Володимир Печериця з села Будеї потрапив у полон у перший день війни та провів у неволь понад три роки. Про цю непросту історію визволення, виснажливе чекання рідних та повернення додому він та його мати Надія Печериця розповіли «Одеському життю».
Володимир потрапив у полон на Херсонщині в перший день повномасштабного вторгнення. Разом з ним – і його земляк, побратим Олег Ободовський. Обоє стали на захист країни ще під час АТО у лавах 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
Коли розпочалась велика війна, Володимир кілька разів зателефонував батькам. Близько п’ятої ранку він встиг сказати, що їх оточили. Потім зв’язок зник.
– З нашого села та із сусідніх ще кілька хлопців служили у «дев’ятці» і ми об’єдналися з їх родинами, від яких знали, що то один, то інший виходили на зв’язок. Володя на зв’язок не виходив. Розпочалися довгі дні невідомості та сподівань, – розповідає мати Надія Григорівна.
Родини стали звертатися до командування та в державні структури, аби хоч щось дізнатися. Проте не отримали обнадійливих відомостей – Володимир і Олег значилися безвісти зниклими.
Якось вранці пані Надії зателефонувала сільська вчителька і сказала, що їй приснився Володя, який просив передати, щоб мама не переживала, він живий, а Славік Мукан загинув – тоді ще ніхто в селі не знав про смерть Слави.
Того ж дня Надії Григорівні зателефонували: чоловік який говорив російською, сказав, що він із села Рикове що на Херсонщині. Запитав, чи це їхній син Володимир Печериця і просив скинути фото, щоб впізнати, бо вони збирають двохсотих.
Згодом, за словами матері Володимира, цей чоловік зателефонував знову та повідомив, що знайшов фото Володимира у соцмережах: “Він кремезний. Серед убитих його немає”.
Чоловік, цей представився старостою села Леонідом. Розповів, що пройшли бойові дії й вони збирали загиблих та поранених.
– Я з ним розмовляла кілька разів. 28 лютого запитала, чи немає сина серед полонених, на що почула: «Я скидав відеоролик, він десь гуляє в інтернеті, шукайте». Ми шукали та нічого не знайшли. Тоді я ще раз зателефонувала Леоніду і повідомила, що пошук нічого не дав. А він каже: «Через пару хвилин з вами буде говорити одна людина». Наскільки я зрозуміла, то був російський військовий. Ось він і сказав, що мій син і Олег Ободовський у полоні. І ще скинув список на клаптику жовтого паперу – там було сім прізвищ, серед яких і наші: Ободовський Олег і Печериця Володимир , – розповідає пані Надія.
ЇЇ старший син Дмитро знайшов через соцмережі родичів всіх полонених зі списку і повідомив їм, де їхні рідні
Спочатку захисників утримували в Криму, у місті Джанкой.
– Дізналися про це від Сергія – батька одного з прикордонників, який на той час був у Криму. Його син встиг йому повідомити, що він тут, у полоні. Той чоловік носив їм цигарки, воду та їжу. А потім всіх вивезли до Сімферополя, – каже мати воїна.
Родини Печериці та Ободовського не переставали шукати своїх. Через кілька місяців пошуку в одному з російських пабліків вдалося знайти фотографії й прізвища полонених. Родина повідомила про це Координаційний штаб, щоб пришвидшити процес обміну. Але їм сказали, що це неофіційна інформація. З нею вони не працюють.
Надія ходила до військкомату, до військової частини, де служив син. Звернулася у національне інформаційне бюро. Але потрібні були офіційні докази, що захисники у полоні.
Почався довгий рік без повідомлень.
І тільки у 2023-му військовополонений, який повернувся по обміну, повідомив їм, що Володимир і Олег живі та знаходяться у російському полоні. Згодом і Червоний Хрест зазначив, що таку інформацію надала російська сторона.
– Людина вважається зниклою безвісти, якщо російська сторона не дає підтвердження про її перебування у полоні. Людина не занесена до бази військовополонених. А це означає, що неможливо повернути її з полону. У Координаційному штабі дві бази: безвісти зниклі й військовополонені. Тож у квітні 2023-го наші хлопці були занесені у базу військовополонених, бо їх вже підтвердила та сторона, – розповідає Надія.
Тоді розпочався непростий шлях – тривале листування, зустрічі, телефонні розмови та постійний моніторинг усіх можливих каналів. Так вони дізнавалися, де знаходяться їхні рідні.
– Щиро вдячна одній зі співробітниць міжнародного комітету Червоного Хреста, з якою майже тиждень спілкувалась. Жінка телефонувала мені й вдень, й вночі, як і я їй. Наприклад, коли ми дізналися, що наші знаходяться у Бєлгородській області, в Олексіївці, цієї офіційної інформації не мав Координаційний штаб. Тож ми їхали до Києва, щоб повідомити про це, – пояснила жінка.
