Нещодавно мене запитали знайомі: «А що ви зараз робите, орган пробації? Ви ж не воюєте і ваші підоблікові теж воювати не можуть. І взагалі, у вас на півдні війни немає, вона вас не чіпає…» Я навіть не змогла нічого на це відповісти. Відійшла і розплакалась. Тому сьогодні я вирішила поділитися своєю історією про цю війну.
Як для нас війна почалася
24 лютого 2022 року життя змінилось для КОЖНОГО українця і українки, де б він і вона не були — на півночі, на півдні, чи взагалі за кордоном. Почалася війна! Перші два дні для мене стали найважчими. Новини, сльози, що робити? Як допомогти своїй країні? Своєму місту? Як зорганізуватись таким, як я, пересічним громадянкам?
Страшно. Але це страх не тільки за себе: страх за те, що в одну мить може обірватись життя нашої молоді, діточок.
24 лютого почали з’являтись у соціальних мережах перші місцеві новини: «потрібні мішки». Побігла по сусідах, і вже через хвилин двадцять в мене було близько 50 мішків, які мешканці Кілії «відірвали від серця».
Той, хто прожив життя тут, на півдні Одещини, мене зрозуміє: у такі мішки щороку збирається виноград, потім транспортується з присадибних ділянок додому. Без них — ну ніяк! Ці мішки після збору врожаю ретельно миються, висушуються, а потім складаються на полицю до нового врожаю. Сусіди вигребли і принесли всі, що були. І мені на душі стало легше: я — не одна!
Змивали ворожі мітки
25 лютого мер нашого міста проінформував мешканців громади про те, що вже зроблено місцевою владою за першу добу війни, поділився планами роботи у військовий час. Стало легше: наша влада з нами, ніхто нікуди не подівся, працюють. Ввечері пішла вести роз’яснювальну роботу серед сусідів.
Знову місцеві новини: з’явились мітки на дорогах. Розповідаю про це своїй 83-річній сусідці, і ввечері вона вже стоїть біля моїх дверей з відром та ганчірками. Обійшли все навкруги, змили все, що було намальовано і написано. До речі, напис «здесь был Коля» сприймався вже зовсім по-іншому.
У перші дні я, як і багато інших, теж пробувала «достукатись» до розуму росіян. Мої звернення до них передавала з Чехії моя сестра та вся її родина.
Історія про особистий пароль
Спокій став повертатися, коли у місцевих інтернет-групах побачила оголошення про те, що розпочав роботу волонтерський центр при місцевій владі. Почала вимальовуватись якась схема дій, якийсь унікальний потужний механізм, у якому кожен мав змогу знайти свій гвинтик, щоб постійно його закручувати задля нашої Перемоги над ворогом.
Через декілька днів мій керівник зателефонувала мені і сказала, що механізм роботи районного відділу з питань пробації (виконання певних видів кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі) у військовий час вже відпрацьовано, і я можу виходити на роботу. Я навіть підстрибнула від радощів. Хто б мені сказав у мирний час, що я так буду цьому радіти.
Наступного ранку, дозволивши чоловіку у разі тривоги курити в кімнаті, я прилетіла на роботу (у відділ пробації прийшла працювати не так давно, два роки тому, вже у віці 50+).
Наш відділ винаймає кабінет в приміщенні, яке зараз під охороною, тому вхідні двері були зачинені. На мій стук відкрив чоловік з автоматом і запитав пароль… І я назвала пароль, який на той момент відпрацювала фронтова Україна, – «паляниця». Чомусь не підійшов. Я не здавалась — назвала ім’я та по батькові свого начальника відділу. З того боку дверей засміялись і пропустили. На другий ранок, вже стукаючи в ті ж двері, я зрозуміла, що пароль я так і не знаю. Побачивши мене, мабуть, кумедну тітку, черговий військовий сказав: «Кажіть, тьотю, те, що вчора казали». Я випалила ім’я та по батькові начальника, додала слова «пробація» та «паляниця». З посмішками мені відчинили. І в мене тепер є свій особистий пароль, яким я дуже пишаюся.
