Війна змінила не лише долі, а й ставлення суспільства до військових та волонтерів. Волонтерський рух, який із самого початку великої війни став незамінною підтримкою для українських збройних сил, із часом переживає серйозні зміни. На початку роботи ці люди були героями, підтримка армії була безумовною, але з роками, разом з емоційною і фінансовою втомою суспільства, ставлення змінюється. Зниження активності, апатія і відчуття віддаленості від війни починають давати про себе знати – навіть серед тих, хто досі готовий допомагати. У цій статті три волонтерки з Одещини поділяться своїм досвідом та розкажуть, зокрема, про зміни в ставленні суспільства, труднощі, з якими вони стикаються в роботі, а також про те, що їх мотивує продовжувати боротьбу, попри всі труднощі. Тетяна Троян, Олена Ротарі та Катерина Дубчак – кожна з них несе свій важливий внесок у допомогу військовим і має власне бачення ситуації.
Зовсім різні, але об’єднані однією місією. Тетяна Троян волонтерить з 2014 року, возить круті баггі для військових на передову та закриває збори на все, що військові просять: від ліків до техніки. Олена Ротарі родом із Молдови, війну побачила ще у 1992 році, тож допомагати українцям теж взялася ще 10 років тому. ЇЇ напрямки – це забезпечення воїнів плитоносками, шинами для авто та антитепловізорними плащами для снайперів. Катерина Дубчак взагалі художниця і її допомога нетипова, але дуже важлива. З початком повномасштабного вторгнення вона виготовляє тактичний грим для спецпідрозділів, та надає харчове забезпечення у реторт-пакетах. Кожна із жінок має свої думки за роки спостережень. Хтось втомився, когось ще тримає ентузіазм та віра. Тож публікуємо роздуми волонтерок, аби більше дізнатися, що стоїть за тилом військових.
Олена Ротарі: «Війна триває, потреби ростуть, а ресурси, навпаки, скорочуються.
За три роки повномасштабного вторгнення держава вже мала розробити нові механізми постачання армії. Наприклад, не два комплекти форми і берців, а чотири. Розібратися в тому, хто має забезпечити автомобілі колесами. Все це на фронті витратний матеріал. І поки що ці витрати лягають на військових та волонтерів.
Більше демотивує байдужість окремих людей, які живуть так, ніби війни немає, та негатив від тих, хто чекає миттєвого розв’язання всіх проблем. До того ж волонтери це громовідводи для чужого розчарування чи злості. Особливо великі фонди. Ніхто не знає, що відбувається в душі людини, якщо його підопічні не повернулися із виконання завдання. Це виснажує».
Катерина Дубчак: «Зневіра і заклики до припинення допомоги. Є люди, які втратили надію, та замість того, щоб знову повернути її, – спонукають інших опускати руки. Але ж якщо ми всі опустимо руки – будемо жити під окупантами».
Тетяна Троян: «Мене демотивує те, що коли перед тобою сидять забезпечені люди, і такими оченятами дивляться і питають: «Таня, коли все це скінчиться?». А ти їм відповідаєш: «А що ти зробила для перемоги?». А я знаю, що ця людина ні одної гривні не задонатила. Або вони кажуть – волонтери все крадуть. От слава Богу, ти не така, але навіть не такій, як ти говориш, ти жодного разу не допомогла. Хочеться відповісти їм, що у нас буде перемога, коли кожен включиться. Але цього ніхто не почує. Вдадуть, що ти дурна. І багато хто видалив мене з телефонної книги, щоб я не дзвонила, коли потрібна допомога. Демотивує ще й те, що суспільство не хоче розуміти, особливо у нас в тилу. Наприклад, у Херсонській області більше допомагають люди, хоча мають менше можливостей. Тому що розуміють, що вони на лінії вогню».
Олена Ротарі: «Так, стало складніше. Основні причини – фінансова втома суспільства, економічна нестабільність, постійне підвищення цін. Люди продовжують донатити, але вже більш вибірково. Один із моїх зборів був лише 15 тисяч гривень. Люди задонатили 4000, решту я сама компенсувала. І так було постійно впродовж останнього року».
