День вчителя, що відзначається першої неділі жовтня, став святом для багатьох українців. Адже чимало колишніх школярів пронесли подяку улюбленим освітянам через усе життя. Саме вони відкрили нам дорогу в майбутнє: допомогли вибрати професію та навчили досягати мети. Продовжують навчати хлопців і педагоги під час нинішньої війни. Як працюють українські вчителі «на військовому становищі», з чим стикаються і чого навчають, дізнавалося «Одеське життя».
Дефіцитний офлайн
Напередодні навчального року серед батьків школярів спалахнули неабиякі пристрасті. Більшість віддавати дітей на очне навчання категорично відмовлялися. Але все ж таки в школах, обладнаних укриттями, офлайн-класи були створені.
Зокрема, в Європейському ліцеї, в Одесі. Вчитися за партою тут можуть учні всіх класів: з першого по одинадцятий.
У кожному класі – по 30 учнів. Оскільки сховище неспроможне прийняти всіх дітей одночасно, займаються школяри у дві зміни. Початкові класи – в першу, середні та старші – в другу.
Юлія Віталіївна Бардук
Сьогодні, за словами директора ліцею Юлії Бардук, перевести своїх дітей на очне навчання хочуть дедалі більше батьків. Але, на жаль, вільних місць вже немає. Адже укриття розраховане на певну кількість учнів та шкільного персоналу.
З перших днів війни ліцей почав приймати дітей-переселенців: із Маріуполя, Харкова, Миколаєва, Херсона.
— Батьки деяких дітей, які приїхали із зони бойових дій,зверталися за допомогою до наших психологів. І ми надавали її не лише дітям, а й батькам, — розповідає Юлія Віталіївна. — Дуже важливо проговорити та відпрацювати момент розлуки з батьками на час, коли діти перебувають у школі. Такій дитині вкрай складно випустити руку мами і піти одній, тому що вона не знає, що буде через годину-дві. Але після роботи з нашими психологами діти поступово позбавляються страхів.
За сигналом повітряної тривоги, яку журналісту ОЖ довелося перечекати в ліцеї, діти взяли свої «тривожні рюкзачки» і разом із вчителями вирушили до укриття. Причому жодного стовпотворення не спостерігалося. Школяри спускалися в укриття різними маршрутами.
У укритті — запас води та добовий запас сухих пайків. Є тут санітарні кімнати — окремо для хлопчиків та дівчаток, гаряча вода, Wi-Fi. Обладнано навчальні кабінети.
— Звісно, ми не можемо всіх забезпечити партами, повноцінними класами, — визнає директор ліцею. — Але діти змінюються — позаймавшись якийсь час, поступаються місцем іншим.
Первоклашки ЗСУ
Оксана Мар’янівна Сарженюк
В офлайн-класі Оксани Мар’янівни Сарженюк займається 31 першокласник. Одеситі з них — лише вісім, решта – з Маріуполя, Харкова, Києва.
У новому навчальному році в Європейському ліцеї набрали три перші класи очного навчання. Традиційно паралелі відзначають літерами А, Б, В. У ліцеї ж на честь захисників України їх позначили З, С, У. та Оксана Мар’янівна викладає у класі 1-С.
Заняття першокласників тривають до 12.00. А по обіді вчителька працює з дистанційним класом, який вела минулого року.
— Я не збиралася викладати очно, — зізнається Оксана Мар’янівна. — Але вчителів не вистачало, і завуч запитала мене, чи я не можу взяти ще один клас? Як же я не можу? А дітям вчитися треба.
Тож у школі Оксана Мар’янівна проводить практично цілий день: з пів на восьму ранку — до сьомої вечора.
— Для учнів перших класів дуже велика різниця між очною та дистанційною освітою, — переконана Оксана Мар’янівна. — На мою думку, дуже важливо навчити маленьку дитину, яку щойно мама привела, правильно тримати ручку, сидіти, спілкуватися. Діти, які не вчилися за партою, не вміють дружити, не знають, що можна поділитися з кимось, поступитися, допомогти. У класі вони вчаться співати разом, вставати, коли входить вчитель, піднімати руку , відповідати. І коли бачиш їхні очі, бачиш, що діти працюють і чекають від тебе чогось нового, щодня намагаєшся для них ще більше. А давати урок дистанційно — те саме, як через екран відчути запах квітки. Так само і дитина не може відчути шкільне життя. Довгі роки я думала про те, чи настане час, коли мою рідну українську мову поважатимуть. І, певно, Господь Бог так розпорядився, — вважає педагог. – Дав нам випробування, щоб ми зрозуміли, як важливо шанувати нашу мову, традиції, культуру. Вчити цьому наших дітей. І зараз батьки моїх учнів, які опинилися за кордоном, розповідають, як їхні діти легко переходять на українську мову. Отже, вдалося за короткий час навчити говорити та полюбити рідну мову.
