Ключові моменти:
- Жінка з протезом веде активне життя, але все одно залежить від допомоги людей навіть у своєму селі
- Її сина з хронічною хворобою “зняли” з маршрутки на Паланці та визнали «здоровим», попри документи
- Надія Сіромашенко каже, що через обмеження на пункті пропуску чоловіки призовного віку не можуть дістатися до лікарень в Одесі навіть із направленням
Журналістка «Одеського життя» Антоніна Бондарева особисто зустрілася з героїнею, Надією Сіромашенко, яке живе з ампутацією ноги. У розмові з жінкою ми дізналася подробиці її життя, складнощі, з якими вона стикається через те, що є маломобільною людиною. Також журналістка записала її розповідь про ситуацію, що склалася на пункті пропуску Паланка.
Випадок, що стався там з сином Надії не є поодиноким. По суті зараз, під час воєнного стану, для чоловіків призовного віку, став неможливим доступ до медичної допомоги третього рівня (обласні клініки), який є частиною державної системи медгарантій.
Електронне направлення не працює як підстава для доступу до лікування в умовах обмежень на пересування. Це підтверджується свідченнями мешканців регіону та медиків, які стикаються з подібними випадками.
Народила двох синів після травми хребта
У 29 років її успішна спортивна кар’єра та звичне життя обірвалися через важку травму хребта. Далі – гірше: дві складні вагітності після травми, безліч операцій та, зрештою, ампутація ноги. Але Надія Сіромашенко з села Котловина не з тих, хто здається. Сьогодні вона ганяє селом на електроскутері, з гумором розповідає, як «губить ногу» по дорозі на автобус, і вчить інших цінувати кожен подих. Проте зараз перед жінкою постало нове випробування, яке неможливо подолати лише силою волі – бюрократичні перепони на Паланці, що відрізали її хворого сина від медичної допомоги.
Надія з дитинства захоплювалася художньою гімнастикою і вступила до фізкультурного технікуму.
Після його закінчення повернулася до рідного села Котловина, працювала вихователькою у дитсадку.
Пізніше перейшла до школи – вела уроки фізкультури та групу подовженого дня. Вийшла заміж, народила доньку.
Але одного дня життя зупинилося – травма хребта.
– Кожною клітинкою тіла я відчувала, що мені необхідно лежати, – згадує ті дні Надія. – Але лікарі казали: нічого страшного, ходіть. Зрештою з’ясувалося, що мені дійсно був показаний повний спокій. І ось результат: заново довелося вчитися ходити. Мені було 29 років, і я мала великі плани. Уявляєте, яким ударом для мене стало лікарняне ліжко? До цього я жодного разу в лікарні не була.
Через деякий час, коли пішла на поправку, я завагітніла. Було страшно – чи впораюсь, чи зможу? Підтримав чоловік. Більшу частину вагітності я провела на збереженні й народила Миколу. А за одинадцять місяців – і Олексія.
Весь двір – у пелюшках та повзунках
– Чоловік, звісно, намагався допомагати у всьому, але ж є безліч «жіночих справ», – продовжує наша героїня. – Пральних машин-автоматів у ті часи ще не було, підгузків теж. Наш двір був завжди завішаний пелюшками, повзунками. Троє маленьких дітей – це безсонні ночі. Іноді нерви здавали. Але щоразу я брала себе в руки й казала: треба зробити всього один крок, потім другий – тільки так можна здолати шлях.
Коли хлопчики трохи підросли, Надія Володимирівна повернулася до школи, у групу подовженого дня. Дітей у неї стало ще більше, і всіх любила – з кожним займалася.
– Якось випускники організували зустріч, мене теж запросили. Це було дуже приємно, адже я пам’ятаю навіть, хто на якому ліжечку спав, – усміхається колишня вчителька, яка нині вже на пенсії.
Пристебнула ногу – і побігли далі
Надія Володимирівна не любить говорити на теми здоров’я та медичного обслуговування – не хоче зайвий раз самій собі нагадувати про проблеми. Їй довелося перенести безліч операцій, серед яких – ампутація ноги.
– Протезувалася в «Теллусі» – там дуже хороша команда. Нещодавно зламався протез, а як мені без нього до Одеси дістатися? Я зателефонувала в компанію, там сказали: «Беріть машину і приїжджайте, дорогу ми оплатимо». І насправді – і дорогу оплатили, і протез зробили.
Носіння протеза – це ціла наука і проблема. Буває, що він починає натирати, і тоді доводиться на тиждень-другий добровільно приковувати себе до крісла та ліжка, «зализуючи рани». Але Надія Сіромашенко звикла з гумором розповідати про свої особливості.
– Пам’ятаю, була у дітей в Одесі, ми з внучкою запізнювалися на автобус. У поспіху я спіткнулася і впала – нога відлетіла вбік. Водій, коли це побачив, від несподіванки мало не зомлів. Що ж робити: задерла спідницю, пристебнула протез – і побігли далі. Потім над цією ситуацією довго з внучкою реготали. Вона повторювала: «Ну, бабусю, ти даєш!» Знаєте, коли я потрапила в клініку на протезування, побачила, як багато людей падають духом. А я кажу: цінуй те, що ти дихаєш, а отже, живеш далі.
Чому електроскутер незамінний?