Сарафани рвали на шматки
Мої колеги з відділу пробації у перші ж дні війни вступили до громадського формування самооборони нашої громади, всі надають різного роду допомогу переселенцям. Їх діти теж допомагають захисникам – підтримують своїми малюнками.
Я з’єднала волонтерів нашого відділу з волонтерським центром, а вечорами своїй сусідці тьоті Наді розповідаю «новини» та кажу, що потрібно нашому волонтерському центру.
Якось я їй сказала, що центру потрібна темна тканина для плетіння маскувальних сіток — так вона влаштувала показ всіх своїх сарафанів і блузок. Навіть кращі, які вдягалися на свято, жінка готова була порізати на шматки.
Вранці баба Надя вже стояла під моїми дверима і вибачалась за те, що за ніч встигла розпороти всі шви у речах темного кольору, лише не встигла випрасувати, щоб дівчаткам зручніше було різати їх на стрічки для маскувальних сіток…
Я зрозуміла, що нас дійсно дуже багато! Тих, кого «зачепила» війна. Мешканці Кілійської громади організовуються і разом плетуть маскувальні сітки, збирають продукти і готують їжу захисникам із загонів самооборони, приймають переселенців із Запоріжжя, Маріуполя, інших міст України. І проводжають в останній шлях своїх героїв-захисників теж всією громадою.
Переселенка із Маріуполя
Щоденно ми налагоджуємо побут переселенців. Серед них — молода матуся з Маріуполя з маленькою донечкою, яка нещодавно зробила перші кроки.
Після того як у Маріуполі розбомбили дві квартири – молодої родини і батьківську хату – жіночка з одним рюкзачком вибралась з дитиною до чоловіка-моряка, який був переведений до наших хлопців охороняти гирло Дунаю.
Хлопці з катера попросили своїх матусь взяти жіночку з дитиною під опіку. Так у нас з’явилась донька кілійського «жіночого полку». Ще й з онучкою.
Як ми, жінки, тягнули до них на четвертий поверх диван по сходах «хрущовки» — окрема розповідь.
Гуманітарна допомога
Багато тих, хто знаходиться на обліку у відділі з питань пробації, з початком війни втратили можливість навіть тимчасового заробітку за наймом. Колектив відділу підключився до пошуку роботи для своїх підоблікових.
Один з них, хлопець, який працював за наймом, потрапив до лікарні. Важка робота, переохолодження, неякісне харчування призвели до двосторонньої пневмонії. Місцеві медики робили все можливе, проте хвороба не відступала. Хворий стрімко схуднув майже на 18 кг, його було направлено до обласного медичного закладу. Там додався ще ковід…
У телефонній розмові зі мною хлопець зізнався, що стан здоров’я покращився: він отримував дуже дорогі препарати за державні кошти. А ось харчування… Він був голодний. В Одесі — нікого з рідних чи знайомих, банківської картки не має. Ми стали збирати по своїх домівках продукти, і раптом мені зателефонувала Тетяна: «Олександрівно, наш волонтерський центр отримав гуманітарну допомогу. Кому з ваших підоблікових потрібні продукти – кажіть». Ви не уявляєте собі, наскільки ми зраділи цьому повідомленню.
Відвезли пакети на автостанцію. Директорка автостанції посприяла тому, щоб водій автобуса «Кілія – Одеса» безкоштовно довіз передачу і навіть підвіз її ближче до лікарні.
Ковід відступив, Олександр одужує. В кожній телефонній розмові він каже, що саме ми його врятували і дякує кожному, хто був до цього причетний.
«Ну й що такого?» – скаже хтось. Дійсно, це просто два пакети продуктів. Але це багато небайдужих людей, які допомогли врятувати життя та повернути бажання за нього боротись! Тепер я точно знаю, що разом ми — дійсно велика сила!
Я пишаюсь кожним, хто «закручує свій гвинтик», наближаючи нашу Перемогу. Я пишаюсь нашими захисниками.
І не кажіть мені більше, що «війна нас тут не чіпає».
Людмила Якименко,
фахівець Ізмаїльського районного відділу №2 з питань пробації
Читайте також: У Ренійській громаді відкрили обласний центр молдавської культури