Мати військового писала, їздила, телефонувала скрізь. Писала звернення до папи Римського, до Ердогана, в Арабські Емірати*, до Президента України Володимира Зеленського тощо.
А якось у Координаційному штабі обом родинам передали листи від Володимира та Олега. Як розповідає Надія Григорівна, вони плакали від щастя. Там же написали відповіді і відправили. Але, як згадує Володимир, цей лист від матері він отримав через рік.
– Ми не знаємо, які вимоги до листів військовополоненим і нам ніхто про це не говорить. А тут важливо все: адреса, конверт, мова. Звичайно, в цих листах наші хлопці пишуть, що у них все добре. Але під час єдиного відеозв’язку, організованого Координаційним штабом, по одному погляду стало все зрозуміло. Син втратив тридцять кілограмів у полоні, – згадує мама Володимира.
19 березня Надія повернулася з Києва – виснажена, хвора, лягла відпочити. А тут дзвінок: «Мамо, мамочко! Я вдома! В Україні!».
Жінка заплакала від щастя.
Під час обміну 19 березня 2025 року Володимир повернувся в Україну після 1119 днів полону. До рідного села Будеї приїхав 21 квітня після першої реабілітації у Немирові.
Зустрічали свого захисника всім селом і поділяти радість з донькою Олександрою, братом та батьками. Після урочистостей Володимир відвідав могилу побратима Станіслава Мукана, який загинув на початку повномасштабного вторгнення РФ.
– Знаєте, для Росії немає правил ведення війни. Коли вони зазнавали поразок на фронті, то знущалися з нас ще більше. До нас приїжджав Міжнародний Червоний Хрест, тоді росіяни приставляли до кожного з нас людину, щоб ми не могли поскаржитися. Над нами знущалися, били. І тільки перед обміном перестали бити та стали давати трохи кращу їжу, щоб ми на людей були схожі, – розповідає Володимир Печериця.
За три роки полону Володимир змінив три колонії: Олексіївка, Старий Оскол, Нижній Новгород. Згадує теплу зустріч з нашими волонтерами: були обійми, квіти і смачна їжа.
Спочатку Володимир проходив реабілітацію у Немирові, потім у Львові у лікарні Святого Пантелеймона.
– Медичний персонал лікарні дуже добре ставиться до пацієнтів. Мені прооперували ключицю, тут я поправив своє здоров’я, – згадує Володя. – Зараз там проходить реабілітацію мій побратим Олег Ободовський, який повернувся з полону через кілька місяців після мене, – каже чоловік.
Зараз Володимир Печериця у відпустці у рідному селі. Але зізнається, що не може поки що усвідомити, що він вже вдома.
– Мій обов’язок – захищати. Я не хочу, щоб ми були рабами у росіян, – каже Володимир. – Зараз у мене відпустка. А потім – до війська, до своїх.
Після повернення він береться за будь-яку роботу, допомагає батькам, тішиться донечкою, обіймами рідних та коханої жінки.
– Я пішов на війну, коли донька ходила у дитсадок. Не був, коли вона йшла у перший клас. Радію кожній хвилині з рідними, з моїм сонечком – донечкою, – каже Володимир.
Надія та Наталія дочекалися своїх рідних, але вони продовжують спілкуватися з родинами безвісти зниклих, разом виходять на акції, проводять зустрічі, бо знають, як це важко не знати, де твої рідні.
В очікуванні звісток від рідних та у їх розшуку родини кодимчан об’єдналися і тримаються разом. Разом проводять акції підтримки військовополонених, разом їздять на зустрічі.
– Я допомагаю всім, кому можу. Ділюся номерами телефонів, даю адреси, пояснюю те, що знаю, як і куди звертатися, з ким комунікувати, – каже Надія Григорівна. – Дуже хочу, щоб всі наші повернулися живими та здоровими додому.
Читайте також:
З 2021 року унікальний козацький цвинтар на Хаджибейській дорозі є пам’яткою місцевого значення. Але Одеська… Read More
Президент України Володимир Зеленський присвоїв Вознесенську почесне звання за мужність жителів і захисників, які зупинили… Read More
Після вчорашнього розгулу стихій Одеса поступово приходить до тями. Про наслідки екстремальних опадів для Одеського… Read More
Міські служби продовжують усувати наслідки сильного дощу та вітру, які обрушилися на Одесу. Повалено десятки… Read More
Невіддільна частина робочого гардеробу будь-якого працівника лікарні — це якісний медичний одяг. Неважливо чоловічий це… Read More
Під час сильної зливи на Люстдорфській дорозі в Одесі сталася надзвичайна подія — під землю… Read More
