Три жіночі історії... Мої співрозмовниці – пенсіонерки, люди різні, кожна – зі своєю долею, життєвими колізіями, характером, устремліннями. Війна увірвалася в їхнє життя, намагалася зламати, все відібрати – ось що поєднує їх, таких різних.
Розмовляти з ними складно, бо питання мої присвячені найближчим страшним роковинам – дня початку війни з рашистами 24 лютого… Чим став для них цей день? З якими думками, страхами, переживаннями, надіями живуть вони тепер, через рік? Звідки черпають сили?
Одна з моїх співрозмовниць сліз не приховувала, інша намагалася їх ховати, але виходило дуже погано, третя намагалася посміхатися…
Пенсіонерка Світлана Гарага свого віку не називає («У жінок не питають!»). Народилася в Одесі, давно переїхала до Нікополя (Дніпропетровська область). Каже: «Я – ВПО». Внутрішньо переміщена особа. До Одеси приїхала у липні 2022 року.
– Нікополь постійно обстрілюється. Майже цілодобово. Виходу іншого не було – треба було переїжджати… Ми з чоловіком не хотіли. Полюбили свій Нікополь, там квартира була гарна, машина. Але що було робити?.. Ми з чоловіком і не переїхали, ми, по суті, бігли. Майже без документів, отож вийшло… – розповідає Світлана.
Додає, що перед початком війни, коли «в повітрі вже страх витав», вони з чоловіком стали переживати. Не так за себе, як за дочку та онуків.
– Молодята всі переконували нас, що «все буде добре, ніякої війни не може бути»… Ми ж їх братами вважали. Хтось так думав, хтось інакше, а війна все одно стала шоком для всіх. Отак – саме шоком. Потім шокувало багато іншого. У росії у чоловіка двоюрідний брат живе. Дзвонить, каже: «Ви там усі бандерівці!». А потім, коли ставали відомі всі звірства «братів», які вони творять в Україні… Знаю, що не можна проклинати, але щоб вони всі…
Приїзд до Одеси був вимушеним заходом. Світлана із чоловіком зараз живуть у родичів у Наті. Спочатку було дуже важко, насамперед психологічно. Потім вони знайшли групу підтримки (проект Ольги Филиповій «Ми разом!»), стало легше.
– Тут спілкування, заняття із психологом. Це дуже підтримує… Але все одно дуже важко, додому хочемо, а вдома у нас, насправді, вже не залишилося.
Світлана дістає мобільник і показує відео житлового будинку, що горить.
– Це ж мій будинок горить. Від обстрілу спалахнув. Сусіди надіслали. На мої запитання, чи лишилося хоч щось від квартири, відповідають: «Не питай. Ви живі – і слава Богу!». Якось так вийшло, що ми з чоловіком все життя працювали та працювали, нікуди не їздили. А тут ось війна відправила «подорожувати», позбавивши всього… Я – вчитель, багато моїх учнів на фронті. Воюють… Багато хто вже загинув… Дізнаюся про те чи інше – плачу. Здається, за все життя я так не плакала, як за цей рік.
– А у що ви вірите, Світлано?
– У що вірю? У світ вірю. Не може бути весь час темрява та темрява. А ще я вірю в нашу Перемогу та в суд над нашими ворогами. До справжнього жорсткого суду! І хочу лише одного: щоб наші діти та онуки ніколи не знали цього кошмару.
Ольга Миролюбова – з Таврійська (Херсонська область). Їй 63 роки. З окупованого Таврійська спочатку потрапила до Хмельницької області.
– Нас там виявилося одинадцять людей в одній кімнаті. От і переїхала звідти до Одеси до сестри… Діти на Хмельниччині залишилися.
Ольга зізнається, що не вірила, що може розпочатись війна.
– Навіть не передбачала такого. Думала, що просто чутки такі страшні ходять. У мене ж там купа рідні! Так вийшло: багатьох членів моєї родини (кулаки!) свого часу виселили до Іркутської області.
Про сьогоднішню «позицію» родичів із країни-агресора жінка не говорить. Плаче.
– Ніколи не думала, що все повернеться так у моєму житті. Це називається «втратити все». Хоча… Жива залишилася, діти живі – вже гаразд. Ось намагаюся підтримувати якось, з людьми спілкуватися, на лекції ходжу, інші віддушини шукаю. Зрозуміла, що не можна просто сидіти на дивані, треба чимось займатись. Зв’язалася із волонтерами, запитала, чим можу допомогти. А чим я можу допомогти? Пенсія маленька. Але вихід знайшовся: почала шкарпетки для наших захисників в’язати. Віддаю волонтерам, а ті їх уже хлопцям на фронт передають.
На моє запитання: «В що ви вірите?», Ольга відповідає твердо:
– Вірю в Україну! Воїнам нашим вірю! А ще те, що добро переможе. Я вірю, що наші вороги будуть розбиті. Обов’язково! Цим і живу…
Вірі Богаченко – 69 років. Вона одеситка. Додам – справжня одеситка. Жартує, посміхається. Каже:
– А як інакше все це переносити? Не дочекаються!
Говорить, що про те, що може початися війна (додає: «як і багато хто») навіть не думала.
– Гнала від себе ці думки. Думала: «Ну не можуть вони таке створити!». Ну не можна до такого здогадатися. А як усе почалося – не могла повірити. Такий ось рятівний шок у мене був, мабуть. Ну розуму ж незбагненно!
– Але минув уже рік. Як же тепер?
– Іноді здається, що мені вдається не «входити» у відчуття кошмару. Я дуже намагаюся не впадати в паніку та страх. Так, це важко, але треба себе якось «ізолювати» по можливості. Ось приходжу до групи проекту «Ми разом!». Мені це дуже допомагає.
Не можна «закриватися» – ось що я не просто зрозуміла, а швидше відчула за рік війни. Гуляти, спілкуватися. Я ось у театри почала часто ходити. І дуже рада, що в мене є друзі, ті однодумці, які теж впевнені, що такий спосіб життя у наші непрості дні – єдиний правильний.
Віра анітрохи не сумнівається у нашій Перемозі:
– А як може бути інакше? Ні, ну справді, хіба можна в цьому сумніватися? Це ж сто відсотків, що ми переможемо! Більше того, вони дадуть нам відповідь за цей напад, за всі жахи, які нам принесли! Дістанеться їм за це на повну! У цьому я теж на всі сто відсотків впевнена!
Читайте також:
Фото автора
Цієї зими багато українців скаржаться на холод у квартирах. Якщо температура у вашому помешканні нижча… Read More
Телеграм-канал «Одеське життя» в строкатій стрічці подій, що відбуваються, розміщує фото «Мить одного одеського дня».… Read More
Сучасні бізнеси все більше покладаються на стабільне та високошвидкісне інтернет-з'єднання для ефективної роботи. щоб отримати… Read More
У ніч на 23 листопада 2024 року в Києві застрелили співробітника муніципальної варти міста Південного… Read More
Стабілізаційні відключення електрики, введені по всій країні після масованої ракетно-дронової атаки росіян 17 листопада, коли… Read More
Сучасний стіл для комп’ютерів та ноутбуків — це вже не той стандартний стіл, до якого… Read More
