Ключові моменти:
- Акції, організовані «Комітетом захисту демократії», відбулися у 22 містах країни.
- Раніше аналогічну петицію до уряду підписали 11 тисяч осіб.
- Причина: Рязьке зростання випадків вербальної та фізичної агресії щодо українців.
- Борис Тинка закликав українців не судити про країну за агресивними випадами в мережі.
«Моя Польща не б’є»: як проходили акції
Демонстрації розпочалися після 17:00 і охопили практично всю країну. Учасники вийшли з плакатами, що закликають до солідарності та захисту прав людини незалежно від походження.
«Не дозволяйте собі втягуватися в сценарій, який пишуть вороги вільного світу. Не дозволяйте собі розділитися! Давайте разом за солідарність, за мир! За майбутнє», — було написано на одному з транспарантів.
Цій акції передувала п’ятнична маніфестація під гаслом «Моя Польща не б’є, не ображає і не підбурює». Тоді організатори передали до канцелярії прем’єр-міністра та МВС петицію з вимогами жорстко присікати будь-які прояви ксенофобії та насильства.
У МВС Польщі також жорстко відреагували на скандальні заяви деяких ультраправих політиків (зокрема, про депортації), назвавши подібні висловлювання небезпечним популізмом.
Читайте також: Словом і ділом: як журналісти з Польщі наближають Україну до перемоги?
Думка: «Українці — це вже частина польського суспільства»
Ситуацію спеціально для нашої редакції прокоментував Борис Тинка — польський письменник, гід, автор книг про Одесу та волонтер, який із перших днів повномасштабної війни допомагає Україні. Ось що він розповів про українців у Польщі:
«Коли в лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Польща відчинила свої двері. Залізничні вокзали перетворилися на пункти допомоги, поляки приймали українські родини у своїх домівках, організовували транспорт, збирали продукти харчування, ліки та одяг. Мільйони українців знайшли в Польщі прихисток. У ті дні часто повторювали, що поляки та українці стали однією спільнотою перед обличчям російської агресії. Сьогодні дедалі частіше доводиться ставити запитання: що залишилося від тієї солідарності?
9 серпня 2026 року мешканці 22 польських міст вийшли на вулиці під гаслом „Не будь байдужим”. Це був протест проти наростаючої хвилі хейту, ксенофобії, націоналізму та насильства, спрямованих проти українців та представників інших меншин. Маніфестації відбулися, зокрема, у Варшаві, Кракові, Гданську, Познані, Вроцлаві, Катовіце, Жешуві, Любліні, Лодзі, Щецині, Білостоці та Кельцях. Організатором загальнопольської акції був Комітет захисту демократії. Організатори наголошували, що захист демократії означає також захист прав людини, спротив дискримінації та звичайну людську порядність. Не можна дозволити, щоб когось атакували лише через те, що він говорить українською або польською з українським акцентом. Але найважливіше питання звучить так: чому взагалі виникла необхідність проводити такі демонстрації?
Йдеться вже не лише про інтернет. Проблема не обмежується агресивними коментарями в соціальних мережах. Останніми тижнями в різних частинах Польщі відбувалися жорстокі інциденти. У Вроцлаві побили українську пару. У Глівіце стався напад із використанням бейсбольної бити. У Бельсько-Бялій були ображені українські діти, які їхали в автобусі. Саме ці події стали безпосереднім поштовхом до громадських протестів. І саме тому вже не можна говорити лише про „інтернет-хейт”. Бо коли агресія виходить з екрана на вулицю, починається справжня проблема.
Уявімо звичайну ситуацію. Мати й донька їдуть автобусом. Вони розмовляють українською. Дитина говорить мовою, яку знає найкраще. І раптом хтось починає її ображати. Не тому, що вона зробила щось погане. Не тому, що вона комусь завдала шкоди. А лише тому, що говорить українською. Що відбувається потім? Дитина починає замислюватися, чи може вона говорити своєю мовою в автобусі. Мати каже: „Говори тихіше”. Хтось інший перестає розмовляти українською в магазині. Ще хтось починає соромитися власного акценту. У цей момент насильство досягає своєї мети, навіть якщо не було завдано жодного удару.
Під час підготовки до демонстрацій з’явилася ідея роздавати наліпки з написом „Тут можна говорити українською”. Організатори відповіли: ні. І вони мали рацію. Нам не потрібна Польща, у якій хтось буде вказувати місця, де українці „можуть” говорити українською. Нам не потрібні спеціальні зони безпеки чи трамваї, поділені на польську та українську частини. Йдеться про щось цілком протилежне. Про спільноту.
Гасло „Не будь байдужим” має бути простим сигналом: якщо ти українець, ти можеш розраховувати на допомогу. Можеш почуватися в безпеці. Ти маєш тут підтримку. А українською можна говорити всюди й завжди. Не потрібно говорити тихіше. Це не привілей. Це нормальність.
