Подружжя Євдокії та Антона Слідянських із села Загнітків на Одещині відзначило Благодатне весілля — 70 років спільного життя. Вони пережили війну, голод, важку працю, втрату сина та хвороби, але зуміли зберегти любов, взаємну підтримку й велику родину.
Ключові моменти:
Історію Євдокії та Антона Слідянських журналістка «Одеського життя» Любов Кузьменко почула від самих героїв та їхньої родини. Родинні спогади про війну, голод, працю в колгоспі та сім десятиліть спільного життя перегукуються з відомими історичними фактами й документальними свідченнями про ті часи.
70 років весілля називають Благодатним, Вдячним чи Платиновим. У селі Загнітків про Слідянських кажуть: взірець подружнього життя. Вони надихають не тільки власних дітей, онуків та правнуків, а й всю молодь села вірити у справжнє кохання.
Антон Васильович і Євдокія Архипівна кажуть, що вони разом і не одне поле пройшли, і негаразди здолали, і далі спільно торують життєвий шлях. Як їм це вдалося та які в них секрети довгого подружнього життя – у матеріалі «Одеського життя».
– Ми завжди йшли поруч – і у радощах, і у випробуваннях, – кажуть Слідянські.
За цей час подружжя виховало дітей, дочекалося онуків та правнуків, пережило зміни епох і залишилося разом, підтримуючи одне одного.
А народилися Євдокія і Антон у селі Загнітків в один рік – 1932-й. Як і більшість однолітків, рано подорослішали, рано почали працювати.
– Я старалася не відставати від дорослих. Важка то була праця. Все робили вручну: сіяли, жали, рискалем копали буряки. Я ще й у спеку бігала до криниці, щоб принести води бригаді. Вони відпочили, попили водички, та й знову до роботи, і я з ними, щоб не відірватися від ланки. Отаке було життя. Тепер все механізовано. Тільки жити, та немає коли. Та ще й ворог не дає. Скільки славних життів забрав. Скільки випало на долю нашого народу. Війна, голодомори, тепер знову війна. Щодня молюся, щоб люди спокійно жили і не боялись спати в хаті, щоб всі наші захисники додому повернулися, – розмірковує пані Євдокія.
Вони обоє з 12 років працювали в колгоспі: орали, сіяли, снопи в’язали, до молотарки ставали. Там, на молотарці, і запримітила Євдокія хлопця, який вправно справлявся з роботою. Напевне, тоді доля подала знак, надовго розвівши їхні дороги. Як кажуть, у кожного свій хрест, але не кожен хрест твій…
Пані Євдокія згадує, що встигла закінчити один клас. До другого вже не пішла, бо розпочалася війна.
– Прийшли румуни і запровадили свою мову. А я не хотіла по-їхньому вчитися, тому забрала книжки і пішла додому.
Згадуючи сорокові роки, Євдокія Архипівна каже, що тоді в темну пору ходити було страшно. Бандити грабували людей, забирали все, якщо повезе, то відпускали живими. На той час батько був на війні, і Євдокія не раз з мамою ходила до Ганущиного млина, де мололи борошно. А вдома на них чекали її сестричка з братиком.
По війні знову прийшов у край голод. По хатах ходили бригади реквізиторів з десяти озброєних чоловік. Ці бригади створювали сільради з місцевих активістів. Вони обшукували кожен закуток. У селян вилучали збіжжя, домашню худобу, птицю…
– Хліба не було. Пшеничка зародила, але все забрали. У колгоспі давали по 200 грамів пшениці на трудодень. Що записали, те ми мали. А хіба перевіриш, чи правильно записали тобі трудодні? Грошей взагалі не платили. У нашому колгоспі давали лише пшеницю, а у сусідньому – пшеницю і ячмінь. Але то було дуже мало, – розповідає пані Євдокія.
Жінка згадує, що у колгоспі згнила у кагатах картопля. То люди їли цю гнилу картоплю.
– Ми збирали жолуді, мама їх варила, молола та робила млинчики. Робили відвари з різних бур’янів. Тяжко було. Але, слава Богу, вижили.
А якось вона з подругами працювала вночі на току. Кинули в казан по жменьці пшенички, щоб наварилася. Всі лягли спати, а вона сидить.
– Пшеничка кипить, пахне. Аж тут робить об’їзд сторож. Ну, думаю, все, пропали, адже тоді за п’ять колосків судили. Але він до казана не підійшов і зробив вигляд, що нічого не помітив. Коли він від’їхав, я розбудила дівчат, ми поділили ту пшеничку на всіх та й понесли додому.