У пошуках очного навчання
Оксана, мама дев’ятирічної Соні, щоб не пропав у доньки інтерес до навчання, відправила її до сільської школи. До цього дівчинка займалася у приватній школі. Але з початком війни усі учні роз’їхалися. Щоправда, вчителька, яка мешкає тепер за кордоном, обіцяла проводити онлайн-уроки. Але навчання за допомогою камері не приваблює ні маму, ні доньку.
В Одесі записати Соню в офлайн-клас навіть не намагалася. Справа в тому, що офіційно живуть вони з донькою в Таїрівській громаді. Тому потрапити до одеської школи непросто.
Напередодні навчального року Оксані зателефонувала її подруга із села Ясенове Зеленогірської громади Подільського району.
— Говорить: давай сюди малу, у нас школа працює у очному режимі, — розповідає мама. — От і віддали її туди.
Займаються тут за програмою «Нова українська школа». Створено вайбер-групу для батьків, завезли нові парти. Учнів із навколишніх сіл возить шкільний автобус. Тільки ось туалет на вулиці. Ремонт не доробили, і каналізація у школі не працює.
— Дочка моя каже: там на вулиці туалет із кабінками, але вони без дверей, я так не можу. Загалом, для міської дитини це шок, — ділиться Оксана.
Водночас мама Соні дуже вдячна громаді за те, що вона зробила все можливе, щоб у дітей було нормальне навчання: уроки, школа, вчитель. Дистанційка, звичайно, вихід зі становища. Але вона відбиває в дітей з часом бажання розвиватися.
Херсонська віртуальна школа
Героїня цієї історії — вчителька з окупованого сьогодні Херсона. З міркувань безпеки вона попросила не називати її справжнє ім’я, ні номер школи, в якій, перебуваючи в евакуації, продовжує працювати. Тому зватимемо її Олеся Володимирівна. А свою рідну школу, де не припиняють викладати (хоч і онлайн) практично всі вчителі, колеги називають «Віртуальною херсонською загальноосвітньою школою».
Олесі Володимирівні у перші дні війни вдалося виїхати на Тернопільщину. І зараз вона проводить звідси дистанційні уроки біології та хімії.
— Ми дуже переймалися тим, чи будуть у нас діти в школі цього року, — зізнається вчителька. — І були здивовані, що виявилося їх дуже багато. Крім того, що вдалося зберегти своїх дітей, до нас приходять учні з інших шкіл. Адже на окупованих територіях навчальні заклади не працюють – вчителів немає. Є учні, які залишилися в Херсоні, є ті, хто виїхав на підконтрольну територію. Досить багато дітей за кордоном. Вони там ходять до місцевих шкіл, а коли можуть, відвідують наші уроки. І рішуче налаштовані повернутись.
Раніше під час карантину діти часто пустували, зривали уроки, не приховує Олеся Володимирівна. І дуже приємно, що сьогодні такого немає взагалі. Діти розуміють, в якій ситуації знаходиться їхня країна, і тому на уроках місцям розваг немає.
— Але природно, що викладачі ставляться до дітей із розумінням, — ділиться вчителька. – На окупованій території часто немає світла, перебої з інтернетом. Тому дитина не завжди може бути присутня на уроках.
А в будівлі, де до окупації працювала нинішня «Херсонська віртуальна школа», зараз розмістився російський навчальний заклад.
— Безперечно, рішення за учнів приймають батьки, — каже Олеся Володимирівна. І є люди, які вирішили відправити своїх дітей до шкіл з російською програмою навчання. Щоправда, кілька людей, провчившись там тиждень, повернулися назад до нас. Кажуть: вирішили спробувати – не сподобалося. Є й ті, хто відмовився відвідувати російські школи. Херсонці опираються окупації. А діти старанно навчаються у нашій віртуальній школі. Чекають і вірять у нашу перемогу.
На честь Дня вчителя «Одеське життя» також поговорило з одеськими школярами та з’ясувало, які якості має мати хороший викладач. Переходить за посиланням та дивіться відео про це.
