Ключові моменти:
- Української в публічному просторі Одеси стало помітно більше.
- Молодь дедалі природніше сприймає українську як мову культури.
- Російська залишається частиною одеського культурного міфу.
- Місту бракує сильних культурних інституцій та сучасного українського контенту.
Одеса справді стала більше говорити українською — це чути на вулицях, у транспорті, закладах, на культурних подіях. Але за помітною зміною публічного мовлення стоїть значно складніший процес. Для когось це природна еволюція міста, для когось — наслідок закону, а хтось досі пов’язує російську з особливим одеським культурним міфом.
Журналістка «Одеського життя» та письменниця Тая Найденко поговорила з людьми, які безпосередньо творять український культурний простір Одеси. Поети, журналісти та представники молодого літературного середовища розповіли, що змінилося за останні роки, як почувається українська мова в місті та чого сьогодні найбільше бракує його культурному життю.
«Молоде покоління вже апріорі пише українською»
Андрій Хаєцький – український поет, автор поетичних збірок «Три крапки» (2016) та «Дещо» (2024), програмний директор одеського літературного фестивалю PORT.
Андрій Хаєцький спостерігає збільшення використання української мови в культурному просторі Одеси. Та важливішою вважає повноцінну тенденцію до української серед молоді.
– Нещодавно в мене був досвід спілкування зі студентами, які просто не могли зрозуміти, коли я пояснював, що відбувалося лише десять років тому. Що тоді я читав в Одесі свої вірші українською мовою, і це було ледь не викликом, чимось екзотичним. Ці студенти можуть нині спілкуватися між собою російською в побуті, але будь-який культурний продукт, будь-яка інформація зовні природно сприймається українською.
Разом з тим він пригадує нещодавній досвід спілкування із людьми середнього віку на одному з тренінгів.
– Ми говорили про зміцнення культури як про захист держави. І від однієї пані зі старту отримали страшний супротив: «А я не хочу, щоб мене примушували розмовляти українською!». Звісно, що я нікого не прийшов змушувати розмовляти, я просто дав їм почитати допис Валерія Пузіка про те, що культура формує майбутнє, аби разом обговорити його. Просте підняття цього питання викликало агресію.
Андрій визначає це як «агресію від втоми», загальний стрес під час війни. Але все ж таки відмічає разючий контраст між поколіннями старшого й середнього віку – та молоддю.
Фестиваль PORT та українська як вільний вибір
– Момент, який мене дуже порадував, – згадує Хаєцький, – це аудиторія нашого минулорічного фестивалю PORT з лозунгом «Узбережжя свободи» (до речі, цього року фокусна тема фестивалю – «Камені узбережжя», про те і про тих, хто тримають цей берег). Ми до останнього не знали, хто до нас прийде, дуже переймалися, бо кінець серпня загалом важкий час – відпустки і таке інше. У нас були паралельні події в Театрі ляльок і в Національній науковій бібліотеці. І безліч людей приходила постійно на всі події, зали були повні, це було чудесно. Приємно вразила кількість людей, яка хоче чути українське і робить це свідомим вільним вибором.
Андрій – людина неконфліктна, і йому страшенно прикро, коли люди в одеській спільноті не зовсім готові чути одне одного.
– Бо у нас є головна єдина точка перетину: ми всі живемо тут, на цьому узбережжі свободи, – нагадує Хаєцький. – Ми продовжуємо працювати, творити, розмовляти, сваритися. Тому моя логіка така: ресурс, який витрачається на «боротьбу з», раціональніше направляти на «боротьбу за». За якісний, конкурентоспроможний український продукт. І просто за українськомовний продукт, який з часом обов’язково викристалізується у щось краще.
«Мені легше зробити, ніж пояснювати, чому я маю це зробити»
– Я людина дії. 2016 року я надрукував в Одесі свою книжку українською мовою. В КП «Одеська міська друкарня», меценатським коштом. Це мій вклад, мій шлях, моє життя. Я мав це зробити, бо я так відчуваю. Бо я в Одесі вдома. А Одеса – це складна територія, територія зустрічі берега з морем, перетину, і споконвіку були тут дуже різні люди. Просто російський вплив зробив занадто сильний акцент на монокультурі, і саме тому багатьох нині тригерить розмова про багатокультурність.
Андрій радить почитати книжку Орисі Демської «Одеса. Степом і морем розказана історія».
– Це важлива книжка. Вона стоїть на книжкових поличках в усіх містах України. І у заголовку написано слово «Одеса». В ній йдеться про історію розвитку нашого регіону, про змішування багатьох культур на цих землях. Дочитавши цю книгу, закриваєш її з розумінням: у нас дійсно багатокультурний регіон. Бо це пограниччя, це фронтир.
«Давати серйозні оцінки зарано»
Олена Концевич – журналістка, перекладачка, літературна оглядачка, акторка. Її творча діяльність тісно пов’язана з Одесою та Львовом.
