«Не ховайте нас завчасно»: журналістка з Одеси — про те, чому професія досі потрібна

Ключові моменти:

• Під час війни перевірена інформація стала критично важливою для людей
• Соцмережі не замінили журналістику та професійну перевірку фактів
• Через війну журналістам стало складніше працювати й отримувати коментарі
• Авторка переконана: суспільству журналісти досі потрібні

6 червня в Україні відзначають День журналіста. Від початку повномасштабної війни роль медіа суттєво змінилася: журналісти не лише інформують, а й допомагають людям орієнтуватися під час криз та протидіяти дезінформації.

За даними Інституту масової інформації та Національної спілки журналістів України, за роки великої війни загинули десятки українських медійників. На цьому тлі колонка журналістки «Одеського життя» Таї Найденко звучить особливо особисто — про ціну правди, втому від інформаційного шуму та про те, чому професійна журналістика досі залишається необхідною.

Чому наша журналістика досі жива?

У перші тижні повномасштабної війни інформація була на вагу золота. Одні не могли повірити — і цілодобово шукали у ЗМІ підтвердження. Інші не сумнівалися — і теж тримали руку на пульсі, аби встигнути зреагувати (озброїтися, бігти чи вчасно переметнутися). З Одеси йшли евакуаційні потяги на Захід, безкоштовні та без розкладу, і люди годинами простоювали на перонах, щоб виїхати бодай у коридорі вагона.

Усі хотіли знати: що відбувається в місті та в країні, як працюють банки й установи, навіщо комендантська година, коли повернеться розклад у життя потягів, що покласти в тривожну валізу, що робити під час повітряної тривоги, як зв’язатися з рідними без інтернету, як не збожеволіти?.. Тисячі запитань, на які аж ніяк не відповідали сухі, офіційні повідомлення влади.

Робота журналіста ще ніколи на моїй пам’яті не була такою важливою. І я ніколи ще так не пишалася тим, що роблю.

Перший після повномасштабного вторгнення випуск газети “Одеське життя” відповідав на ті самі життєво важливі запитання читачів. І він розповсюджувався безкоштовно. Не обійшлося без одеських курйозів: наступного дня в окремих крамничках уже щосили торгували нашою газетою. Тією самою, на першій сторінці якої було крупно надруковано “Спецвипуск. Безкоштовно”. І її купували. Кажу ж, інформація була на вагу золота!

Сьогодні, роки війни потому, інформації стільки, що добре б у ній просто не потонути. ЗМІ повернулися в буденний режим. Телеграм-канали створюють приємну ілюзію, що ми постійно в курсі подій. Військові записують відео прямо з фронту. Блогери регулярно пояснюють, що відчувати з будь-якого приводу і що робити. Навіть пресслужби офіційної влади навчилися надавати інформацію майже людською мовою.

Тепер багатьом здається, що журналістика і зовсім віджила своє. Навіщо вона, якщо є соціальні мережі, де всі самі можуть про все розповісти? Про престиж професії й мови нема, не смішіть! Журналістика — це одна з небагатьох сфер, де середня зарплата за минулий рік не те що не зросла, а навіть трохи впала. Та й звідки зараз гроші в цій сфері? До виборів далеко, гранти для ЗМІ не вирізняються великими розмірами, а рекламодавці від бізнесу теж не шикують — війна ж.

Щонайменше 150 загиблих медійників, за офіційними даними, і одні з них загинули, служачи в ЗСУ, а інші — виконуючи журналістську роботу. Не найкращі часи для професії.

Майже всі мої улюблені спікери, у яких можна було взяти хороший, розумний коментар по суті, нині теж в армії. Фахівці у сфері технологій та ОСББ, правозахисники й поліціянти, екологи, економісти, спортсмени — стали тепер спеціалістами у військовій справі. А військові воліють не говорити зі ЗМІ, командування цього не любить і найчастіше прямо забороняє. Не знаю, який морально застарілий тип «у верхах» запровадив таку практику, але завдяки цьому ми маємо те, що маємо: військовослужбовець відмовляється давати журналісту навіть найневинніший коментар, хіба що «в режимі анонімності». Але оскільки зовсім мовчати про проблеми військові не можуть, то замість обережних коментарів у ЗМІ вони видають, коли накипить, усю інформацію скопом у своїх особистих публічних блогах…

Здається, що все змінилося безповоротно. З іншого боку, не змінилося головне. У блозі, навіть у найчеснішому, як і раніше, можна прочитати лише одну точку зору. І журналіст потрібен, щоб зібрати кілька таких думок, часто протилежних, об’єктивно порівняти їх і зробити висновки. За інформацію в анонімному тг-каналі, як і досі, ніхто не відповідає, і унікальна «інфа з перших рук» часто-густо виявляється брехнею. Тут журналіст потрібен, щоб виїхати на місце подій, знайти підтвердження чи спростування, домогтися коментарів чиновників, зрештою. Чиновники ж, як і раніше, зацікавлені насамперед у тому, щоб прикрити свій зад. Тому їхні офіційні сторінки, можливо, і ведуться тепер активніше, людяніше, але корисної інформації та правди в них від цього більше не стало…

Ні, сьогодні справа журналіста анітрохи не менш важлива.

Адже кожне джерело інформації зацікавлене в тому, щоб розповісти вам свою правду, тобто дуже маленьку частину правди, вигідну або важливу для нього. І єдиний, хто хоче розповісти вам усю правду, — це, як і раніше, журналіст. Така вже (по-своєму бридка і багатьох дратує страшенно) професія. І хоча ми теж не до кінця об’єктивні, і хоча ми теж дуже хочемо сподобатися аудиторії, бо залежимо від ваших «кліків», «лайків» та «репостів»… Та попри все, хтось мусить щодня виконувати цю рутинну роботу — давати перевірену й різнобічну інформацію. І інших кандидатів на цю роль досі немає.

Якби це була святкова промова, варто було б підняти келих:

— За те, щоб у суспільства завжди вистачало сміливості шукати правду, а у журналістів — сили її знаходити та розповідати!

Але можна й простіше, без зайвого пафосу:

— Не ховайте нас завчасно. Ми вам точно ще не раз знадобимося.

Раніше ми розповідали, як  як «Одеське життя» змінювало місто разом з одеситами.

Читайте також: Незламне «Одеське життя»: як ми ведемо літопис оборони Півдня