Українці вже не є в Польщі „гостями”, які приїхали лише на короткий час. Вони є частиною польського суспільства. Вони працюють у польських компаніях, ведуть власний бізнес, сплачують податки, виховують дітей у польських школах, орендують житло, роблять покупки, користуються громадським транспортом. Вони наші сусіди. І саме тому питання про ставлення поляків до українців насправді є питанням про те, яким суспільством самі поляки хочуть бути.
Якщо ви українці, які сьогодні живуть у Польщі, ви маєте право відчувати розчарування. Ви пам’ятаєте 2022 рік. Пам’ятаєте людей, які стояли на кордоні. Пам’ятаєте польські родини, які без зайвих запитань приймали вас під свій дах. Пам’ятаєте автомобілі, які їхали в Україну з допомогою. Пам’ятаєте слова: „Ви у себе вдома”. Сьогодні частина з вас чує зовсім інше. „Скільки ми ще будемо вам допомагати?”, „Чому ви отримуєте соціальні виплати?”, „Повертайтеся в Україну”. А іноді ви просто чуєте образи.
Я не хочу вдавати, що цієї проблеми не існує. Вона існує. І вона серйозна. Але я також не хочу, щоб українці дивилися на Польщу виключно крізь призму найагресивніших коментарів в інтернеті чи найрадикальніших політиків. Бо це також було б несправедливо. Є ще інша Польща. Є Польща, яка кричить. Але є й Польща, яка відповідає: „Я не згоден”. Це люди, які 9 серпня вийшли на вулиці 22 міст. Це люди, які приклеюють на автомобілях і дверях магазинів наліпки „Не будь байдужим”. Це сусіди, які реагують, коли хтось ображає українську родину. Це вчитель, який захищає українську дитину. Це людина, яка каже агресору: „Припини”. Це роботодавець, який не запитує, звідки ти, а дивиться лише на те, чи добре ти виконуєш свою роботу. Це мільйони звичайних людей, які, можливо, не ходять на демонстрації, не пишуть політичних коментарів і не кричать в інтернеті, але й досі вважають, що людина є людиною. Це також Польща. І саме цю Польщу варто побачити сьогодні.
Не йдеться про те, щоб ми в усьому погоджувалися. Поляки й українці можуть мати різні погляди. Ми можемо сперечатися про історію. Можемо дискутувати про Волинь. Можемо по-різному оцінювати політиків. Можемо говорити про економіку, соціальні виплати чи майбутнє України. Можемо навіть дуже гостро сперечатися. Але існує межа, яку не можна переходити. Критика це не ненависть. Різниця поглядів не привід для насильства. А українську дитину не можна сприймати як ворога лише тому, що вона говорить мовою своїх батьків. Історія вже нас цього навчила.
Гасло „Не будь байдужим” обрали не випадково. Маріан Турський, в’язень Аушвіцу, говорив про одинадцяту заповідь – саме про те, щоб не бути байдужим. Це послання має особливе значення саме для Польщі. Поляки знають, що таке окупація. Знають, що таке війна. Знають, що таке переслідування людей за національністю, мовою чи походженням. Тому ми не можемо дозволити, щоб презирство стало чимось нормальним. Бо насильство рідко починається з насильства. Спочатку з’являється слово. Потім жарт. Потім зневажливе визначення. Потім переконання, що „вони гірші”. А потім хтось вирішує, що вже можна ображати українську дитину. І саме тоді потрібно сказати: досить.
Я не хочу Польщі, в якій українська мати замислюється, чи може вона розмовляти зі своєю дитиною рідною мовою. Не хочу Польщі, в якій дитина вчиться соромитися свого акценту. Не хочу Польщі, в якій політичне розчарування перетворюється на вуличну агресію. Не хочу також Польщі, яка вдає, що не бачить цієї проблеми. Я хочу Польщу, в якій поляк і українець можуть сидіти поруч в автобусі, розмовляти своїми мовами, мати різні погляди й водночас ставитися одне до одного з повагою. Це справді не так багато. Це абсолютний мінімум. Тому, коли поруч із нами когось ображають, принижують або б’ють лише через те, що він українець, не відвертаймося. Не мовчімо. Не вдаваймо, що нас це не стосується. Не будьмо байдужими. Бо питання вже не лише в тому, як поляки ставляться до українців. Питання звучить інакше: якими людьми ми хочемо бути як суспільство? І саме від відповіді на це питання залежить, якою буде Польща, яку в майбутньому побачать наші діти і якою буде пам’ять українців про країну, яка у 2022 році відчинила перед ними свої двері».
Читайте також: Як поляк із Кракова, який працює одеським гідом, став українським волонтером