У період широкомасштабної війни дедалі більше стає людей, яким показане протезування. Але скільки б не знімали надихаючих відео на цю тему, насправді пересуватися людині з травмованою або ампутованою кінцівкою нелегко. Великі відстані майже не подолати. Тому Надія Володимирівна, як жінка наполеглива та цілеспрямована, років десять тому «вибила» собі електроскутер. Тепер, якщо треба в селі кудись дістатися, наша героїня сідає за кермо.
– Є в мене і милиці, і крісло колісне, але електроскутер незамінний, – ділиться досвідом наша героїня.
Виникають проблеми з довгими дистанціями. Наприклад, як дістатися з Котловини до райцентру за шістдесят кілометрів?
– Якщо мені необхідно з’їздити у якихось справах, то я телефоную водієві маршрутки Котловина – Рені: цей добрий чоловік, знаючи мою ситуацію, під’їжджає до хвіртки й забирає мене прямо з дому, – розповідає Надія Володимирівна. – Слава Богу, мені в житті зустрічається багато добрих людей, готових прийти на допомогу. Переважно я оптимістка. До своїх особистих труднощів ставлюся як до завдань – і люблю їх вирішувати. Але коли проблеми стосуються близьких, я гублюся, як дитя мале. Мені треба докласти дуже багато зусиль, щоб опанувати себе.
На Паланці «зняли» сина й визнали здоровим
Чи замислюємося ми над тим, що суспільство має дбати не лише про людей з особливими потребами, а й загалом про сім’ї, в яких вони живуть?
Надія Сіромашенко живе в селі зі своїм молодшим сином. Йому 34 роки, і з юності у нього проявилося серйозне хронічне захворювання.
– Влітку минулого року в сина стався напад, і медики місцевої лікарні направили його в Одесу, в спеціалізовану обласну клініку, – розповідає мешканка Котловини. – Після лікування син їхав у маршрутці додому, і на Паланці його «зняли» співробітники ТЦК. Попри наявність медичних документів на руках, які вказували на серйозні проблеми зі здоров’ям, медкомісія того ж дня визнала сина… здоровим. Його направили в одну військову частину, потім в іншу. Але правда очевидна – військові хлопця «забракували». В результаті співробітники військкомату його виставили з бусика на дорозі десь під Одесою, ще й з нецензурною лайкою. Ви уявляєте, що я, мати, пережила за цей час? Не маючи змоги нічим допомогти своїй хворій дитині? Думаю, що навіть у такий важкий воєнний час люди повинні проявляти хоч трішечки доброти та співчуття. Хоч трішечки.
Зараз син удома. Хотілося б відправити його на планове лікування, оформити групу з інвалідності, але сім’я відрізана від одеських клінік пунктом пропуску на Паланці.
Хворим чоловікам до Одеси – тільки на «швидкій»
Обмеження проходу через Паланку – проблема не тільки сім’ї Сіромашенко. Чоловіки призовного віку з підозрами на онко чи інше серйозне захворювання, що потребує консультації та допомоги фахівців клінік третього рівня, не можуть потрапити до Одеси. Електронне направлення від сімейного лікаря – не аргумент для перетину Державного кордону.
Треба дійти до крайньої межі, бути вже при смерті – щоб тебе везли на «швидкій» із сиренами. Міжнародний пункт пропуску по суті позбавив чоловіків до 60 років, які проживають у південних районах Одещини, права на повноцінне медобслуговування. Цю проблему можна вирішити лише на законодавчому рівні.
«Я – затуркана українка»
Війна – важке випробування для всього народу, але найважче – людям з особливими потребами.
– Моя сестра опинилася на окупованій території, зв’язок із нею обірвався, – розповідає Надія Володимирівна. – Моя донька з трьома дітьми живе в Німеччині. Чужа країна надає біженцям з України житло, роботу, соціальні гарантії. Мої онуки вчать німецьку мову, мають успіхи у школі. Я цьому радію, хоча, звісно, хотіла б обійняти своїх дорогих онучат.
Вечорами жінка втішається читанням – вдома дуже багато книг, які залишилися у спадок від батьків. Обидва вони – українці, які волею долі опинилися в гагаузькому селі. Тато, уродженець Миколаївської області, як молодий агроном, потрапив сюди за розподілом. А тут на столах у всіх – манджа, курбан, каварма, всі страви дуже гострі, пряні. Він, звісно, їв, але страждав. Поки не познайомився з моєю мамою, яка приїхала з Вінницької області та працювала в місцевій школі. Вона готувала татові галушки та вареники.
– Проживши все життя в Котловині, я, чистокровна українка, вивчила гагаузьку мову, люблю культуру та традиції цього народу. Коли мене запитують про національність, сміюся: «Я – затуркана українка».
– Озираючись на своє життя, просто диву даюся – як я все зуміла подолати? – підсумовує Надія Сіромашенко. – Чи то на адреналіні, чи то з Божою поміччю, бо у хвилини відчаю я завжди зверталася до Всевишнього. Але вдруге я такого шляху не подужала б, чесно кажу.
Раніше ми розповідали, про двух свах з Донеччини, що втекли від війни до Рені та як живуть переселенці, які втратили все.
Нагадаймо й про пенсінерку з Рені, яка вивчила іспанську та стала зіркою літературного клубу.
Читайте також: З Рені — до Голлівуду: як на Одещині виховують майбутніх акторів
