Ключові моменти:
- 82-річна Лідія Жигайло вже 30 років співає на сцені.
- Жінка повернулася до рідного Загніткова після другого шлюбу.
- Пісня допомагає їй залишатися активною попри проблеми зі здоров’ям.
- Її ансамбль «Майстриха» співає на фестивалях і допомагає ЗСУ.
У селі Загніткові на Одещині є жінка, яку важко уявити без пісні. Лідії Жигайло 82 роки, але вона не звикла сидіти вдома: збирається та йде до Будинку культури на репетицію. Журналістка «Одеського життя» Любов Кузьменко поспілкувалася з Лідією Григорівною та дізналася історію жінки, для якої сцена, народна пісня, родина і звичайне сільське життя давно стали одним цілим.
Хлопчачий свист вирішив долю
Лідія Жигайло із Загніткова – найстарша учасниця вокального ансамблю «Майстриха». Їй 82 роки, і вже 30 з них вона виходить на сцену, щоб дарувати слухачам українську народну пісню.
Народилася Лідія Жигайло (Стефанішина) 1944 року у селі Загнітків у співочій сім’ї колгоспників. У сім’ї, крім неї, виховувалось ще троє братів і сестра.
– Теплими літніми вечорами ми з сестрою та мамою сідали біля хати, а взимку – у хаті за вишиванням чи плетивом, і співали. Досі відчуваю той трепет у серці, коли мама заспівувала: «Ой у гаю при Дунаю соловей щебече…» – згадує пані Лідія.
Вона закінчила Вінницьке медучилище, працювала патронажною медсестрою. І завжди співала – у хорі Загнітківської лікарні, на сільських концертах, на родинних вечорах.
До Загнітківської лікарні Ліду і її подругу Женю привів випадок, який зараз їй здається кумедним.
– Нас направили у Баштанківську лікарню і там вже прийняли наші документи. Але коли ми йшли селом, місцеві хлопці помітили чужих дівчат і стали нас зачіпати жартами. А ми злякалися тих кавалерів – дикі ж були! – і бігом від них. Тоді вони почали свистіти нам услід, – з посмішкою згадує пані Лідія.
Через цей хлопчачий свист Ліда прийшла додому і твердо заявила батькам, що до Баштанкова більше не поїде. Отак дівчата залишилися в рідному Загніткові. Тут Лідія Григорівна влаштувалася до місцевої лікарні, де пропрацювала медсестрою до самої пенсії.
Яке воно, жіноче щастя?
Свою долю Ліда зустріла в рідному селі. Вони з чоловіком перебудували стареньку бабину хату, народили двох дітей. Та раптовий інсульт прикував господаря до ліжка.
Усі турботи про сім’ю, виховання дітей та чимале господарство лягли на тендітні жіночі плечі. Медичні знання допомогли пані Лідії – вона сама робила уколи, давала ліки й огортала коханого турботою вісімнадцять років.
– Було дуже важко. Але я безмежно вдячна своєму першому чоловікові за те, що подарував мені таких золотих, турботливих дітей, – каже Лідія Григорівна.
Коли чоловіка не стало, через деякий час її покликав заміж земляк – Іван Макарович, який на той час мешкав у Кишиневі.
– У свої 53 роки я наважилася на зміни і виїхала із села. У другому шлюбі прожила, як у Бога за дверима. Бажаю кожній жінці відчути такі повагу і турботу, – з теплотою згадує вона.
Коли земний шлях її другого чоловіка завершився, пані Лідія вирішила повернутися на Одещину, у свою рідну хату в Загніткові. І перше, що вона зробила, повернувшись, – пішла до Будинку культури.
В очікуванні шостого правнука
Сьогодні Лідія Григорівна – щаслива бабуся. Вона має п’ятеро онуків та стільки ж правнуків. Уся родина з трепетом чекає на появу шостого правнука.
– Діти й онуки – моя міцна опора. Вони мене дуже підтримують. Онуки у мене самостійні: самі міцно стали на ноги, мають свій бізнес, квартири в Одесі, навіть весілля самі собі влаштували. Ніколи про мене не забувають, завжди передають гостинці та подарунки, – з втіхою розповідає жінка.
Коли велика родина з’їжджається до рідної загнітківської хати, тут влаштовують гамірні родинні вечері. На цих зустрічах обов’язково звучить пісня – та сама, мамина, яка колись єднала покоління.
Вік – це лише умовність
Для Лідії Жигайло вік – це справді лише умовність. Доки ноги несуть до клубу, доти вона співатиме.
Попри свої 82 роки, Лідія Григорівна співає у вокальному гурті «Майстриха».
– Для мене спів – це життя, – говорить вона. – Кажу молоді: «Йдіть до клубу, розвивайтесь, співайте, не залишайте напризволяще народну пісню». Маєш талант – розкрий його, даруй людям, нехай світ усміхається.
Неймовірна енергетика та життєва мудрість Лідії Григорівни надихає молодих.