Катерина Дубчак: «Авжеж. Час плине, і люди звикли до умов, в яких ми існуємо. Буває чую, що боронити країну, – то борг тих, хто воює в цих обставинах, але самі тікають від ТЦК, відмовляючись виконувати свій борг. Тож неабияк треба допомагати тим, хто вже там нас захищає!».
Тетяна Троян: «Дійсно стало складно збирати кошти, але знаєте як? Мені донатять завжди одні й ті самі люди. Я теж дбаю про їх добро, бо не можу кожного дня виставляти збори. У нас великий поділ між селами та містами. Тому що дуже багато людей воюють саме із сіл. Вони там дійсно люблять Україну, і вони більше допомагають, ніж люди з міста».
Тетяна Троян: «На початку Великої війни до солдатів ЗСУ і до всіх сил оборони ставилися дуже добре, їх поважали, з ними хотіли мати справу, було багато волонтерів. Але зараз я відчуваю дуже велике напруження. Цивільні мають застереження щодо військових, і ми повинні розуміти, що дійсно багато хто має ПТСР, є чимало військових, які не такі, як хотілося б нашому суспільству. Люди хочуть, щоб військові мовчали, щоб нічого не нагадувало про війну».
Катерина Дубчак: «Моє оточення поважає, підтримує військових, ставиться з повагою, надаючи необхідну допомогу. Звісно є люди, яким байдуже, але серед мого оточення таких немає».
Олена Ротарі: «Для мене особисто – це розуміння ціни війни. Коли їдеш по області й бачиш кількість прапорів на цвинтарі, то ти розумієш, яка це кривава ціна. Жоден українець і українка не заслужили на цю трагедію. Останнім часом, коли бачу незнайомих мені військових, ловлю себе на думці, що мені важко сказати слова подяки. Я не знаю, які слова для них будуть правильними. Але якщо я їду десь трасою, то завжди моргаю фарами або сигналю військовим машинам, а вони мені у відповідь. Вже зараз багато хто з нас бачить не лише героїзм, а й втому, біль та психологічні травми, які отримують військові. Ситуація буде ще складнішою. Війна колись закінчиться, а нам всім вже треба вчитися, як спілкуватись із тими, хто повернеться з фронту».
Олена Ротарі: «Якщо я скажу ні, це буде неправда. Тому що ми знаємо позицію деяких людей. Їм здається, що війна десь далеко, і їх це не стосується. Насправді лінія фронту дуже близько, щоб її не помічати. Я постійно спілкуюся з херсонцями, ніхто з них не хоче опинитися знову в окупації, бо вони вже зазнали цього жаху. Багато одеситів навіть уявити не можуть, що це насправді. Недооцінювати ворога – це дурість».
Катерина Дубчак: «Це відчувається по швидкості закриття зборів. Збір, який раніше ми закривали за 2-3 дні, зараз закривається місяць у кращому випадку, і то треба вигадувати гачки у вигляді роликів, пісень, танців, щоб зацікавити аудиторію хоча б прочитати умови збору».
Тетяна Троян: «Втому від війни у суспільстві я не відчуваю не тому, що її немає, а тому, що те суспільство, в якому є я, – не втомилося. Ми вже живемо так досить давно, і волонтери теж здуваються, і я їх розумію, що потрібно відпочити, потрібно йти дивитися, що навкруги тобі не допомагають. Коли раніше мене всі питали, як там хлопці, що вони кажуть, то зараз цієї теми ніхто не підіймає. Хочуть уникнути, і ти приїжджаєш, і в тебе стільки всього, але ти не маєш змоги навіть комусь розповісти, бо усім байдуже».