– Про це треба буде говорити років через десять, тоді буде зрозуміло, які зрушення відбулися в одеському мовному пласті. За той час, що я тут живу, а це вже восьмий рік, української стало помітно більше. На побутовому рівні, в сфері обслуговування. Більше заходів проводять українською. Не тому, що одесити масово кинулися це робити чи їх змусили до цього з-під палки. Української побільшало, бо це закономірно. По-перше, приїхало багато людей з інших регіонів, з україномовних. По-друге, прийшло розуміння, що в нас одна мова державна.
Чи стала сама українська в Одесі якіснішою?
– Ну… Люди стараються говорити, так. А от чи стало більше українськості як такої? Я особисто цього не помітила. Просто мови більше, бо так вимагає закон. Чи виріс в серці кожного умовний Шевченко? Та ні.
Мода на українську та міф про «одеськість»
Олена зазначає, що російська мова, яка в Одесі колись називалася «одеською», теж нікуди не поділася.
– Так, в сфері обслуговування та публічних заходів закон діє, всі говорять українською. І молодь стала набагато більш україномовною, бо це, скажімо так, модно. Чому російська мова нікуди не поділася? Бо це рудимент, про який говорити буде актуально, знову ж таки, років через десять. Зараз, на відміну від україномовних галицьких регіонів, де мало обстрілюють, в Одесі є чим зайнятися, окрім питань мови. Нам не до того, хто до якого Пушкіна ходить гуляти. Краще говорити про те, чому в нас досі укриттів майже нема, хоча летить на Одесу кожен день.
Концевич нагадує, що в Одесі російська мова нерозривно пов’язана не з РФ, а з уявленням людей про Одесу-маму, Соньку Золоту ручку, лихі бандитські справи.
– Але вже давно тієї Одеси нема. Ті, хто не виїхав в 90-ті, виїхав зараз. І тої власне одеської, прекрасної колоритної мови – її зараз можна почути настільки мало на вулицях, що чіплятися за цю «одеськість», як на мене, трошки нечесно та притягнуто за вуха.
Чого справді не вистачає?
Проблема, яка хвилює Олену та колег по театру – нестача хороших сценаристів, які вміють створити чи адаптувати твір для постановки. Їх не вистачає як в Одесі, так і в Україні загалом.
– Все, що зараз адаптується для театру українською – зазвичай військове. Є сильні твори, які пишуть серед іншого й самі військові, але хотілося б більшого. Хотілося б чогось соціального, різноманітного, дитячого. Такого, щоб це можна було ставити не тільки в Україні, а й вивозити за кордон. І щоб там це було цікаво та зрозуміло людям, які не живуть у війні, на відміну від нас.
Окремою болем Олена Концевич вважає українську мультиплікацію для дітей, точніше – її майже повну відсутність.
– Зараз це звучить крамольно, але ж у нас досі є чимало чудових ще радянських українських мультфільмів. Тоді все це робилося у нас, українськими студіями, українською мовою. І відтоді для підлітків та дітей не зроблено українською майже нічого. А супердраматичне про війну – важливе, але воно ніяк не може закрити всі запити.
Та українська молодь, про яку всі говорять
Катерина Харченко – поетка, співзасновниця одеського поетичного руху «Оголені поети», представниця від Одеси на міжнародному слемі в Дубліні
Як почувається сьогодні молода україномовна поетка в Одесі?
– Щодо мови, то я почуваюся в Одесі цілком безпечно. Я бачу, що публічно розмовляти українською в цілому стає нормою. Пам’ятаю, що на початку повномасштабного вторгнення, попри весь сплеск патріотизму, української було набагато менше. А тепер я чую її не тільки в центрі міста, а й по всіх районах. Буває таке, що в маршрутці десь легше сказати стару назву вулиці, наприклад, коли через тебе передають гроші. Бо якщо кажуть «На Катерининській», а я передаю «на Європейській», то чую голоси за спиною, які виправляють.
«Ми не можемо відмовитись від міфу взагалі»
Катерина теж спостерігає, що російська мова в Одесі тісно пов’язана з одеським літературним міфом.
– Тому так важливо й цікаво вибудовувати новий одеський міф, – зазначає молода поетка. – В мені теж сидить це, мені важко позбутися думки, що в нас особливе, незвичне місто. І створення образу південного українського міста, мультикультурного, багатошарового – це те, що й мені подобається досліджувати, над чим я теж працюю.
Катерина вважає, що найбільш потрібні нині інституції, які б опікувалися питаннями культури.
– Для молодих поетів, наприклад, у нас реально працюють переважно низові ініціативи, приватні. А от Літературний музей в Одесі так і не став для молоді важливим осередком. Потрібні дорослі інституції, навколо яких створювалася б спільнота, і фестивалів раз на рік для цього явно недостатньо.
Нагадаєм, що в Одесі готують особливе святкування 35-річчя Незалежності: повна програма.
Читайте також: В Україні хочуть змінити правила використання української мови: кого це стосуватиметься