Головне, що у селі є молодь
– Колись дискотеки були частиною життя молоді. Тепер їх немає. Культпрацівникам важко організовувати дозвілля. Та головне, що у селі молодь є. Школярі вважають за честь бути учасниками дитячого Народного фольклорно-автентичного колективу «Витоки». Колектив має добру славу на всю Україну. В ньому зростала і моя внучка Наталка, яка береже народні традиції та народну пісню, – розповідає пані Лідія.
– Незважаючи на те, що Лідія Григорівна перенесла складну операцію на серці, вона залишається найактивнішою учасницею гурту «Майстриха» і всіх його заходів, – каже художня керівниця Загнітківського Будинку культури Світлана Олійник. – Вона із задоволенням ділиться життєвим досвідом, ніколи не скаржиться на втому і надихає кожного з нас своїм оптимізмом.
– Коли чую гарну мелодію чи пісню, ноги самі просяться в танок. Я починаю підспівувати і танцювати, – ділиться емоціями Лідія Григорівна.
«Як в селі – і без хазяйства?»
Крім усього, Лідія Григорівна – людина невтомної праці. Раніше вона тримала велике господарство: корів, свиней, птицю, порала майже двадцять соток городу та паї в полі. Сьогодні основні турботи по господарству взяли на себе діти. Проте пані Лідія не звикла сидіти склавши руки. Вона з радістю господарює на городі, може напоїти телятко чи нагодувати птицю.
А ось найвідповідальнішу справу – приготування домашньої бринзи – діти завжди довіряють тільки мамі. Вона робить її за особливим рецептом, виключно з натуральних складників. Тож якщо вам колись захочеться скуштувати справжньої бринзи – обов’язково навідайтеся до Загніткова.
– Як в селі – і без хазяйства? – дивується пані Ліда. – Діти ще й городи в полі тримають, засівають, щоб було чим годувати живність.
Співають не за гроші, а від душі
Жінка зізнається, що здоров’я часом підводить, але залишати рідний гурт вона не збирається. Діти теж в один голос радять мамі не кидати сцену, мовляв, будеш вдома сидіти – тільки про болячки думатимеш. І хоча дехто з односельців радить жінці «заглянути в паспорт», Лідія Григорівна лише посміхається. Бо знає: паспорт рахує роки, а пісня – тримає душу молодою.
– А я в паспорт і не дивлюся! Збираюсь і йду до клубу, – посміхається Лідія Жигайло. – Наша «Майстриха» побувала вже у Києві, Одесі, на Вінниччині. Ми навіть мали честь представляти Одещину на фестивалі у столиці. Коли б я там побувала? Наші пісні – це пам’ять про рідний край. У репертуарі маємо навіть гімн нашого Загніткова.
Жінка розповідає, що коли до села з’їжджаються базарувати, люди часто впізнають учасниць колективу й щиро дякують за збереження прадавніх пісень.
– Деякі земляки запитують, чи нам платять за те, що співаємо. А ми цим просто живемо! – каже Лідія Григорівна. – Дуже хочу, щоб люди розуміли вагомість культури і не забували своє коріння. А тримаємось ми завдяки нашим керівникам – Світлані і Сергію Олійникам. Вони своєю енергією запалюють нас.
Учасниці гурту влаштовують благодійні концерти, плетуть сітки для ЗСУ. У цій справі активно допомагає й старший онук Лідії Григорівни – Євген. Він волонтер, закуповує основу для сіток та тканину, поки його бабуся з колежанками готують маскувальне знаряддя.
У чому секрет життєвої сили?
Коли мова заходить про секрети життєвої сили, 82-річна жінка зізнається, що весь секрет – у простоті. У простоті стосунків між сусідами, у повазі до чужої думки, у любові до рідних і милосерді до ближнього, у бажанні підтримати та підставити дружнє плече. А ще – важливо не зраджувати свою мрію.
– Я з 1965 року живу на своїй магалі*. Ми повсякчас допомагали одне одному, збирались разом на клаку. Ніколи ніхто нікому не бажав зла. І це не тому, що ми були молодими, і трава була зеленіша чи дерева більшими. Просто ми вміли налагоджувати щирі, добросусідські стосунки, та й зараз у нашому селі таких прикладів багато. Це стало особливо помітно у ці тривожні роки, – каже Лідія Григорівна.
Майже кожен день для Лідії Жигайло починається з дороги до сільського Будинку культури. Сюди її веде щира любов до української народної пісні. Саме вона тримає жінку на сцені і в житті навіть тоді, коли паспорт нагадує про роки.
Магала – молд. махала́ «передмістя, міський квартал», румунською mahala, як і болгарською махала́ «частина міста або села; квартал»
Читайте також:
- Квіти крізь вогонь: у Балті відкрився вернісаж художниці, яка чекає рідних із фронту
- Як прожити разом 70 років: історія подружжя з Одещини, що надихає