Тетяна Троян: «Велика складність відмовляти, тому що я не можу зробити все і відповісти на всі запити. У мене запитів на цю мить більше ніж на 500 тисяч гривень, а я фізично цього не витягаю. І не можу фізично бути завжди в темі, завжди в волонтерстві. Мені потрібно ще заробляти, мені потрібно жити, і я все ж таки жінка. Мені важко відмовляти, і військові на це ображаються. Вони чомусь думають, що в мене бездонна яма і купа коштів».
Катерина Дубчак: «Саме в комунікації й роботі з військовими – все чудово. А от шукати варіанти, як здобути допомогу для закриття зборів та надання певного забезпечення, – складно».
Олена Ротарі: «Армія – це дзеркало нашого суспільства. І ми не можемо сьогодні з упевненістю сказати, що воно є ідеальне. Головна проблема, з якою стикаються військові, – це соціальна несправедливість. І це не лише у зоні бойових дій, це стосується і ставлення після завершення служби. Якщо ми рухаємося до стандартів НАТО, то ми повинні розуміти, що наші військові – це не відпрацьований матеріал, а це насамперед люди, які заслуговують на гідне відношення всіх державних інституцій. Нам потрібно працювати з родинами, бо інколи важко отримати точну інформацію про потреби, бо військові або ветерани не завжди хочуть озвучувати проблеми. Психологічний фактор теж важливий — багато з них вже виснажені, і в комунікації іноді проявляється жорсткість чи навіть емоційне вигорання. Тому головне – це уважне ставлення до наших військових».
Олена Ротарі: «Життя людини. Хочеться, щоб кожен військовий та військова повернулися додому».
Тетяна Троян: «Я завжди кажу, що хочу, аби не гинули хлопці. Я не хочу, щоб розширювались кладовища, я не хочу тут бачити Росію, я не хочу чути ані про Пушкіна, ані про наш «російський язик» чи одеську мову, я цього всього не хочу. Це мотивує мене працювати більше, і я буду продовжувати. Розуміння, що ми пройшли лише невеликий шлях, хоча він триває вже понад 11 років, це і є мотивація. Я знаю, що попереду ще дуже багато років війни, хай вона буде, може, не в активній фазі, – але або ми, або вони. І я не хочу, щоб це були ми. Я хочу розвалу Росії, щоб вона заплатила за кожну смерть, за кожну дитину, за кожного нашого військового».
Катерина Дубчак: «Вдячність хлопців. Надважливо те, що ми спілкуємося напряму і вони дають фідбек по тому, як їм допомогло, як їм смачно їсти мої смаколики чи як круто вони замаскувалися виготовленим мною гримом».
****
Війна триває, і хоча ми всі втомлені, важливо не забувати про підтримку наших військових та волонтерів. Ми можемо відчувати розчарування та виснаження, але треба пам’ятати, що наш ворог не спить і не зупиняється. Тому наша боротьба повинна продовжуватись. Волонтери, попри всі труднощі та невизначеність, не здаються. Вони продовжують працювати, бо розуміють, наскільки важлива їхня роль у цій війні. Вони підтримують наших військових, а ми натомість повинні підтримувати їх. Держава має створити для цього належні умови, а суспільство – бути поруч, не забувати й допомагати, коли це можливо. Бо наша сила – в єдності.
Читайте також:
Мешканка міста Рені Олена Вакарчук та мешканка Бухареста (Румунія) Дойна Будімір листуються 63 роки. За… Read More
Нещодавно «Укрзалізниця» оновила програму лояльності у своєму офіційному застосунку. Тепер пасажири можуть не лише подорожувати,… Read More
18 лютого одна з найстаріших газет Одещини та України відсвяткувала свій 105-й ювілей. За роки… Read More
Ремонтна бригада КП «ТМО» працює над усуненням прориву теплотраси на вул. Євгена Танцюри. Роботи обіцяють… Read More
Під час далекої подорожі — незалежно від того, на якому виді транспорту ви його здійснюватимете,… Read More
Екологи оцінили збитки екології від розливу понад 125 тонн соняшникової олії в Сухий лиман в… Read More