному ткали «фасолькою» і «лучкою». А вишивали грушкою (цвіт груші) і яблуневим цвітом, — розповідає Світлана Олійник.
Кому та скільки вишивали весільних рушників
У подружок нареченої були свої обов’язки. Наприклад, дружка мала до кожного рушника виплести гачком мереживо, яке чіплялося з обох кінців рушника. У Загніткові казали на це мереживо «сітка». Витканий візерунок займав третину довжини рушника. В основному вони були весільні і мали в орнаменті червоні і світлі кольори.
Нанашку, наприклад, пов’язували так. На грудях складався рушник і на спині ще один. Також по обидва боки, попід руки, і все це підперізувалося ще одним рушником.
На голову нанашці кріпилася нафраніца (з молдавської – «хусточка»). Їх вишивала наречена. Це невеличкі шматки домотканого полотна, які були оздоблені візерунками. Нанашка обов’язково чіпляла на нафраніцу червону стрічку, що свідчило про цнотливість молодої.
Загнітківські узори рушників, нафраніц мають свою орнаментальну систему. Вона схожа з виготовленням палатарів, налавників. Однак відмінна від вишивки жіночих і чоловічих сорочок. Тут відчувається вплив молдавської культури.
До речі, весільний обряд цього краю, записаний від старожилів, «Витоки» показували в Києві, у музеї Івана Гончара.
Як дівчата вишивали сорочки білією
Вишивали дівчата і сорочки. Не тільки для себе, а й для нареченого. Вони були святкові, з тонкого вибіленого полотна. Її наречений одягав на весілля, а під нею була вишита мамою сорочка.
За традицією у Загніткові сорочки вишивалися білією.
Але домоткані рушники і вишиванки відійшли з побуту десь у 60-х роках минулого століття. Бо, за свідченнями старожилів, домоткане полотно було не модне, а на іншому тлі візерунки втрачали свою традиційність і привабливість.
Де зараз можна побачити рушники та вишиванки
На щастя, сьогодні прабабусина спадщина – українські рушники, вишиванки і палатари – набули статусу реліквій. І вони тепер не тільки зберігаються у музеях та бабусиних скринях, а й шанобливо одягаються — зокрема і вихованцями колективу «Витоки».
Рушники і вишиванки із Загніткова зберігаються у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» у Києві.
Читайте також:
