Подружжя Євдокії та Антона Слідянських із села Загнітків на Одещині відзначило Благодатне весілля — 70 років спільного життя. Вони пережили війну, голод, важку працю, втрату сина та хвороби, але зуміли зберегти любов, взаємну підтримку й велику родину.
Ключові моменти:
Історію Євдокії та Антона Слідянських журналістка «Одеського життя» Любов Кузьменко почула від самих героїв та їхньої родини. Родинні спогади про війну, голод, працю в колгоспі та сім десятиліть спільного життя перегукуються з відомими історичними фактами й документальними свідченнями про ті часи.
70 років весілля називають Благодатним, Вдячним чи Платиновим. У селі Загнітків про Слідянських кажуть: взірець подружнього життя. Вони надихають не тільки власних дітей, онуків та правнуків, а й всю молодь села вірити у справжнє кохання.
Антон Васильович і Євдокія Архипівна кажуть, що вони разом і не одне поле пройшли, і негаразди здолали, і далі спільно торують життєвий шлях. Як їм це вдалося та які в них секрети довгого подружнього життя – у матеріалі «Одеського життя».
– Ми завжди йшли поруч – і у радощах, і у випробуваннях, – кажуть Слідянські.
За цей час подружжя виховало дітей, дочекалося онуків та правнуків, пережило зміни епох і залишилося разом, підтримуючи одне одного.
А народилися Євдокія і Антон у селі Загнітків в один рік – 1932-й. Як і більшість однолітків, рано подорослішали, рано почали працювати.
– Я старалася не відставати від дорослих. Важка то була праця. Все робили вручну: сіяли, жали, рискалем копали буряки. Я ще й у спеку бігала до криниці, щоб принести води бригаді. Вони відпочили, попили водички, та й знову до роботи, і я з ними, щоб не відірватися від ланки. Отаке було життя. Тепер все механізовано. Тільки жити, та немає коли. Та ще й ворог не дає. Скільки славних життів забрав. Скільки випало на долю нашого народу. Війна, голодомори, тепер знову війна. Щодня молюся, щоб люди спокійно жили і не боялись спати в хаті, щоб всі наші захисники додому повернулися, – розмірковує пані Євдокія.
Вони обоє з 12 років працювали в колгоспі: орали, сіяли, снопи в’язали, до молотарки ставали. Там, на молотарці, і запримітила Євдокія хлопця, який вправно справлявся з роботою. Напевне, тоді доля подала знак, надовго розвівши їхні дороги. Як кажуть, у кожного свій хрест, але не кожен хрест твій…
Пані Євдокія згадує, що встигла закінчити один клас. До другого вже не пішла, бо розпочалася війна.
– Прийшли румуни і запровадили свою мову. А я не хотіла по-їхньому вчитися, тому забрала книжки і пішла додому.
Згадуючи сорокові роки, Євдокія Архипівна каже, що тоді в темну пору ходити було страшно. Бандити грабували людей, забирали все, якщо повезе, то відпускали живими. На той час батько був на війні, і Євдокія не раз з мамою ходила до Ганущиного млина, де мололи борошно. А вдома на них чекали її сестричка з братиком.
По війні знову прийшов у край голод. По хатах ходили бригади реквізиторів з десяти озброєних чоловік. Ці бригади створювали сільради з місцевих активістів. Вони обшукували кожен закуток. У селян вилучали збіжжя, домашню худобу, птицю…
– Хліба не було. Пшеничка зародила, але все забрали. У колгоспі давали по 200 грамів пшениці на трудодень. Що записали, те ми мали. А хіба перевіриш, чи правильно записали тобі трудодні? Грошей взагалі не платили. У нашому колгоспі давали лише пшеницю, а у сусідньому – пшеницю і ячмінь. Але то було дуже мало, – розповідає пані Євдокія.
Жінка згадує, що у колгоспі згнила у кагатах картопля. То люди їли цю гнилу картоплю.
– Ми збирали жолуді, мама їх варила, молола та робила млинчики. Робили відвари з різних бур’янів. Тяжко було. Але, слава Богу, вижили.
А якось вона з подругами працювала вночі на току. Кинули в казан по жменьці пшенички, щоб наварилася. Всі лягли спати, а вона сидить.
– Пшеничка кипить, пахне. Аж тут робить об’їзд сторож. Ну, думаю, все, пропали, адже тоді за п’ять колосків судили. Але він до казана не підійшов і зробив вигляд, що нічого не помітив. Коли він від’їхав, я розбудила дівчат, ми поділили ту пшеничку на всіх та й понесли додому.
Антон зростав у багатодітній сім’ї – разом з ним спиналися на ноги ще п’ятеро дітей. Одна сестра померла з голоду, а одного з братів мама була змушена віддати в інтернат, трьох дітей піднімала сама. Батько боронив рідну землю від фашистів і загинув в одному з боїв. Хлопець працював у колгоспі їздовим на волах, а з часом йому довірили коней. Згодом він вчився у Запоріжжі і разом з тим працював. Потім – служив в армії водієм. А після повернення додому, у Загнітків, колгосп йому доручив новенького трактора Т-150. Так Антон став набувати досвіду тракториста, а згодом – і комбайнера.
Із Євдокією вони зустрілися, коли він повернувся з армії. Товариш покликав його із собою на вечорниці. Там він і побачив вродливу дівчину з довгою косою. Їх погляди зустрілися, а серця тьохнули: ось воно, моє щастя.
– Ми добре знаємо історію знайомства наших батьків. Тато не раз розповідав, що він в маминих очах потонув. Тоді дівчата збиралися, пряли куделі, співали, а хлопці приходили до них, – розповідає син Іван. – Татів товариш пішов додому, а тато там залишився, бо зрозумів, що закохався.
На той час Євдокія вже була засватана, але ні вона, ні той, з ким мала одружитися, не любили одне одного. І молодь зважилася піти наперекір волі батьків, одружившись за покликом серця. Той парубок взяв за дружину її подругу, а Євдокія віддала своє серце Антону.
Весілля в них не було. Але було багато любові.
Після одруження господарювали молодята самі. Коли у сім’ї народилося двоє синів і дочка, вони разом поділяли домашні клопоти, виховували дітей, ходили на роботу, адже і механізатору, і ланковій потрібно було вийти вдосвіта.
Встигли і новий добротний будинок звести. До речі, всі вікна і двері для нього пан Антон змайстрував сам. Як і криницю глибиною понад двадцять метрів, яку викопав у свої сімдесят років.
Євдокія Архипівна залишила роботу, коли довелося доглядати сина-інваліда. Згодом його не стало.
Може, це горе й призвело до сліпоти Євдокії Архипівни. А Антон Васильович пішов до церкви у пошуках Бога, в якого він ніколи не вірив… Спочатку взявся допомагати священику на зведенні Михайлівського храму. На власних конях возив будівельні матеріали, підвозив людей, котрі брали участь у будівельних роботах.
Свого часу у селі була церква, але за радянських часів її зруйнували. Сільський храм зводили всім миром. Згодом Антон Васильович пішов служити туди паламарем, співав на кліросі, дзвонив у дзвони, допомагав батюшці при богослужінні.
Антон Васильович переніс три інфаркти. І коли він зліг, до батьків переїхав син Іван. На той час він працював директором школи у селі Долинське Ананьївського району. Але любов до батьків спонукала його вийти на пенсію за вислугою років.
З тих пір Іван Антонович опікується своїми найріднішими. Але ж сидіти склавши руки не може. Тому взявся обробляти землю. Він не тільки фермер, а й меценат та волонтер. Часто навідується до родинного гнізда і донька, онуки та правнуки.
– Здається, ще зовсім недавно ми поєднали свої долі. А вже стільки зим і весен за плечима, – майже в унісон каже подружжя.
Слідянські цьогоріч один за одним відзначили свої 94-річчя. Вони тішаться, що стільки років разом, і сподіваються на Боже благословення.
– На жаль, мама втратила зір, але не втрачає інтересу до життя. А тато і нині читає їй газету без окулярів, – розповідає пан Іван.
Син з донькою подарували батькам п’ятеро онуків, онуки – дванадцятеро правнуків. Родина повниться всесвітом любові і поваги. Тут і в найскладніші часи світить сонце і гріє душу добро.
– Всіх пригортаю, всіх люблю, – каже пані Євдокія про своїх рідних.
На чому ж тримається шлюб, якому сім десятків років?
– На прадідівських принципах любові та поваги, взаємної підтримки і довіри, – впевнено сказав пан Антон.
З ювілейною датою подружжя вітали представники старостату та колектив Загнітківського Будинку культури, вручивши парі подарунки. Вітала і вся родина Слідянських своїх найдорожчих людей.
Читайте також:
У середу, 7 жовтня, геомагнітний стан на Землі почне стабілізуватися після кількох днів підвищеної сонячної… Read More
Під час мобілізації в Одесі та інших регіонах працівники ТЦК та СП мають діяти в… Read More
Тема ртуті несподівано виникла під час прогулянки одеською барахолкою біля Старокінного ринку. Журналіст «Одеського життя»… Read More
Жовтень поки не поспішає вмикати режим холодів. 7 жовтня в Одесі опадів не очікується, а… Read More
В Одесі з’явилася вулиця імені Соні Делоне — художниці, яка народилася тут і стала зіркою… Read More
В Одесі запланували роботи на електрообладнанні, через які частину споживачів тимчасово залишать без електропостачання. Обмеження… Read More