Антон зростав у багатодітній сім’ї – разом з ним спиналися на ноги ще п’ятеро дітей. Одна сестра померла з голоду, а одного з братів мама була змушена віддати в інтернат, трьох дітей піднімала сама. Батько боронив рідну землю від фашистів і загинув в одному з боїв. Хлопець працював у колгоспі їздовим на волах, а з часом йому довірили коней. Згодом він вчився у Запоріжжі і разом з тим працював. Потім – служив в армії водієм. А після повернення додому, у Загнітків, колгосп йому доручив новенького трактора Т-150. Так Антон став набувати досвіду тракториста, а згодом – і комбайнера.
Із Євдокією вони зустрілися, коли він повернувся з армії. Товариш покликав його із собою на вечорниці. Там він і побачив вродливу дівчину з довгою косою. Їх погляди зустрілися, а серця тьохнули: ось воно, моє щастя.
– Ми добре знаємо історію знайомства наших батьків. Тато не раз розповідав, що він в маминих очах потонув. Тоді дівчата збиралися, пряли куделі, співали, а хлопці приходили до них, – розповідає син Іван. – Татів товариш пішов додому, а тато там залишився, бо зрозумів, що закохався.
На той час Євдокія вже була засватана, але ні вона, ні той, з ким мала одружитися, не любили одне одного. І молодь зважилася піти наперекір волі батьків, одружившись за покликом серця. Той парубок взяв за дружину її подругу, а Євдокія віддала своє серце Антону.
Весілля в них не було. Але було багато любові.
Після одруження господарювали молодята самі. Коли у сім’ї народилося двоє синів і дочка, вони разом поділяли домашні клопоти, виховували дітей, ходили на роботу, адже і механізатору, і ланковій потрібно було вийти вдосвіта.
Встигли і новий добротний будинок звести. До речі, всі вікна і двері для нього пан Антон змайстрував сам. Як і криницю глибиною понад двадцять метрів, яку викопав у свої сімдесят років.
Євдокія Архипівна залишила роботу, коли довелося доглядати сина-інваліда. Згодом його не стало.
Може, це горе й призвело до сліпоти Євдокії Архипівни. А Антон Васильович пішов до церкви у пошуках Бога, в якого він ніколи не вірив… Спочатку взявся допомагати священику на зведенні Михайлівського храму. На власних конях возив будівельні матеріали, підвозив людей, котрі брали участь у будівельних роботах.
Свого часу у селі була церква, але за радянських часів її зруйнували. Сільський храм зводили всім миром. Згодом Антон Васильович пішов служити туди паламарем, співав на кліросі, дзвонив у дзвони, допомагав батюшці при богослужінні.
Антон Васильович переніс три інфаркти. І коли він зліг, до батьків переїхав син Іван. На той час він працював директором школи у селі Долинське Ананьївського району. Але любов до батьків спонукала його вийти на пенсію за вислугою років.
З тих пір Іван Антонович опікується своїми найріднішими. Але ж сидіти склавши руки не може. Тому взявся обробляти землю. Він не тільки фермер, а й меценат та волонтер. Часто навідується до родинного гнізда і донька, онуки та правнуки.
– Здається, ще зовсім недавно ми поєднали свої долі. А вже стільки зим і весен за плечима, – майже в унісон каже подружжя.
Слідянські цьогоріч один за одним відзначили свої 94-річчя. Вони тішаться, що стільки років разом, і сподіваються на Боже благословення.
– На жаль, мама втратила зір, але не втрачає інтересу до життя. А тато і нині читає їй газету без окулярів, – розповідає пан Іван.
Син з донькою подарували батькам п’ятеро онуків, онуки – дванадцятеро правнуків. Родина повниться всесвітом любові і поваги. Тут і в найскладніші часи світить сонце і гріє душу добро.
– Всіх пригортаю, всіх люблю, – каже пані Євдокія про своїх рідних.
На чому ж тримається шлюб, якому сім десятків років?
– На прадідівських принципах любові та поваги, взаємної підтримки і довіри, – впевнено сказав пан Антон.
З ювілейною датою подружжя вітали представники старостату та колектив Загнітківського Будинку культури, вручивши парі подарунки. Вітала і вся родина Слідянських своїх найдорожчих людей.
Читайте також:
Реорганізація Одеського національного університету імені І. І. Мечникова спричинила суспільне обговорення після того, як окрема… Read More
Увечері в середу, 8 липня, російські війська завдали балістичного удару по Одеській області. Під вогнем… Read More
Прямо сейчас Одесса находится под жестким ракетным ударом. Мониторинговые каналы зафиксировали скоростные цели в направлении… Read More
Дев'ять років тому одесит Сергій Чорний посадив на даху багатоповерхівки кілька кущів седуму. Сьогодні тут… Read More
У середу, 8 липня, на полях саміту НАТО в Анкарі відбулася зустріч президента України Володимира… Read More
У новій авторській колонці журналіст Валерій Боянжу розмірковує про українсько-польські відносини, роль історичної пам'яті та… Read More
